— От цим я його й підбила на зустрічі! Понарозказувала, як багато можна заробити чорною археологією, похвалилася, що маю металошукача і хочу помогти йому заробити на подарунок! То він зрадів і сам поставив умову, що прибутки поділимо навпіл!
— І багато нашукали?
— Ти ж бачила, майже нічого! — Росяниця глипнула на почервонілу Софійку. — Я, правда, не надто й старалась! Якби хотіла, іще першого дня назбирали б! Проте я хотіла, щоб... щоб довше зустрічатися!.. Думала, згодом сподобаюсь... Але він... просто сподівався на заробіток! Причому такий наполегливий: не знайшли раз, не знайшли вдруге— він рук не опускає, готовий щодня шукати, щоб до кінця місяця встигнути!
І тільки й розмов, що Софійка, Софійка!.. Аж зло бере!
Софійка від здивування знов опустилась на камінь. Отже, Сашко... А вона понапридумувала собі!..
— Таких небагато... Цінуй цього хлопця!
Ще б пак! Та вона сьогодні ж!.. Піде до нього і перепросить!
— О, вже й за полудень! — подивилась на небо Рося. — Так, мерщій домальовуй і вирушаємо!
— Вирушаєм? То ти й після малюнка залишишся тут? — Дивувалася чи раділа?
— Залишуся, залишуся!
— То нащо домальовувати?
— Бо я не хочу, щоб на камені була тільки голова! — засміялась Росава. — Хочу бути на повний ріст і у всій красі!
— Ну, хіба що! — звеселіла Софійка. — Тоді я зараз!
Узяла пензля, майже граючись, домалювала все, що було на фото.
— От і чудово! — схвально оглянула себе Роська. — От і повернула мене до моїх богів!
— Що-о-о-о? Але ж ти обіцяла...
— Не хвилюйся! Ще кілька днів побуду: треба зі школи документи забрати, Дмитрові металошукача віддати, ще дещо...
— Але ж ти казала: додому! — Софійка сама не думала, що може від такої звістки розридатися! Хоч водночас від новин про Сашка хотілося дуріти, стрибати,сміятися!
— Твій дім у Вишнополі, а мій — тут! — Росяниця допила рештки соку, а порожню пляшку, щоб не засмічувати галявини, вкинула до Софійчиного пакета. — Ну, але поки що до міста підемо разом! Уперед, художнице!
54. Ж ЛІСОВА СТЕЖКА
Сяк-так оговтавшись, рушила вслід за Росею. Розговорилися: мали про що. Тож і потяглася щебетлива і довга, як лісова стежка, розмова.
— Гарний наш Білокринівський ліс, правда? — змовницьки підморгнула русалці Софія.
Роська так само змовницьки кивнула.
— Знаєш, усе-таки жаль, що Вишнопіль заснував не мій родич, не козак Вишня! — зітхнула Софійка, милуючись розкиданим унизу містечком.
— Гм, це як подивитися! — загадково усміхнулась супутниця. — Я ж теж на класній годині розповіла не все!
— Та?
— Пам’ятаєш, я сказала, що люди покинули старих богів і перенесли свої пожитки на нове місце? Але промовчала, що організував це переселення саме твій пращур! Дивно, але звався Ростиславом — як твій малий! Гарнющий був, ставний, височенний, здоровенний, мізинцем підкови гнув!..
— То це до нього ти була по-справжньому небайдужа, то це на нього потім видався тобі схожим Оришчин наречений?!
Русалка опустила голову і, здається, трохи зашарілась. Якийсь час мовчали. Потім вона сама повернулась до обірваної розмови:
— Татари взяли його в полон. Тоді почалися на наш край перші татарські набіги. Ростислав такий сильний був, що міг один проти цілого війська стати. Довго тримав під своєю охороною Вишнє, але й на його силу знайшлася недоля. Спіймали сонного, вкинули в криницю, а цямриння забили дошками й завалили камінням. На поверхню води він таки піднявся, але далі по слизьких стінках... Кілька днів марно намагався визволитись. Бачу, що гине, то й вирішила помогти. Мені, водяній царівні, легко в криницю пробратися чи з криниці вибратись. Явилася до нього й навчила, зібравши енергію, на стіні колодязя намалювати,
наприклад, коня — і цим конем крізь цямриння на волю вирватися!
— І вийшло?
— Чом би мало не вийти? У нього все виходило! Подякував Ростислав і в ноги мені впав: навчи, мовляв, свого уміння! А я, коли ти помітила, завжди готова ним поділитись! О, про такого учня лише мріяти! Все перейняв завиграшки, усі магії, навіть часову!
— Отак потрохи-потрохи, і ти в нього закохалася?.. — Софійка м'яко натякнула на те, на що ніяк не могла звернути Росава.
— Він був того вартий! — сумно відповіла дівчина.
— Але він?..
