— Шкодую за тим, що тітоньку твою багато чого ще могла б навчити! Ось трави входять у силу, а до зеленої магії ми й не підступали! Сніжана заклопотана, правда. Зрештою, вона дуже талановита і багато зможе тепер осягти й сама!
Софійка зітхнула: у всіх таланти, а в неї... Росава пронизала її поглядом і ворухнула бровою:
— А в минуле, як ти, хто-небудь може потрапити? А знайти місце для Загубленого у часі? Чи русалку побачити? Мовчу вже про вміння порятувати тітоньку від невдалого заміжжя чи про те, що без тебе вони з Сергієм так і не мали б сина! Сама собі заздрити маєш. Головне — щоб дару не занехаяла.
Дівчинка не знала, що відповісти.
— А як твій живопис? — поцікавилась.
— Ніяк! Чи я маю вступати до художньої академії?
— Чому б і ні?
— Ет, живопис — це так, виграшки. Не моє воно! Хоча хтозна... Пустельник так запевнив
мене у моєму талантові... Колись, може, надумаю повернутись і до малярства!.. Поки що мені досить того, що твій дядько Сергій переосмислить і використає дещо від мого авторського стилю! Уявляєш, так і сказав: авторського стилю!
Темніло, на небосхилі завис ріжок місяця.
— Старий! — перехопила Софійчин погляд Росава. — Це добре. Завершувати справу потрібно тоді, коли місяць спадає.
Угледівши в тому погляді питання, пояснила:
— Старий, це коли буквою "С". А молодий, ростучий — паличку доточити — вийде "Р". "С" — спадний, "Р" — ростучий! Першу абетку творячи, і до місяця придивлялись!
Це ж треба!
— Мабуть, і в слові "повня" звук "О" не випадковий: місяць тоді якраз на цю літеру схожий!— дофантазувала Софійка.
— А ще прибідняєшся, ніби талантів не маєш! — згідливо кивнула Рося.
Тим часом вечір уже повнився пахощами й далеким жаб’ячим кумканням.
— Не кумкання — музика! — вдоволено мружилася Роська. — Натякає, що вже й додому пора, еге ж?
Який дім русалка має на увазі? Пора то пора, але Софійка все не могла відірватися від розмови! Ну, чом було не потоваришувати раніше?
— Згадала бабиного полтавського родича, — пригальмувала, як повернули в бік свого будинку. — Ти ж, по суті, позбавила бабу Валю рідні!
— Атож, кревної. Але чи знаєш ти, чого раптом ця кревна рідня схотіла шукати тітки?
— Ну, рідня. Провідати.
— Не провідати, а розвідати. Чи не перепише баба Валя на нього вишнопільської квартири.
— Та ти що?! — жахнулась дівчинка. — 3 іншого боку, все одно колись доведеться...
— Можна знайти когось більш підходящого!
— В неї більше немає родичів, отже, чужого?
— Ну, а про це тобі знати ще рано! Шкідливо навіть! Щоб ваших сусідсько-няньківсько-немовлячих стосунків не порушити!
Правда, що Софійці до того? Нехай Бог дає бабі ще віку й здоров'я!
— Добре, а скажи... Як тобі вдалося провчити нас з Іркою? Тоді, в роздягалці! Я ж удома знову мала нормальні шкарпетки! Признатись, я тоді була впевнена, що в тебе між пальцями — перетинки...
— Ну, це моя справа! А щодо Ірчиного несподіваного манікюру поверх чобіт і твоїх раптових
дірок... Тобі Сніжана казала, що є така собі сіра магія?
— Мистецтво керувати чужою волею?
— Атож! Я просто змусила всіх побачити те, що мені хотілось! Мані, по-теперішньому гіпноз. Ростислав, наприклад, освоїв його за кілька днів!
Софійка замислилась і дуже хотіла спитати, що іще з побаченого ними було маною, а що — реальністю? Але не зважилась.
Пахтіла алича, цвіли вишні, жаб’яче кумкання набирало сили, а дві дівчини, дві красуні (одна з них про це не знала) ніяк не могли скінчити розмови й розійтись по своїх квартирах.
58. Сповідь
"Росавка виїхала назад у Полтаву, до своїх примирених батьків..."
Софійка писала Віті листа. Тепер-бо зовсім по-іншому дивилась на подружчине захоплення Підліснячкою, тепер була, можна сказати, її однодумницею.
"Тато вранці ходив у підвал по картоплю і звідти приніс новину: вужі зникли! Пустельник же,
який розмовляв з бабусею по телефону про Сергійка і який потім подзвонив нам..."— Тьху, ну й довжелецьке речення! — "...сказав, що і в їхніх логребах-підвалах немає тепер цих... цих мудрих тваринок". Написала, а тоді згадала, що Ві-ку-ку, здається, не була в курсі вужевої епопеї. Ой, не в курсі вона ще й про Сергійка, але нічого, вона прозірлива і зрозуміє правильно!
