Яка давнина!.. Київ, Мінськ... Київ. Робітничі гуртки, нелегальні зібрання, палкі розмови про майбутнє... Там — на одній з таких сходок — і зустрів її. Віру. І Тучапського...
— "Мене переслідує якась невдача в листуванні з Вами", — вишіптував слово по слову. Лариса Петрівна низько схилилась, бачачи, що його уста починають ворушитися, дослухалася до найслабшого звуку, а потім швидко дрібним, нерівним почерком викладала все на папір. Перед нею на столі лежали кілька вирваних з блокнота аркушиків. Аркушики були маленькі, в клітинку. Ось уже минуло понад дві години, а написано всього-на-всього кілька плутаних речень. Зате кашлю, глухих зітхань, гарячого й холодного поту було скільки завгодно! Хворий сам попросив дати йому опіум — щоб не так відчувалися болі. Та й сама вона не відмовилася б од будь-чого, аби звільнитися від цих мук. Не відмовилася б, коли б не він. А поки він е, поки дихає, дивиться на неї своїми незрячими очима, поки мучиться, — вона теж мусить бути. Не маючи права навіть на звичайне жіноче зітхання.
— Не звик... диктувати, — засмутився Мержинський, — даруйте, Ларисо...
— Ми ж домовились, — з легким докором відповіла Леся. — Спочиньте трохи.
Сергій ніби всміхнувся вибачливо. Шкода, що він так пізно зустрівся з Лесею! І взагалі, чого б він от зараз, в такому своєму жахливому стані, без неї був би вартий? Вона ж йому й мати, і товариш, і друг найсердечніший. Страшно подумати, що з такою людиною доведеться розлучитися.
Разом з жінкою, яку недавно найняли, Лариса Петрівна сяк-так погодувала Сергія, і десь надвечір вони знову взялися за лист. Леся нотувала по букві, по складах, бо від початку до кінця фрази минала, здавалося, ціла вічність.
Пізнього вечора писання припинили. Лариса з полегкістю відклала перо. За якихось десяток годин вони спромоглися на дві невеличкі сторінки, всього на тридцять (вона навмисне порахувала) коротюсіньких рядків!
— А тепер спочивайте, — поправила йому подушки, — завтра докінчимо.
— Допишіть іще, — обізвався Мержинський, і Лариса Петрівна швидко сіла за стіл, — допишіть: "Висловлюючись Вашою ж... символічною... мовою, я можу сказати... троянди... дружніх (як би він хотів поставити тут інше, вагоміше слово!) почувань до Вас... ніколи в мене... не в'янули, а тому... їм нічого... оживати". — Видно, ця фраза була заготовлена в нього заздалегідь, і він продиктував її значно швидше. — Ну, досить, — мовив по тому. А Лариса Петрівна, вгадуючи ціну Листів од Віри Григорівни, тут же дописала: "Дуже хотів би, щоб Ви не затримались відповіддю на мій лист". Прочитала Сергієві, той на знак згоди кліпнув очима. —Треба ще, —прошепотів: —"Дружньо тисну Вашу... руку".
Лист можна вважати закінченим. Його треба підписати. Та як? Сергій Костянтинович знову впав у забуття,
Лариса Петрівна вийшла, а повернувшись, помітила, що Сергій уже чекає на неї.
— Давайте, — простягнув руку.
Це було видовище, якого навіть їй не доводилося бачити. Пальці хворого не згиналися, тремтіли, ручка випорскувала з них, мов крижана бурулька з рук немовляти. Леся звела Сергієві пальці, спрямувала перо, він інстинктивно дряпнув: "Серг..." Букви вийшли немічні, підпис довелося обірвати на половині.
— Мій уклін... Павлу... — безсило осунувся хворий. Він ще встиг попросити її написати від себе і провалив ся у морок. Його не брав уже й кашель. Леся лиш угадувала напади кашлю по сильнішому, ніж звичай но, хрипінню.
Зараз, однак, усе було спокійно. Покликавши жінку, Лариса Петрівна перейшла до сусідньої, відведеної їй кімнати. Годинник пробив дванадцяту. Сон ще й не думав до неї заходити. Вирвавши з блокнота пару аркушиків, взялася писати Вірі Григорівні пояснення до щойно домученого "послання з того світу" — як у думці назвала Сергіеву відповідь.
Х
Наступні дні мало чим відрізнялися від попередніх. Хворому було порівняно легше, і він використовував цю дочасну відстрочку головним чином для того, щоб переконати присутніх, котрі й так ніскільки в тому не сумнівалися, в неминучості і незабарності свого кінця. Найменший порух набряклих уст, найслабші зусилля горла болем віддавалися не тільки на обличчі хворого, а й у серці того, хто це бачив. Щоб усе ж таки почути його (а вона мусила слухати), треба було нахилятися, напружуватись, а деякі слова просто вгадувати. Агонія прогресувала, голос слабнув, і це, мабуть, було зараз для Мержинського найбільшим лихом. Йому так хотілося розмовляти, він ще стільки мав у собі невисказаного, що, здається, вистачило б оповідати цілий день і ніч безперестанку.
