А онде — засмагла потилиця Андрія Туза. Ясно, хто підбив Альбабаріна, аби той попросив Ві-ку-ку-сю, аби та загітувала Софію рушати на тихі води! Втім, може, й ні: Туз від самого ранку на дівчинку і не глянув. Правда, й фарбованої чорнявки з собою чомусь не взяв. Мабуть, щоб заскучати за нею більше.
Нарешті вийшли на встелену шовковою травою галявину довкола тихого плеса. Аж не віриться, що це той самий ревучий і пінистий Південний Буг!
А кругом — ой людоньки! — бузковіє іван-чай, стримлять із води якісь гострокрилі біленькі квіточки, пахне аїр, він же, як ось каже Діда Василівна, лепеха, чи татарське зілля (Мамаєва Золота Орда і тут наслідила?)!.. Та головне — латаття біле, згідно з уроками ботаніки, німфея кандіда, а згідно з давньою народною назвою — крин!
— Латаття біле, як і жовте, спроможне рости тільки в дуже чистій воді! — серед захопленої тиші урочисто проголосила Ліда Василівна. І, надихнута загальною увагою, осідлала улюбленого коника: — Археологи вважають цю рослину найдавнішою квіткою на землі! Адже з'явилась вона ще в крейдяний період, сімдесят —вісімдесят мільйонів років тому!
Боже, скільки дива на світі! Можна сказати, просто під боком! Недаремно, мабуть, Софійка з усіх квітів найбільше обожнює лілеї білі садові й лілеї водяні!
Уже традиційно високий пафос Ліди Василівни ревниво перехопила захекана від швидкої ходи Олена Гаврилівна:
— Вважається, що ця місцина точнісінько так виглядала й триста п’ятдесят тисяч років тому! Бо це залишки древніх гір, останні шість мільйонів років тут не було льодовика: він сюди так і не дійшов, зупинившись десь під Києвом!
Леле, балакають про ті мільйони років та льодовики, наче про давніх знайомих!
— Мабуть, у цих місцях є багато стоянок давніх людей? — це вже, звісно, археолог Іваненко.
Знову нагода показати свої знання історичці-географічці:
— Саме на цьому березі навряд чи селились, бо навесні тут сильно розливається вода, але в районі найближчих кілометрів люди мешкали ще з епохи палеоліту, включаючи, крім праукраїнців, і кіммерійців, і трипільців, і сарматів та римлян... На цій території, кажуть, побував давньогрецький історик Геродот, який нібито й назвав її Емігеєю, що в перекладі з грецької
означає "моя земля". З якого дива мала би бути ця земля його — то вже питання інше.
— На нашу землю хто не ступив, той бігом розставляє руки: "Моє!" — зіронізувала Ліда Василівна. — Тільки ми самі почуваємось наймитами і ждемо, щоб хтось порядок навів.
— Колись козаки наводили. І, звісно ж, було тут чимало стратегічних споруд!
— А народна, перепрошую, колишня назва річки — Бог! — знову спромоглась уставити мудре слівце біологічка.
Бог? Ну та й не правда хіба, що мова — це наша найправдивіша історія? Ось чому Софійку тягнуло впасти навколішки! Навіть само собою промовилось "Їй-Богу"! Коли б і зараз річка для людей була Богом, хіба сміли б кидати в неї сміття?
— Це як і з недалекою відсіль притокою Південного Бугу Синюхою: та колись теж мала іншу назву! — не зосталась у боргу Олена Гаврилівна. — Синіми Водами звалась! Це саме там була битва 1362 року, яку ми на уроці вивчали!
— Ого, які давні всі ці річки! Як же люди колись, не маючи ні пошти, ні мобілок, умудрялись називати річку протягом усієї довжини однаково? — запитала Софійка.
Відповіді ніхто не знав, тож зависла мовчанка. Мабуть, запитання безглузде. Таки безглузде: он як зверхньо-здивовано кольнув її сірим поглядом Козирний! Нарешті згадав про неї?.. Знов має її за... наївну ботанку-зубрилку?... Ет, нехай собі!
Головне — що довкола так гарно й зелено, що милує зір тиха вода й латаття біле. Що є в неї Емігея — її, Софійчина, земля!
42. МЛЕЛ І КАКТУС
— Он ви де! — зненацька підоспів до гурту фізрук. — Дивитесь, із якого місця будемо сплавлятись? Атож, оце звідси — і вниз течією! Завтра обіцяють підвезти з турклубу катамарани, байди і каяки! О, буде в нас рафтинг крутіший, ніж на каналі "Діскавері"!
Юрба загула: дівчата і вчительки перелякано, хлопці — захоплено. Ірка з Аською то й узагалі по-голлівудськи заверещали, плещучи в долоні: "О майн ґот, о майн ґот, о майн ґот!". Поглядаючи на старшокласників, звісно. Вадимчик-бо їхній від поїздки відмовився, та чи й узяли б його після тої капості? Лиш Софійка мовчала, бо взагалі не надто уявляла, що воно за сплавляння, чи ба — рафтинг.
— А скупнутись тут можна? — заблагали хлопці.
— Не можна, а треба! — з готовністю погодився учитель. Не вспів доказати, як хлоп’ячий народ (Козирний із перших) роздягнувся й побулькав у воду.