Написати б про щось... духовне, чи як. Ага. "Росавка навчила тітоньку Сніжану дуже багатьох методів зцілення, а дядькові Сергію додала родзинок у його авторський стиль". Софійка зітерла крапку, поставлену її власною непроханою сльозою, і дописала: "Шкода, не встигла навчити мене..."
І раптом задумалась. Не встигла навчити? Лікування й малярства — так. Але чогось іншого?
Насамперед — нового ставлення до людей. Як там тітонька розказувала? Кожен має в собі таємні, приховані можливості, про які й не здогадується! Якби володів ними, не потрібно було б на світі операцій, антибіотиків, уколів! Дехто ж мовби не чує талантів і мудрості бодай у звичних колядках-щедрівках і твердить, що вся культура прийшла аж із новою вірою, що наші дохристиянські предки ходили на чотирьох і їли сире м'ясо!.. А чого вартий, наприклад, обряд накликання
дощу! Та й узагалі, що ми знаємо про колишнє, навіть про звичайні на перший погляд дитячі примовки?
Навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг. О, варто буде Ліді Василівні подати ідею піти всім класом, а краще — школою порозчищати кам’янські береги від сміття! Вчителька радо погодиться, а посадити на річці крин і сама запропонує!
Навчила прислухатися до мови. Це ж описати — жодного листа не вистачить! Хай Ві-ку-ку спробує дослідити назву бодай Леськовичів. 0, вона знайде багато чого нового, такого, що ховається в словах од поверхового погляду!..
Навчила — нарешті! — цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!)! Бо як не цінувати хлопця, котрий давно по-засвоював справжні істини?! Господи, його ж не взяли навіть Росьчині замовляння! Недавно запитала Сашка:
— Але ж я сама чула, як вона тебе причаровувала! Отже, не подіяло?
Відповів, як завжди, неповторно і дотепно:
— А може, просто перекинулось на того, хто в цей час випадково був десь поруч і все те чув?
Натякає, що Софійка стояла на сусідньому балконі й місяць та зоряниці причарували його,
родженого-хрещеного, саме до... Утім, може й на кого іншого натякає!
Навіть той його портрет, який — Ві-ку-ку пам’ятає — Рося малювала тоді в Половиннику, виявляється, тішив його не красою авторки, а надією, що його попросить для себе Софійка! Правда, він сказав "одна дівчина", може, про кого іншого? Хотів, мовляв, щоб у неї був його портрет так само, як у його портфелі — портрет тієї дівчини.
А хто ж, як не Роська, так гарно обламав Кулаківського? Не тільки облагородила його високими почуттями, а ще й показала йому, задаваці, що таки є дівчата, які не по його діамантово-порцеляново-скутеро-лексусних фірмових зубах!
Та й навіть Завадчучка! Хіба до Росави Софійка могла щодня так щиро стрічати Ірку, освіжаючи її бадьорим запитанням: "Як справи у твоїх мишачих хвостиків? Ще дриґаються?" І чути навзаєм також неперевершене: "Переказують вітання твоїм заповстяним патлам а-ля шістдесяті!"
Ет, що казати! Свою ж любу Ві-ку-кусю Софійка почала любити вдвічі більше! І за чарівний голос, і за незаздрісну великодушну натуру, і за... Кажуть, по-справжньому люблять не за щось? Отже, Софійка, крім переліченого вище, любить Віту і просто так!
Он скількох речей навчила її Росава! А ще подарувала на згадку... гребеня! Тепер у Софійки три старовинні, коштовні й надзвичайно дорогі серцю речі: коралове намисто (тітонька хвалилася, що в день Софійчиного народження урочисто передасть коралі наступній нареченій нашого роду), Казимирів медальйон (його Софійка вручить колись молодшому Сергієві) й Росавин гребінь!
Софійка не знайшла нічого путящого на подарунок Росавці, але та запевнила, що й не треба. Хіба що, каже, Софійка про неї напише книжку! "Але ж хіба я спроможуся на таке, як думаєш, дорога Віто?"
На завершення — тисяча поцілунків, привітання родичам і замку, а ще — Павликові!
59. День народження
Святковий для всіх (бо ж вихідний!) і особливий для Софійки день почався есемескою від Кулаківського: "Дуй униз, треба побазарити". Софійка бігом кинулася шукати святкову кофту,
а мама переполохалась, що вже гості, а гуска в яблуках не домліла, а салат з оливок та кукурудзи не заправлений майонезом.
Утім, у лісі ніщо не здохло: було б дивно, якби Вадим згадав про Софійчині іменини. Він прийшов понарікати на долю!
— Прикинь, і давить мене, і глючить, і ламає! їй у тій Полтаві, може, й лафа, уже з кимось, може, й мутить, а я... Один розхлебтую цю заваруху! Додзвонитись не можу, бо Роська, свистулька безсердечна, труби не бере! їй перпендикулярно, а того й не втикає, що без неї мені самому — труба!
Оце ж так, а Рося обіцяла, що йому скоро полегшає!
— Ох, Вадиме, страждай і терпи, бо чим тобі ще зарадити?
(Продовження на наступній сторінці)