Лариса Петрівна слухала той шепіт заціпеніло. Коли намагалася стримати чи зупинити якоюсь власною розповіддю або читанням, — Сергій перепиняв її, судорожне хапав за руки, і потік хрипіння, кашлю, глухого свисту та обривків слів лився од знемоги до знемоги, од більшого нападу до меншого чи навпаки. "Життя — ніщо, милостиня, дана людині зверху..." — ця істина найчастіше варіювалася в словесному хаосі Мержинського. Леся шукала і не знаходила їй пояснення. Вибравши слушний момент, запитала. Сергій замислився, ніби йому належало відповідати за когось іншого, довго з подивом дивився на неї, не розуміючи, чого од нього хочуть, зрештою пояснив:
— Відчуженість смерті... Інших причин не шукайте.
Єдине, що все-таки ще займало відчуженця, хоч трохи будило його пройнятий байдужістю мозок, було так неждано відновлене листування з Крижанівською-Ту-чапською. Пошти від неї він чекав, мов чогось рятівного, святого. День у день перепитував, чи нема того "великого листа", про котрого згадувала Віра Григорівна, зрештою, чи не прибуло хоч що-небудь.
Кореспонденція-надійшла в середині лютого. Сергій з нетерпінням схопив подані йому листи, крутив перед очима, роздивлявся. Натішившись, попросив розпечатати. Леся акуратно порозрізала ножицями конверти, однак читати не стала. Не просив цього й Сергій, хоч був ранок — час, коли йому особливо важко давалися будь-які розумові зусилля.
Читав зосереджено, довго. Лариса Петрівна працювала поруч за столиком, бачила, як стомлює його та робота. Час од часу Сергій зупинявся, руки, що тримали папір, безсило падали на груди. Кілька разів потемніле од болю лице ледь освітлювало щось подібне до посмішки.
Після останнього листа хворий чомусь засмутився, впав у глибокі роздуми.
— Так, я міг би... — ворушив губами, — міг... зробити краще... я винен... я міг би...
— Що б ви могли, Сергію? — обізвалася Леся. Він блимнув очима.
— Багато... міг би... Вже пізно... Лариса слухала, нічого не розуміючи.
— Чуєте, Лесю... багато... багато... найкращі... хвилини минулого... Віро... Ві-і... — Він гукав, він кликав її, свою, видно, найпершу любов, в очах його бриніли немічні сльози.
Чим вона могла тут помогти?! Як затамувати незагойну рану, котру лишає людині на всеньке життя нерозділене кохання? Були б такі ліки — хай навіть добуті з власного серця — вона віддала б їх. Тепер їй однаково. Гірка чаша випита до краплини. Тепер вона звідала все!.. От, виходить, задля чого виривала його з лапищ смерті. Щоб здобути ще один болючий удар.
А перед ним далеким видінням поставали картини минулого і огорталися таким фантастичним покровом, що Сергій уже не в змозі був зрозуміти, сон це чи жива дійсність. Хтось усміхався до нього, чиясь мила рука простягала йому червоні троянди, і він силкувався взяти їх. Троянди кололись, руки тремтіли, смикались, гублячи квіти. Ось їх лишилось кілька... дві... Хоч ці втримати... Та буря підхопила троянди і покотила пилюкою...
— Держіть... — жахався вмираючий, — візьміть троянди. Троянди, троянди. "Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами... Легкий, тонкий аромат, мав спогад про якусь любу мрію..." Тепер немає і мрії. ЇЇ рознесла-розвіяла лиха чорна буря. Зостались лише спогади. "Спогади — ось єдиний рай, з якого нас ніхто не вижене". Це сказав, здається, сам Данте...
— Він же падає, Ларисо Петрівно! — хтось гукнув і підскочив до ліжка.
Кривинюк! Звідки він узявся, коли зайшов до кімнати? А втім, добре, інакше була б катастрофа. Михайло Васильович обхопив хворого, трохи підняв і поклав на місце. Та не встиг він одхилитися, як незвичайної сили корчі знову зламали Мержинського навпіл, підкинули і повернули впоперек ліжка, вдарили колінами об стіну. На стук влетіли тіточки, загаласували, закричали, невідомо чого й на кого. Слідом за ними кволо увійшов Костянтин Васильович.
— Лікаря... лікаря покличте, — тримаючись за серце, промовив він. — Що ви самі?
Хворий, вимучений, він не міг навіть тепер угамувати свого неслухняного сина. Йому теж стало зле.
Поволі Сергій заспокоївся. Кривинюк поправив на собі одяг, зачесався.
Ну, добрий вечір, Ларисо Петрівно. Вітаю вас з днем народження.
— Ой Михайло, — Косачівна безсило опустилася на стілець. Сіре, землистого кольору лице здавалося навіки застиглою маскою втоми, душевної муки. Леся навіть не потисла гостеві руку, хоч нікому зараз так не зраділа б, як зраділа йому.
— Спасибі. Вибачайте, що так приймаю. — Вона поглянула на нього, спитала: —Як там дома? Всі дужі? — Одержавши ствердну відповідь, поцікавилась: — Вас послали?
Дякуйте Лілі, це за її клопотанням А то Ольга Петрівна збиралася сама.
— Я дуже рада вашому приїзду, Михайле.
(Продовження на наступній сторінці)