— Я від тебе хочу, щоб ти пригадав нашу розмову перед арештом Бруса… Я тобі кажу, що мої передбачення щодо наших оперативних помешкань виправдались. Через два дні ми сюди з допру перевеземо всю арештовану українську інтелігенцію… І будемо тут допомагати їй, щоб вона собі створила обличчя "борців за свободу". А то просто гидко з ними мати діло. Не вміють навіть свою очевидну погибель оформити у якусь теорію перед сторонніми людьми…
— Парка не парь. Я здаюся на всю твою волю… Що хоч, те й роби з усіма твоїми камерами, тільки мойого смертника лиши моїй волі…
— А через віщо він у тебе вже смертник?
— Через те, що він цілковито не хоче розуміти тієї справи, якою я зацікавлений. І психічно досить напружено живе уроєними фантомами, що на мене діють, як можливість інших його злочинів. Він перестав їсти, пити і відмовляє зі мною говорити. Ну, навіщо йому, нормальній людині, так себе мучити? Ясно, що хоче з переляку сховати важніші справи, ніж ті, за які він опинився у арешті…
— Значить, на твій погляд…
Щось хотів сказати Сіямський, та Парцюня, бувши у стані розгорнутого клопоту і розгорнутого вияву своєї постражданої певності, поквапився знов:
— Еге ж… Значить, на мій погляд, він підходить під загальні зацікавлення нашої Чеки… І значить те, що коли він голодування перерве, то матиме "статтю" на смерть, а коли не перерве, то треба його спровадити у божевільню на довічне…
— А чого б його не віддати його жінці на її відповідальність, а не конче садити у божевільню… ніби там тепер вільніше, ніж у допрах?..
— Ти кажеш таке? Добре…
Підхопив Парцюня:
— Нехай і так… Нехай по–твоєму. В жіночих руках він себе відпустить всього, одійде від зашпарів. І з домашнього затишку його можна буде вихопити цілим з усім його злочинним гамузом. І в наших руках тоді він буде курчам, вихопленим шулікою із–під квочки. А шуліка вихоплених курчат до віку не вертає. І справа з ізоляціями буде ґрунтовно закінчена…
— Ти завжди фантазуєш. Мене цікавить не те. Я іду за своїми міркуваннями… Так–от, ми його зараз і віддаємо його дружині…
І Парцюня зупинив здивований і повний питання погляд на обличчі Сіамського. Здавалося, що він навіть перестав дихати. І нарешті, ніби в чомусь переконався, рішив:
— Ні, зараз його випустити неможливо, бо, на мій погляд, він тільки мертвий може бути добрим громадянином або добрим недужим для наших психіатричних установ. І то тільки тоді, коли він під нашим наглядом буде добре закопаний у землю…
— Але ж ти його мусиш звільнити, чи ні?
— Тільки тоді, коли він не припинить свого голоду.
— Через кілька день?
— Може, через тиждень, а може, й через два.
І Сіамський устав і, сміючись і простягаючи руку на знак, що розмова скінчена, вимовив:
— Ну, бувай здоров… Два тижні не хотітиму з тобою зустрічатися.
І Парцюня, не торкаючись його руки, а тільки піднісши свою праву руку по–військовому і швидко повернувшись, пройшов з половину відстані до дверей. Та й побачив Олену Антонівну. І, видно, її впізнавши, зупинився напівоберта так, що грудьми став рівнобіжно із стіною, а з головою, обернутою до Сіямського. І, не знижуючи піднятої руки, спитався осілим хрипким голосом:
— Змова супроти мене?..
І була відповідь:
— Ні, це я даю завдаток нашого довір'я громадянці, Олені Брус… Хочу, аби вона стала нашим товаришем у нашій тяжкій чекістській діяльності.
І Парцюня, не переміняючи вистаті, а тільки піднісши вище піднесену руку, спитався, і в хрипких словах відчувалася тривога:
— Тільки через два тижні?..
— Тільки через два.
І гуркнули двері, і за дверима почулася, віддаляючись, швидка хода.
Під час розмови двох чекістів Олена Антонівна відчувала страшну незручність свого становища. Вона знала, що недарма її там посадили. Але все це вона забула, коли розмова обох чекістів зайшла про долю її чоловіка. І кожне слово кожного тюремщика било у її єство, мабуть, з такою силою, як колись удари катів ще за римської давнини, вганяючи цвяхи у ноги і в руки припинаним до хрестів. І вона сиділа і слухала свої муки. І тільки аж тоді несамовито схопилася, коли Сіамський пояснив Парцюні причину її приявності. Але, навіть і схопившись, вона себе стримала, важко дихаючи, на власних муках і на муках свого чоловіка… І нарешті Сіамський їй звелів:
— Візьміть свій стілець та йдіть сюди, та доведемо діло до кінця.
І почувши чи ні про стілець, вона швидко підійшла без його до стола і схвильовано попрохала чекіста:
— Дозвольте мені побачити чоловіка. Я знаю, що він відчуває потребу і в цьому брилі, і в цім пакуночку, де є трохи їсти… Я знаю, що він ні в чому не винен… Ні цятиночки!..
