Найда розумів його з півруху: Миколка не кине сніжки, як це роблять зараз усі поголовно. Миколка зараз думає, що Катька — неземне створіння, і що в неї кидатися гріх.
Правильно, бо ця жінота почуття гумору не має. Запросто може уп’ястись пазурами у морду, як ото кицька Анхвіса в Найдине вухо!..
Катька на мить замружилась від незвичної білизни й неймовірного вереску. А потім наче стала шукати когось поглядом. Здається, Найда здогадується, кого.
Атож, ось її очі уже наткнулись на Миколку. І — завмерли щасливо. Чесне слово, якби Найда був сентиментальнішим, ті очі видалися б йому схожими на дві квітки Гіацинта!
Миколчині очі заструменіли назустріч Катьчиним гіацинтам.
У Найди від того незвичного струму аж знову занив одкушений колись Анхвісою кінчик вуха…
Собака вже був готовий, зіщуливши покалічене вухо, ображено втікати геть.
Але Миколка зненацька ніжно його погладив і довірливо прошепотів:
— Найдо, слухай, що склалось: "І вийшла на поріг вона — ота, що серед всіх…" Ні, не так… "Ота, що на весь світ — одна!"
І майже проспівав:
— І вийшла на поріг вона —
Та, що на цілий світ — одна!
Ого, заявочки!
Утім, Найда щось передчував. Це ж — як вона там? Любов! Таке вже було в Миколки до Чікси. Правда, тут якось… серйозніше, чи що…
Любов — знов? Це ж треба: теж прикладно! Проте не дуже гарно… Любов — гав? Фу, нікуди не годиться! Любов — кров? Ні, вже краще: любов — плов!
Слово "плов" Найда почув зовсім недавно: вчора Товстуха їх частувала дуже смачною рисовою кашею з м’ясом. Після такої смакоти Миколка навіть вирішив залатати дірку в паркані і, відклавши на ще далі придбання нових кросівок, купити Товстусі якийсь гостинець із їхніх заощаджень.
Від того, що хлопчик і тепер звіряється саме йому, псові, Найдині груди переповнила гордість. А коли Миколка в цю секунду за тим-таки — "ревнивим" — вухом його ще й почухав, Найді стало зовсім легко!
Може, вона таки непогана, та Катька?
Ідилію обірвав Дзвінок.
Катьчині гіацинти вмент сховались під сполоханими листочками вій і заклопотано зникли за Дверима.
За Катькою неохоче, повільно, але покірно всмокталось у Двері й усе гомінке школярство.
Найда залишився сам.
Серед широченного дворища щонайсвіжішої білизни.
Обліплений снігом, наче якась північна лайка. З душею, повною конвалій та гіацинтів.
Пахло Снігом, Сонцем, Любов’ю і — ну, зовсім трошки — Товстушиним пловом…
Може, то так пахне… Свято?
СВЯТИЙ МИКОЛАЙ
Здається, Найда вже пережив щось подібне торішньої зими. Всі магазинні вітрини прибралися в блискучі витребеньки, засипалися снігом, який не тане, засяяли тисячами зірок. Пахощі ялинки стали якимись іншими: солодшими, ніж у квадратно підстрижених кущів біля Школи. Людські потоки на Вулиці тепер пахли Поспіхом, Турботами й Передчуттям Казки.
Усе показувало на те, що, як і торік, Смітник невдовзі поповниться силою-силенною коробок, баночок, пакетів і кульків од найрізноманітнішої смакоти. Найді досі впам’ятку запашні кісточки від чиїхось холодців, шелестючі ковбасні шкурки, обрізки сиру та лушпиння од варених овочів… Трохи згодом великими дозами пішли недоїдені перестояні страви: причерствілі бутерброди, майже не скислі рештки салатів і тільки трохи несвіжі рибні котлети.
