Той узяв байдуже і, заплітаючи ногами, пішов. Лариса Петрівна залишилась віч-на-віч з жахом. Хворий прокинувся серед ночі. Була четверта година. Найперше, що подіяло на свідомість, збудило її, — світ ло. Чому його ніхто не погасить? Надворі темрява, вітер, а воно горить так яскраво... Не розплющуючи очей, Сергій став пригадувати подробиці вчорашнього. З якого боку до нього не підступав — воно обривалось одним: чиясь рука підпалила ромашки, і той вогонь завдав йому пекельного гарту. Але... чому саме ромашки? До чого тут квіти? Він напружував пам'ять і насилу примусив її вирвати з забуття ще один образ — галяву з ромашками... Так-так, це було влітку в Зеленому Гаю.
Однак чого йому зробилось так легко? Ні задишки, ні болю, навіть гарячка пропала. Що б це могло значити?.. А що, коли справді?! Кажуть, перед тим завжди настає полегкість... Авжеж, це — кінець. Як він одразу не збагнув? А просвіток у муках — щоб попрощатися... Жахливий здогад обпік мозок хворого. Він шарпнувся, ніби хотів розірвати на собі тенета смерті, вмить розплющив очі, кинув ними по кімнаті. Вона сидить! Вона ще нічого не знає!.. Треба спішити. Це може настати швидко, в одну мить...
— Швидше, — прохрипів натужно.
— Що, Сергію?
— Прощ... — йому забракло повітря, і він задихнувся.
Але цього разу відпустило. Смерть, видно, пильно стежить за ним, бачить, що він не докінчив.
— Прощайте, — втративши надію віддихатись, повторив могильним голосом — аж самому зробилося моторошно. — Дайте... вашу... — Леся зрозуміла —"руку", і подала здорову правицю.
— Що ви, Сергію? Заспокойтеся.
— Ні, ні... я знаю... чую... вже недовго... нічого мені... не болить... так буває... перед тим... так буває. — Він шепотів поспіхом, пропускаючи слова, наче боявся, що не встигне усього сказати.
Минали хвилини, спливло півгодини, а йому ніскільки не гіршало "Чи не поспішив я?" — подумав Сергій і одразу ж відігнав цю думку, бо вона здалася йому зрадливою і підступною. Він таки має вмерти. Не зараз, то через годину-другу. А попрощатися зарані — не грішно: хто знає, яким буде його кінець, повільним чи, може, раптовим.
— Сідайте, — попросив, не випускаючи її руки, — слухайте...
Лариса ніби закам'яніла. Не відчувала ні страху, ні болю, що в подібних випадках завжди виповнювали її серце. Якась нечуттєвість притупила їй нерви. Чи тому, що все ж не вірила його передчуттю, чи, може, що давно приготувалася до удару зрадливої долі. Була на диво спокійна, покірна його вимогам.
— ...слухайте, — шепотів Мержинський, і вона чула той шепіт мовби крізь сон. — Батька не треба... потім-пізніше... одразу телеграму... Вірі... Григорівні... Чирикову... як не приїде... всім телеграми. — Він утомився, трохи перепочив і знову заговорив: — Папери... перегляньте... відберіть... речі хай... батько... — Косачівна ствердно кивнула головою. — Шкода... нема Бориса Мих... — щоб не закашлятись, Сергій затулив рота хустинкою, почекав, поки напад минув. — Він допоможе... похорони, — лиш при цьому слові Лариса Петрівна жахнулась, але внутрішньо, серцем, зовні була така ж спокійна, зосереджена, як і досі. — Та не забудьте... квітів... більше квітів... Я так люблю... — Зморшки навколо його очей погустішали, затремтіли; невдовзі те сіпання перекинулось на обличчя. А ще за кілька хвилин — сильніше, відчутніше — затіпалось усе тіло.
IX
Ліля розказала рідним усе, що бачила в Мінську, і так, як бачила. Картина виходила неприваблива, в усякому разі, далеко відмінна від тої, що змальовувала в своїх листах Леся. Зовсім не бажаючи сестрі зла, а, навпаки, з добрих намірів Ліля розповіла батькам і про її недосипання та недоїдання, і, звичайно ж, про безгрошів'я.
— Ти тільки подумай, — сплеснула руками Ольга Петрівна, — а казала ж — із "Жизни" їй переслали. Ні, як собі хочеш, — вона зверталася до чоловіка, — я поїду. Або заберу її звідти, або... Звідки ця кара на мою голову?
— Не гарячкуй. Лариса вже не маленька, — урезонював Петро Антонович. — Твій приїзд, твоє нервування нароблять ще більше лиха.
— Тоді їдь сам. Чи вже забувся, скільки довелось поневірятись, поки поставив її на ноги? Хочеш, щоб все це так змарнувалось?
— Говори, говори... А їхати тобі я все ж не раджу.
Обважнілою, непевною ходою Петро Антонович вийшов до сусідньої кімнати.
Ольга Петрівна схопила аркуш паперу і одним духом випалила дочці все, що накипіло на серці. У кінці додала: "Наступного тижня хтось із нас (напевне, я) буде".
