Отакі-от невизнані Омар Хайям і Шота Руставелі в одній, мало не тигровій, шкурі, себто особі!..
НЕ з дієсловами вже окремо написано...
Хоч як гонила від себе цей спогад, але усвідомлювала, що кактус і досі не йшов із голови, не забувався ані на мить. Може, тому, що поболювало під нігтем?..
Тепер це нещасне латаття. Як мусить із ним чинити? Заплести в коси й показати, що воно для неї щось значить? (До речі, вельми підійшло б до її жовтої маєчки). Викинути? Заховати?..
Цікаво, той пуп’янок зараз удома на її підвіконні відпав чи зацвів?.. Можна було б запитати про це маму телефоном. Проте є речі, на які не зможе відповісти навіть мама...
43 СОНЦЕ НААТРЛВОЮ
Правда, вечір змусив забути й кактуса з колючками, і лілею з ікрою-п’явками. Бо то був вечір біля багаття. Ох, які ж прекрасні й романтичні вони — вечори біля вогнища! Ти сидиш у колі кругом палаючої ватри, яка наче відбивається в небі круглим оком червоного місяця. Час від часу підкидаєш у ту ватру якийсь штурпачок (хлопці перед цим наносили купу хмизу) і слухаєш... пісні під гітару! Виявляється, тут справжнісінькі барди і канат-фізрук, і — їхня ботанка Ліда Василівна (тоді у Крим просто забула взяти гітару)! А як гарно підтягує географічка-історичка! Відчувалось, що це вже давно сформоване коло туристів, і пісні їхні — пов’язані з якимись пережитими історіями, це розмова утаємничених. Прем’єрою стала хіба "Пісня тушканчика", пронизливо й задушевно, навіть з деяким екзальтованим надривом виконана Оленою Гаврилівною.
Приємно було й собі по суті входити у коло втаємничених. Віта від захвату взагалі втратила дар мови й сиділа, притримуючи жменями захоплені-закохані багаття-рум’янці. Хто б подумав, що за хвилину так само буде й Софійці?
— Ну, а тепер ти, Андрію! — впевнено скомандувала географічка, і фізрук зі знанням справи, не вагаючись, передав гітару... Козирному!
З’ясувалось, що той розкішно грає на гітарі! А співає! Недбалим спокійним баритончиком, ніби трохи речитативом, але ж — ох! "Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає!" Гак, здається, казала Мавка у Софійчиній змалку любленій "Лісовій пісні"?
Ну, спочатку, як це, очевидно, в Андрієвому стилі, звучала досить жорстока пісенька про равлика, який "вирішив помандрувати в світ", але дорогою надибав його "якийсь китаєць" і, його ж таки, "намастив старанно на окраєць". Після біологіччиних коментарів, що, мовляв, у Китаї та Кореї справді їдять древніх наземних молюсків, зокрема равликів виноградних, які латиною звуться гелікс, а в народі — слимаками чи завитками, були пісні про необачного короля, який забув пароль і не міг потрапити додому, і його вірну, але трохи підсліпувату дружину; про те, що юній діві не можна довіряти весла; пародію на якусь знамениту старовинну зарубіжну пісню "Ло-мами, ло-мами-мами б'ють, ломами б’ють"...
Словом, отакі собі недбалі й дотепні пісеньки, які, треба визнати, всіма сприймалися на ура.
— Вау! Круто-круто-круто! — пищали Завадчучка з Аською.
Софійка мовчала. Намагалась уторопати, чим так приваблює (і чи приваблює?) всіх (і її?) Тузова розхристаність.
Раптом Козирний різко поміняв тон, посерйознішав, трохи помовчав і почав зовсім іншої;
— Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?..
Якимось мов охриплим голосом, із внутрішнім, глибоко схованим почуттям. Мабуть, це стосується тієї фарбованої брюнетки, з якою зараз наш герой не може бачитись... Але чому тоді Софійка боїться дихнути?
— Крила намети згорнули, мов зранений птах. Всіх нас чекає вже вісник розлуки літак...
Боженьку, як же!.. Душевно! Аж... аж слів нема!
Коли нарешті зважилась підвести на виконавця очі, переконалась у своїх передчуттях. Ледь примружений Андріїв погляд, звичайно ж, спрямований на неї, на Софію. Вона скоренько відвела свої блакитні, але знала, що його сірі від неї не відвернулись: вони просто впивались у неї, мандрували по ній тисячею метеликів, насолоджуючись її беззахисністю і сум’яттям.
Ясно: він співав для неї! З якого дива? Навіть її реакції на вчорашню квітку, яку Софійка таки заховала, він не знає, нащо він так?..
— Облиште розради слова, бо мені не до них: мені б відшукати струмок біля тої сосни!.. Може, там ще дотліває багаття одне, Може, десь там хтось чекає і досі мене?..
Ірка з Аською поковтали свої проколоті пірсингом язики і тільки витріщались по черзі то на Туза, то на Софію. Ві-ку-куся мовчала так красномовно, як може мовчати людина, що все розуміє. Зрештою, вона ж сиділа поруч і не могла не відчути, як мимо проходять, просто-таки пропікаючи довкілля, магнітні хвилі маршрутом Туз — Щербань...