І в цьому проханні бриніла така жадоба забути чи обминути все, що Сіямський говорив з Парцюнею, що вона була похожа на забуття тієї звірини, що, опинившися в клітці і бачачи крізь ґрати вільний світ, починає вгонити крізь їх свою голову назустріч світові… І не чує, як зриває шкіру на голові, на чолі… і не чує, як уже печуть рани її мозок. Бо ж поведінка з нею Сіямського і його слова ображали її і лякали, накресливши таку перспективу діяльності, яку вона давно вважає засмердженою, гидкою і негідною найосоружнішої тварі… І Сіямський, змірюючи нахрапним і всерозуміючим поглядом стурбовану і беззахисну жінку з висоти своєї зневаги чужого йому племені, кинув назустріч єдиним сподіванням людини:
— Зараз ні в якім разі вам побачити свого чоловіка неможливо. Але я, ідучи вам назустріч, пропоную стати у наш відділ Чеки лікарем.
І жінка розпачливою луною на його голос відгукнулася:
— Я є лікар–акушер.
— Це не заважає.
Заспокоїв чекіст:
— Ви будете призначені у жіночий відділ. А відти ми вас братимемо і в чоловічі відділи на консиліуми. І вам платитимемо утричі більше, ніж ви одержуєте у Олександрівській лікарні. Між іншим, повідомляю вас, що і над вашим чоловіком ми призначимо консиліум. І ваша згода буде рішальною, чи і ви будете членом на раді, яка рішатиме нормальність або божевілля вашого чоловіка. І визнане божевілля його переведе на вже остаточні досліди у лікарню для душевнохворих людей… Рішайте зараз, бо закінчення вашої візити тут у мене означатиме, що все вже скінчено і що перегляду моєї пропозиції допускати неможливо.
І що могла казати ця молода і недосвідчена жінка на таку пропозицію, коли вона ввесь час, живучи в Києві, чула розмови, що лікарі ті, що служать в Чеці, всі виконують обов'язки катів різних спрямувань і форм? І вона знов благально звернулася до чекіста:
— Прохаю вас дуже, дуже… Дозвольте передати йому ось цей бриль… І ось тут трошки їжі…
І Сіамський устав і сказав жорстоко і ніби погрозливо:
— Через два дні принесіть ці речі, а сьогодні неможливо нічого йому передавати. Ці ж два дні ви мусите пробути в себе дома і не виходити нікуди з хати… І в свою лікарню не йдіть. А порушите мій наказ, ви будете арештовані… Не схотіли сьогодні говорити про своє співробітництво з нами, то взавтра говоритимуть інші. До побачення…
І Олена Антонівна з чоловіковим брилем і з течкою під пахвою почала виходити без прощання і без допобачення з чекістом і чула, як він гукав у телефон:
— Пропустіть товаришку Щоголову. Вона з течкою і з чоловічим брилем…
Розділ сімнадцятий
Хоч у Москві служи, а хоч в землі лежи
Олена Антонівна ішла із Чеки, неначе зварена. Для неї і день не день був, і вулична метушня була для неї не ближча, ніж небесні хмарки, що пролітали над містом. Вона уже ні про що не могла й думати, окрім раз усвідомлених розумінь жахливих явищ життя і окрім раз відчутих картин цього самого життя. Не прийняли у Чеці бриля, значить, щось погано. Уже ж не раз бувало з її знайомими, для яких повернення речей із тюрми або не прийняття їх у тюрму для арештованих означало смерть їх. А пропонування, щоб вона служила Чеці, була така можливість, про яку вона не могла реально й думати ні при яких обставинах. Ну що ж, що вона чула про те, що і той і та вже чекісти. Або про те, що той і та служать у Чеці для консультацій смертей арештантів і для стверджень про нормальність чи ненормальність засуджених на смерть — та вона не могла допустити, щоб таке і з нею трапилося, бо це було б поза всякими нормами її тями про добро і зло. І ось вона вже під домашнім арештом. А за віщо? Звичайно, за те, що чула чекістську розмову… І, звичайно, вони їй цього не забудуть ніколи, поки вона ще на волі або не співробітничає з ними. Значить, треба тікати… Забрати свою одежу і гнатися чимдуж до товаришки туди, куди вона вже простелила стежку й Гапусі.
І поки дійшла до своєї хати, то отакі настрої і думки кілька разів оббігли коло її свідомості. І останнє вирішення її опанувало нею всією і обернуло у нервову гарячку, від якої аж пробігав холодний струс. І тільки на східцях свого помешкання вона трохи отямилася і побачила, що день ясний, ласкавий і привітний, бо від східців, дверей і від ручки дверної вона обличчям почула весняне тепле повітря. А на самій ручці, зафарбованій у чорне, сидів жовтий метелик з чорними крапельками на крильцях. Тільки що вона простягла руку з ключем відпирати двері, то метелик злетів.
(Продовження на наступній сторінці)