— Ще… не розсмакував!.. — знайшовся Миколка і проковтнув слинку.
Товстуха здивовано вмовкла. Анхвіса ж ліниво розтулила свої зелені балухи.
— Ану, ходімо, паскуднику, зі мною, зараз усе розпробуємо і розсмакуємо! — Товстуха, цупко тримаючи Миколчину курточку, потягла хлопця до Будиночка. — Ти ж, Анхвісочко, погуляй надворі, тобі не можна знервуватись!
— Тьоть, ну, пустіть, тьотю!.. — марно впирається Миколка.
Найда поплуганився слідом.
Товстуха заштовхала Миколку в Будиночок. Спересердя навіть не помітила, що за її рожево-ковбасними ногами вскочив і стривожений Найда.
Зачинила двері зсередини.
Найда у розпачі забився під шафу: все, вона пустить хлопчика на переробку! Наробить "хваршу" і півроку годуватиме ним Анхвісу!!!
— А тепер признавайся, чого об’їдаєте мою кицьку, — Товстуха дістала з шафки ножа. Таки мститись! А якби ще знала, що Найда з Миколкою обкрадають кицьку, гай-гай, відколи?!.
— Ви що, голодні?
— Ні, — опустив очі Миколка.
— А що ви їсте?
— "Фанту", "Мівіну"… Вони дуже добрі, але… Ваша риба — добріша!..
— Добріша, кажеш? — Товстуха чогось шукає в миснику. Якоїсь біди на їхні з Миколкою голови!
Таки добре, що та скажена кицька зосталась надворі. Отже, ніхто не завадить Найді зараз піти в атаку на Товстуху. Доведеться мужньо пускати в хід гострі собачі зуби! Не гинути ж майбутнім воякам отак безславно!
— А мама хіба не добре варить? — допитувалась Товстуха, тарабанячи посудом.
— Добре! — Миколка, як справжній козак, стоїть за маму горою!
— Коли-не-коли, еге ж? — Товстуха попала "в точку", і Миколка похнюплено вмовк.
— Ех, ви! "Хванти", "мівіни"! Не могли по-доброму попросити?
Найда вже зовсім готовий був нападати, але помітив, що Товстуха наливає в тарілки гарячого супу, ставить одну перед Миколкою, другу, меншеньку — під стіл.
— Де той твій собачка? Хай прийде, поїсть!
Пес насторожився. Востаннє перед смертю нагодувати хоче, чи що? Обережно висунувся зі сховку.
— О, та він тут, під шахвою! Іди сюди, обідай! Думаєте, я безсердечна? Хіба не бачу, що голодні? І ти, і твій сухоребрий песик! — Жінка нарізала й поклала перед Миколкою ще й ковбаси: — їж, пригощайся!
Миколка глянув на ковбасу, тоді на собаку. Товстуха піймала той погляд, кинула і Найді кружечок.
Поки Найда з Миколкою спорожнювали миски, Товстуха вийшла і повернулась уже з кицькою на руках.
— Я ж, дитино, хвора самотня жінка! — лагідно погладила готового до захисту Найду. — Нікого на світі не маю, крім оцеї Анхвісочки! — погладила й кицьку.
Тут Найда розумів Товстуху: у нього теж не було нікого, крім "оцього" Миколки.
— …Колись відібрала її в сусідів: хотіли втопити, бо нібито лазила по столах і збитки робила!
Тут Найда розумів Анхвісу: його ж самого топили, і теж його порятувала Миколчина добра душа.
— Знаєте, було, як ото у вірші Івана Хвранка: "Плакала киця на кухні, аж їй очиці попухли! Кухар сметанку злизав, на мене, кицуню, сказав!.." — поцілувала Анхвісине вушко. — Голодне було, то й крало, хіба ж я не розумію? А як вона у мене сита — не те, що красти, і дивитись на їжу часом не хоче!..
Атож, це Найда з Миколкою помітили!..
— Ради неї всім жертвую! Сама не з’їм — Анхвісочку нагодую!
При цих словах Найда з Миколкою трохи недовірливо поглянули на Товстуху й одне на одного.
— Я ж ради неї, конхветочки, все! Всю пенсію свою!.. — знову поцілувала Анхвісу.
Ті котячі ніжності! Вже хоч би не за їжею, бо навіть смачна ковбаса може Найді вернутися!
— Спасибі вам! — одсуває порожню тарілку врешті й Миколка. — Дуже смачно, прощайте!
— Гав! — прощально лизнувши мисочку, поспішив за господарем і Найда.
— Чого ж це — "прощайте"? — підхопилася Товстуха. — А до мене вечеряти?
Найда з Миколкою від несподіванки стали в дверях і не знали, що сказати. Анхвіса теж здивовано і трохи зверхньо (треба ж уміти так дивитись: знизу вгору, а погляд — наче з високого трону!) глянула на непроханих гостей. Тоді розвернулась і пішла спати на диван. А Найда що? Найда нічого: якби не кликали, триста років йому потрібна Анхвісина хата!
— Або снідати чи обідати? Хоч у вихідні? — співала тітка.
Найда з Миколкою здвигнули плечима й перезирнулись. Справді, чого б і ні? Це ж краще, ніж красти з-під штахетів?