Софійка ж тільки й тямила, що в неї потроху зсувається дах, хоч внутрішній голос (чи камінчик на шиї?) і підказував, що зсувається він не зовсім туди, куди треба. Здається, поки він остаточно не з’їхав, найрозумніше мерщій піти геть, тобто — в намет, у люлю, як мовить Вад. Тож тихесенько підвелася, змійкою прослизнула між слухачами, вповзла у намет і в спальник...
"Сплю на новому місці..." — присипляла себе, хоч серце гупало зовсім не сонно.
— Дівчинко моя, сонце над травою, де, в яких краях зустрінемось з тобою?.. — безцеремонно заважав дрімоті баритон.
— Повернешся додому — стрінетесь, — згадала фарбовану чорнявку. — І нема чого іншим баламутити мізки. Чого маєш удома сидіти? — з жалем проганяла якісь невиразні, хоч і рожеві, мрії-передчуття.
Андрій доспівав. Трохи повисіла тиша, потім озвалися хлопці: "Давай, Козирний, вали далі! Про короля! Ні, жени "Якось у Карпати я попав", — і пішли нові й старі пісні по другому й третьому колу.
Софійці ж усе бриніло "Дівчинко моя, сонце над травою", поки нарешті й вона не намастилась на окраєць, змішавшись із ло-мами, ло-мами-мами й тривожним утомленим сном.
44. РАФТИНГ! РАФТИНГ!
Наступного ранку привезли купу водно-туриського спорядження: якісь гостроносі човни, звані каяками, залізно-брезентові конструкції, звані байдарками, та надувні і наче подвійні човни-подушки, звані катамаранами. Усе табірне чоловіцтво зосередилась біля тих дивовиж і ладнало, складало, обговорювало й підганяло човни для емігейських порогів, або, як їх називали чомусь туристи, Червоних воріт.
Потім почалося священнодійство. Досвідчені водники стали надягати чудернацькі спідниці-фартухи (це щоб у човен не затікала вода), каякери ще й чіпляли собі на носи прищіпки (щоб вода і туди не забігла). Всі вони брали на плечі байди і каяки і йшли вже знайомою стежкою на місце старту. А чайники, себто
новачки й перелякані дівчата, сиділи на фініші, (якраз Ш там, де ще вчора дихала вогнем розгнівана ундина) і з білою заздрістю зустрічали сміливців. Байдарочники дозволяли сідати комусь із найвідважніших чайників посередині байди, називаючи таких пасажирами. Найдосвіченіші каякери на глибині зумисно валились набік разом із каяком і, перекрутившись у воді (трюк називається ескімоска: ось де потрібні прищіпки!), випірнали нагору й підганяли човна до фінішу під оплески, свист і величальні крики.
Чи не найбільший захват у публіки викликало прибуття катамарана, який мав аж чотирьох веслярів, спритно маневрував між порогами і церемонно заходив на причал. На таке диво позбігались дивитися навіть місцеві. І серед малолітньої пацанви-босоти Софійка завважила й руду кучму підприємливого Коляна.
— Попливеш із нами?
Софійка не зразу второпала, що питання стосується її. Хоч сторонні уже встигли упасти в шок: Козирний Туз запрошує Русалку на катамаран!
Звісно, попливе!
— Тоді тримай! — Андрій урочисто вручив Софійці весло, а сам із хлопцями завантажив на плечі катамарана, й усі бадьоро покрокували до місця сплаву.
Потім Софію було вдягнено в рятувальний жилет, хоч вона й противилась, бо він страшенно спотворює фігуру, ніякої талії! Але Козирний і не думав її слухати, навіть особисто перевірив, чи міцно затягнуті кріплення. Потім їй, схожій на помаранчевого балончика, нап’яли на голівку — зачіска ж помнеться! — не менш бридкого шолома, і Андрій знов особисто перевірив міцність пряжок.
Коли ця екзекуція скінчилась, дівчинку нарешті було урочисто посаджено на місце "моряка" попереду, капітан — він же Туз — сів ззаду, видав короткий інструктаж, і вони відчалили.
Ой! Ой-ой-ой!.. Це вперше в житті вона отак пливе: споглядаючи краєвиди, яких не побачити з берега!
Спершу ішли просто й легко, але далі течія швидшає. Це значить, треба швидше гребти, і Софійка молотить веслом з усіх сил.
— Ліве табань! Праве табань! — командував Туз, і Софійка, забувши, що "табань" означає "гальмуй", налягала на весло ще дужче.
— Попереду бочка! — закричав капітан, і Софійка насилу згадала, що бочка — це такий собі вертикальний вир. — Проходим на швидкості!
Всі завеслували швидше, натомість Софійчине весло чомусь почало зашпортуватись, і вона проти власної волі стала табанити.
— Ніс провалюється в бочку! — тривожніше гукає Козирний. — Всі відхились корпусом назад! Гребемо вперед! Ніс завалює!
— Аа-а-а-ааааа! — репетував хтось (мабуть, Софійка), перекриваючи голос командира.
— От-так, от-так! Молодці, виходимо з бочки!
— Вийшли! Ур-р-а!
Софійка полегшено зітхнула й уже хотіла перепочити, як баритон посилав нові команди:
(Продовження на наступній сторінці)