За кілька днів поштовий агент вручив Косачам телеграму. Вона вражала категоричністю: "Не приїздіть. Леся". А наступного ранку був лист. Він надійшов швидше, ніж завжди. На конверті стояв лише київський штамп — очевидно, Леся вкинула його у поштовий вагон або передала кимсь попутно. В кількох реченнях було стільки притамованого болю, моління, що Ольга Петрівна мусила погодитися з застереженнями чоловіка. "Своєю присутністю я, мабуть, справді лише підсилю ті муки, — міркувала. — До того ж Леся пише, що можемо розминутися. Отже, десь цими днями усе закінчиться".
І все ж таки до Лесі поїхали. І саме завдяки Лілиним наполяганням. Прочитавши листа, вона з усіма подробицями уявила сестрине становище. Умовила Михайла Кривинюка принагідне висловити бажання відвідати Мінськ. Мовляв, діла у Києві все одно нема, то, може, там що знайдеться.
Нагода, звичайно, трапилася. Косачі навіть зраділи його бажанню. І того ж дня Кривинюк відбув до Білорусії.
Коли Лариса Петрівна писала матері, що в неї бракує слів, щоб передати свої почуття, тоді ще не все було нею звідане. Незабаром після тієї пам'ятної ночі (відтоді вона перебралася жити в будинок Нарейка) зліг Костянтин Васильович, і всі турботи про хворого, вірніше про обох їх, повністю лягли на її руки. День і ніч тепер для неї були поняттями тотожними і виражали одне — муку. Терпіння, нелюдське напруження нервів стали символами її буття, мірилами, якими вона відмірювала свою криваву платню за те, щоб завтра, позавтра знову й знову терпіти нестерпне.
Агонія все ще тривала. Тортури варіювалися, слабшали, гострішали, проте не настільки, щоб вийти за межу можливого і покласти самим собі край. Якась нікому не підвладна рука старанно дозувала їх і в цій своїй пекельній роботі була несхибна, не прорахувалася жодного разу. Коли вмираючому ставало краще, вона добавляла мук, а як бачила, що переборщувала, потроху знімала їх, давала хвилинний перепочинок.
Мержинський був уже не житець на цьому сївіті. Свідомості йому ставало тільки на те, щоб розуміти свою безнадійність. Більшість часу він уже перебував десь по той бік життя. Години минали в могильній тиші або ж у хрипінні, кашлі, од яких мороз ішов по спині.
Розв'язка насувалася. Еліасберг уже нічого й не радив, лише констатував: набрякають легені, товщають (опухають) голосові зв'язки — Сергієві загрожує повна німота. Винятком, як і раніш, було тільки серце. З якоюсь незвичайною затятістю воно вело поєдинок зі смертю: всупереч передбаченням, сподіванням, навіть бажанням, відтягувало й відтягувало кінець, аж поки не відігнало смерть невідомо на який час —власне, настільки, щоб дати Ларисі Петрівні змогу пережити ще одну особисту трагедію.
У розпал кризи несподівано надійшов лист од Віри Григорівни. Крижанівська-Тучапська обзивалася аж з Вологодського краю, де перебував на засланні її чоловік, Павло Тучапський. Писала, що дуже вразила її звістка про Сергія, коли б можна було, приїхала б, але і далеко, і коштів на таку подорож обмаль. Натомість посилає свою фотокартку, бажає якнайшвидше одужати. "А мого великого листа Ви одержали?" —запитувала.
З цього листа Мержинського найбільше зворушили не зовсім зрозумілі Ларисі Петрівні слова про те, що в її. Віри Григорівни, серці знов ожили троянди їхньої колишньої дружби. Сергій Костянтинович просив ще і ще раз перечитати це місце, задумувався слухаючи. Надіслане фото він притис до грудей і час од часу подевгу в нього вдивлявся, і тоді в його очах щось оживало, змертвіле лице освітлювалося відблиском далекої радості.
Листа читали увечері, а вранці, коли Сергієві трохи полегшало, він заявив:
— Треба їй... відповісти. Прошу вас... Лесю.
До писання приступили десь опівдні. Мержинський довго мучився, вишукуючи в пам'яті потрібні слова. Йому хотілося буть якнайніжнішим. "Мій друже Віро Григорівно!.." Та чи й скажеш більше рукою іншої людини, людини, яка теж стала тобі не те що близькою — рідною, любою, на яку насправді він повинен молитися. "Я... я так ослаб після шестимісячного лежання з високою температурою..." А хотілося б згадати колишні зустрічі, розмови, суперечки... Все ж те було!
Мержинський надовго забувся. "Мабуть, оцей перепочинок даний мені для того, щоб востаннє зустрітися з юністю", — думав. Паралізована болями уява нехотя повертала ті безмежно далекі роки. Вдивляючись у них зараз із свого смертного ложа, Сергій навіть не вірив, що все те колись відбувалося. Що він, залізничного майстра син, пробивсь до училища, щоб продовжити батьківську лінію; що були сходки, вечірки, студентські бунти; що, зрештою, йому вручали "вовчий квиток" з погрозою запакувати в таке місце, де не тільки правди не чутиме, а світла сонця не бачитиме...
(Продовження на наступній сторінці)