Але не Софійка! Як не вмовляла її Віку-куся, та цього разу русалонька зрадила свої принципи. Бо її знову стало все виводити з себе: і незрозумілий рафтинг, і пискляві дівки, і той дурний Туз!
Гордо й самотньо рушила стежкою назад, туди, де перед цим так гармонійно медитувалось-милувалось і звідки її вирвала Віта. Спина рівна, крок поважний і незалежний: саме так це мусить виглядати збоку. Щоб знали, щоб вони всі знали!..
Отак-отак, на цьому камені буде мальовничіше! Сісти, щоб профіль — на тлі води? Ні, ліпше стати, одну ногу сюди, на підвищення, руки скласти перед собою.
Ага, і щоб волосся на вітрі маяло — так буде зовсім добре. Погляд кудись удаль, брови трохи насупити. Русалці все паралельно! Ні, ліпше: албаста нервує! Ні, не так: ундина сердиться! Або: сирена зараз завиє (теж нічого)! Жаль, цього ніхто не бачить. Дехто не бачить! А то знав би, як їй до нього зовсім байдуже!
— Це ти Соня? — зненацька увірвався в її живописну композицію хлоп’ячий писклявий голосок.
— Яка ще Соня? Зараз когось точно присплю! — розгнівана віла-горгона загрозливо-повільно розвернулась із профілю на три чверті, потім анфас і метнула сніпок блискавиць у мале веснянкувате створіння, яке посміло порушити її неприступність.
— Ну Сонька ж ти? Щербань? — то була мізерія років дев'яти.
— Софія, а не Сонька! Тобі чого?
— Осьо) Просили передати! — мізерія простягнула їй квітку жовтого латаття з довжелезним хвостом-стеблом.
— Хто просив? І взагалі, як це розуміти?
— О, він попередив: буде, каже, виступати, ставити з себе ділову, але ти, каже, не слухай, віддай квітку й чеши назад!
— Ого, заявочки! Хто ж це такий розумний? Чи не отой накачаний, з побритою головою?
— І в синіх трусах! — згідливо покивало рудим чубом парубча. Воно досі тримало перед собою хвостату лілею.
— Лелечко, з корінням вирвав! А на стеблі, та й на листі осьо — п’явки сидять, ще й риб’яча ікра відкладена! — вжахнулась Софійка.
— Це жаб’яча!
— Яка різниця? Воно жити хоче, а ти — по сонцю її?!
— Так він і казав: може, трохи моралі почитає, але твоє, каже, діло не слухати, а віддати! Чуй, ти, Сонько, йому не признавайся, що з ікрою і п'явками, лади? Бо це ж я виривав! Він мені десятку пообіцяв: запливи, каже, вирви отуго квітку й занеси туди-то й такій-то! Мені що, моє діло маленьке: пірнув, зубами відгризти не вийшло, то вирвав з корінням, дістав п’ятірку на лапу — й до тебе!
— Він що, не бачив, що ти вирвало?
— Нєа! Я й сам тільки дорогою роздивився! Бери скоріше, бо мені ще ж по інших п’ять гривень вертатись! А як не візьмеш, то плакали мої грошики! І взагалі, каже, буде тоді мені секир башка! — хлопчик красномовно провів ребром долоні по шиї.
— І де ти взялось, таке доскоцьке? — ундина поблажливо усміхнулась, перетерла стебло об камінь і, викинувши у воду коріння з усією живністю (може, десь зупиниться й приросте), собі залишила квітку.
— Аз села, тутешній! Звуся Колян!
— Ну чеши ж, Коляне, звітуйся своєму шефу про гарну роботу! — албаста вже ледве стримувала сміх. — А то ще справді — кирдик башка!
— Секир, Сонько!
— Ну, за Соньку буде ще й секир! — розсміялась.
Колян-Миколка чкурнув берегами, аж закуріло.
Сирена, помалу перетворюючись на німфу з квіткою латаття, забувши за профіль, анфас та розмаяне вітром волосся, умостилась на камені й задумалась.
Що це? Поганий жарт? Чи закон парних чисел?
...Бо вчора хлоп’як-посланець, лиш чорний, мов циганчук, прибігав од Сашка. Отже, Фадійчук, сумно тоді попрощавшись, не поїхав у Матвіївну з самого ранку, як обіцяв, а навідався ще, видно, у квітковий магазин, потратив, мабуть, серйозні гроші, а може,
теж заплатив ще й десятку посланцеві і передав Софійці... кактуса.
То був дуже красивий кактус, із ніжно-рожевим пуп’янком, який ледь-ледь пахнув: чи то цукерками, чи то ліками. З дуже гострими — в Софійки досі під нігтем ниє, бо ненароком одну загнала, насилу виколупала! — колючками.
І — міцно заклеєний конверт. Хоч якби й відкритий: Сашків незграбний почерк із помилками і виправленнями навряд хтось, крім Софійки, вчитав би це. Усе там було "стисло, сильно і страшно".
"Справжні почутя можна роками ни поливати. Вони здатні пройти пустелю. Але ними не можна крутити туди сюди, бо квітка не розпусти ця або вітпаде. Справжні почутя це боляче".
Ще й із розмазаною крапелькою крові, бо, видно, й сам поколовся об свого подарунка.
(Продовження на наступній сторінці)