При згадці про котлети Найді сильно тикнулось: ні, несвіжі були вони таки не трохи. Але все одно пам’ятається лише приємне.
Нині, здається, щастити постало вже від сьогодні: біля розбитої скляної кульки Найда знайшов майже непочате морозиво: хвала новому сніжкові, що прикрив свіженький льодок на тротуарі під магазином!
Хоч Найда і змерз, як цуцик, проте й радів, як слон.
Пожадливо (але ж і не допадешся, бо язик відмерзає!) лизькав білий солодкий скарб у шелесткій обгортці.
Його раювання перебив Миколка, що вихором налетів зі шкільних Дверей.
— Дай п’ять!!!
Найда терпляче виконав ритуал урочистого руко-лапостискання і повернувся до свого бенкету. Проте Миколка й не думав давати йому спокій:
— Сто пудів, ти не знаєш, який сьогодні день!
День, білий від снігу й солодких заморожених вершків — чого б це Найда не знав?
— Прикинь, сьогодні — Святого Миколая!
Найді почуте, ну, аж нічим не пахло, тож він і вухом не повів.
— А ти знаєш: Святий Миколай підкладає під подушки дітям Гостинці, — аж вибрикував Миколка по льодкові своїми драними кросівками.
І як це пов’язано з ласощами на асфальті? До того ж, після Гіацинта Найда трохи розчарувався в Гостинцях і втратив до них інтерес.
— Я теж не вірив! Училки спитав, а вона каже: правда! Нашим усім до одного поприносив! І Катьці! І з паралельного всім! — захоплено торочив Миколка. — Погнали на хату!
— Вже розбігся! — Найда ображено загарчав і ще з більшим завзяттям узявся до своєї знахідки.
— Прикинь: а я ж під подушку й не зазирав! — Миколка нетерпляче тупає ногами.
Але Найда, наступивши лапою на обгортку й зубами розірвавши її, уперто вилизує рештки морозива.
Уже три дні, відколи випав сніг, у Халабуді підмерзло, і вазончикові стало холодно, вони всі троє ночують у Миколки вдома. І справді: жодного ранку, тим паче сьогодні, Миколка під подушку не заглядав!
— Погнали, бо ще Вітчим припхається й перехопить Гостинця!
Уже кілька тижнів, як Вітчим десь завіявся, і мама поклялась Миколці своєю найчервонішою і найпахнючішою помадою, що більше ніколи його не прийме. Того разу вона клялась найновішими капцями, і, щойно зрадила обіцянку, Найда запорпав ті капці в купі гною під сусідським городчиком. Тож тепер має науку: щоб не позбутися й помади, мусить дотримати клятви. Але для підстраховки все ж краще випередити Вітчима. Навіть якщо Гостинцем виявиться ще один Гіацинт.
Найда із жалем покинув шелестку упаковку й рушив за господарем.
— Дурненький, не жалій: Святий Микола нам щось у сто разів краще поклав! — заспокоював Миколка.
Проте сам заспокоїтись не міг. Цілу дорогу все пришвидшував і пришвидшував крок і висловлював найрізноманітніші припущення.
— …Це ж якби я, дурень, у ті грудні Школи не пропустив, уже тоді знав би про Святого Миколая! Це ж і тоді під подушкою щось було, та, мабуть, Вітчим знайшов і пропив!
— …Це ж, прикинь, там може бути щось та-а-аке-е-е! Ну, велосипед, звичайно, під подушку не влізе, а от Конструктор!..
— …Або торба цукерок!
— …Чи нові кросівки!
Найда захекано дріботів поруч із Миколкою.
Що ближчала хата, то більше кортіло дізнатись, який же Гостинець ховається за її облупленими стінами й гіацинтовим віконцем, під зашмуляною Миколчиною подушкою. І то палкіше вірилось, що гостинець таки є. Не може Святий Миколай забути про хлопчика — ще й із таким самим, як у нього, святого, іменем!..
Грудень, 2007