— Ну, якщо просите… То часом… можна! — з гідністю відповів Миколка. От який він у Найди розумний і чемний!
— Ну і гаразд! — просяяла Товстуха. — Моя бабуся колись у голодовку без хліба вмерли, то я оце мовби їй даю, — додала вже сумно.
О, Найда це розумів: і самому не раз…
— Постривайте, в мене ще у бухветі щось є!
Товстуха натоптала Миколчині кишені печивом. Потім радо покотилась їх проводжати.
І добре, що взялась провести, бо з того всього Найда й Миколка були б осоромились. Рушили-бо спершу до звичної дірки в тину. А не до хвіртки!..
СВЯТО ПЕРШОГО СНІГУ
Сніг! Навіть Найда знудився за цим дуже білим, ледь мокруватим пухом!
Аж самому смішно: раптом здалося, що Сніг пахне… конваліями! Ні-ні, в містечку найдрібніше цуценя знає, що квіти Найді завше відгонять милом. Але конвалії…
Колись давно, років два чи й три тому, в час буяння конвалій він народився… То був короткий проміжок якогось туманного блаженного сну. Поки все не обірвалося раптовим розставанням з Мамою і зануренням у мало не смертельне багно… Відколи Миколка порятував Найду, конвалії більше якось не стрічались, але вони завжди жили в Найдиних снах.
Сніг навіть схожий на конвалії! Маленькі дзвіночки-горошинки, які сипались із неба, мов потовчені кульки пінопласту з поламаних упаковок від усяких телевізорів на Смітнику!
Тю, це що, Найду потягло на романтику? Втім, сьогодні можна, бо ж — Сніг!
Найда бігав, підстрибував, лизькав сніжинки і все косив око на Школу. Скоро буде перерва, і Двері випустять Миколку.
Миколка тепер мало не щодня ходить у ту свою Школу. Найда вже й змирився: гаразд, хай уже, хлопця на ланцюг не посадиш!.. Хоче писати свої, точніше, Училчині Контрольні — хіба ж Найда його зубами триматиме? Зрештою, та Училка… може, вона й непогана?..
Аж ось і дзвінок! Шкільні Двері вибухають цілим салютом школярні… Ох, та що це знов за котячі ніжності: Найда хотів сказати — хлопців і дівчат, або — хлопців і чікс!
Усі дзвінко розкочуються по снігу, пищать, кидаються сніжками, борюкаються!.. Хлопці сиплють сніг чіксам за коміри, ті відбиваються і натирають тим самим снігом хлоп’ячі писки…
Найда не помітив, як і сам опинився у веселій колотнечі. У гармидері його не завважить навіть Прибиральниця! Ось хтось грайливо сипонув снігом собаці на загривок, ось хтось ненароком перечепився через пса і зі сміхом летить у кучугуру, ось вони вже котяться радісним клубком удвох із Миколкою…
— Класна погодка, Найдо, еге ж? — відхекується Миколка біля воріт.
І старанно обтріпує сніг зі своєї благенької курточки й старих кросівок: зараз-бо із Дверей вийде… Катька!
Катька — ще одна причина, через яку Миколка перестав пропускати Школу. Відколи вона подарувала хлопцеві Гіацинта, він знов почав умиватись і відчищати з одягу вчорашнє засохле болото. А зараз, із приходом Снігу, — обтрушувати з одягу мокруватий білий пух.
Як на Найду, Катька нічим не цікавіша за ці стрижені під ялину кущі біля Школи. Вона, як сказали б про їхній собачий рід, — середньої паршивості. Наскрізь пропахла Школою, вона помішана на Уроках, тому гуляти виходить пізніше за інших. Мабуть, вилизує класну дошку й вишукує останні блохи у домашніх вправах.
— Найдо, прикинь, ще й прикладно вийшло! — підстрибує хлопчик. І співає свою придумку: — Сніг засипав цілу Школу, сніг усім нам по приколу!
О, нахапався вже у Товстухи з її Хвранком! Вірші — це так само небезпечно, як захоплення Контрольною!
Чи — хай бавиться: хіба ж Найда й собі з нагоди Снігу не мислив конваліями?
— Стривай, зараз далі складу! — на мить задумався і щасливо продовжив: — На сніг весь клас повибігав… М-м-м-м… Упав, стрибав, сновигав…
Миколка почухав потилицю, глянув на Двері і взявся радитись із Найдою:
— Як же далі? Отже, на сніг весь клас повибігав… М-м-м-м… Знав, пропав…
— Гав! — Найда не знав, чим ііце може підтримати свого любого хазяїна.
— Ой, точняк! — Миколка затряс в обіймах кудлатого друга. — Та ти ж у мене цей, як його, поет! Слухай, що виходить:
Сніг засипав цілу Школу,
Сніг усім нам по приколу!
На сніг весь клас повибігав,
І навіть песик каже: "Гав"!
Що ж, вірші — це навіть непогано! Принаймні краще, ніж Товстушині плачі про кицю на кухні! Дуже навіть краще!
Нарешті на поріг висунулась Катька.
Миколка ринувся до неї, але різко зупинився. Так і завмер зі сніжкою в руках.
(Продовження на наступній сторінці)