— Уже мав сім’ю, дітей! Кажу: "Покинь, і ми з тобою світ перевернемо!" Бачу ж: серце його до мене тягнеться, та він йому волі не дає! Ти й не уявляєш, як для нас, богів, та й для вашого Бога теж, важливі людська віра й підтримка!.. У той час це просто було, навіть ваш князь Володимир, що Русь хрестив і що святим його проголосили, дружин мав кілька десятків і не каявся! Але Ростислав — не князь. У ньому вже тоді щось таке було... Мовляв, одна дружина, то й одна! Не можу її дурити! Ні-ні, у наших дохристиянських поняттях теж було відчуття гріха, але не було звичаю
мордувати себе, до чогось силувати. Потім це нове самоїдство й змусило його зібрати вишнівський люд, підняти його з осілого місця і йти на інше, аби молитися в інших храмах. Тож він і заснував уже нове містечко Вишнє, нарікши його Вишнополем. Об’єднавши в його назві старе й нове... Сам, правда, в ньому довго не жив: після мене бути з нелюбою дружиною таки не міг. Пішов у якісь ліси, заснував монастир... Той монастир потім велику славу здобув: були в ньому дуже мудрі, всезнаючі монахи, щось на зразок нинішнього Тибету. Завдяки йому, звісно. Звідти пізніше й характерництво козацьке пішло. Адже і Ростиславові внуки-правнуки стали козаками, тож і виходить: заснував місто майже козак!..
— Козак, але ж не Вишня?!
— Прізвисько Вишня до твого роду приклеїлося вже потім. Пішло таки від назви дерева. Праукраїнці шанували саме вишню і мали її за вище, вишнє, тобто верховне дерево! Можна сказати, за дерево життя! На Новий рік (тоді рік навесні починався) квітучу вишеньку, посаджену в діжечці, вносили до хати. За її цвітом пророчили долю на цілий рік. Білий цвіт також нагадував білі стіни і рушники...
— А Ростислав... Не бачила його відтоді?
— Ніколи більше до мого каменя не приходив. Хоч завжди про нього думав і пам’ятав...
— Це як у "Лісовій пісні" Лесі Українки — є такий розкішний твір не тільки для хлопців, а й для дівчат. Вивчається у старших класах, але я вже давно його знаю майже напам’ять...
— Де Мавка полюбила звичайного хлопця? — Роська відала й це. — Так, союз людини й русалки — діло ризиковане!..
— Виходить, у коханні тобі за всі три тисячі років жодного разу так і не пощастило? — вразилася Софія. От тобі й писана красуня!..
— Може, у мене все ще попереду, — сумно пожартувала Рося. — Може, колись у іншого Ростислава закохаюсь: у твого братика, наприклад! Чи в Сергійка: він мені ще до народження радів!
Ну, та й можна витримати цю Роську?!
55. Важлива істина
Щойно відчистила чобітки від лісової грязюки, узялась телефонувати Сашкові. "Поза зоною"! Треба не забути попросити Роську розблокувати Сашків номер, а зараз побіжить до нього сама.
За дверима щось довго шелепало й сопіло трьома голосами — сестри заглядають у щілинку!
— Це я, Софія! Мені до Сашка!
— Та бачимо, що Софія! — філософськи зітхнула котрась.
— Але ж Сашко просив, що його для тебе нема вдома!
— Ні, він сказав, що простудився, коли тоді бігав під дощем до тебе і ти його прогнала!
— Тепер у нього знову заразний грип!
— У вас що, епідемія?! Чи нічого іншого не спромігся придумати? Можу позичити медичного довідника, хай підбере цікавішу хворобу!
Сестри мовчки зітхнули.
— Що ж, не турбуватиму! — Софійка вдалась до випробуваного прийому. — Перекажіть, що я вже йду і зичу йому одужати!
Три пари ніжок подріботіло в кімнату. Софійка ж зосталася під дверима чекати.
Але дріботіння, жвавіше й веселіше, вмить повернулось назад:
— Він сказав, що зараз вийде!
От уже характер!
— Тільки ж хай надійно вкутується! — усміхнулась до себе. — І одягне марлеву пов’язку!
Сашко вибіг зовсім не вкутаний і безмежно щасливий.
Довго бродили містом, перебирали всякі домашні новини.
— Ходімо купим якогось морозива, бо так спішила до тебе, що й поїсти не встигла!
— Я не прихопив грошей! — ніяково знизав плечима Сашко.
— Сьогодні я частую! Маю на те гідну причину!
— Яку? — загорівся обнадієним рум’янцем.
— Ян-Казимир-Сергійко-Завтрашній!
Потрохи-потрохи, і від Сергійка розмова перескочила на Леськовичівський замок, і нашому героєві не зосталось іншого, як зізнатися, що там був.
— З Росавою, правда?
— Так... Тільки це не те, що ти подумала! — палко замахав руками. — У мене там справа одна була, поки що для тебе секретна! Росяна допомагала її владнати.
Зважитись нарешті запитати про те, що муляло дуже давно.
— Ще тільки одне питання! Як на твій погляд, вона... вона вродлива? Вродлива ж, правда?
— Звичайно.
І ти так просто і прямо про це кажеш?! — аж зупинилась від такого нахабства.
(Продовження на наступній сторінці)