— Для вас і для мене діло не міняється від того, що ви не можете догадуватися, завіщо арештували вашого чоловіка, бо його арештували під загальну повінь арештів… Беруть, везуть, нищать господарства, обертають в руїну всю нашу Батьківщину. Значить, про одну людину не можна говорити, де ввесь народ відданий лютій та кровожерній силі на винищування. А треба з'ясувати, що ж воно на наших очах робиться? Чи це іде планове викорчовування цілого племені, чи це тільки наше покоління віддане на погибель?..
— А потім що?..
— Питаєте, що? Нічого. Треба розумній людині знати, де прірва, а де чиста дорога. І треба, якщо ця людина не втратила інстинкту до життя, щоб вона пішла утоптаною дорогою, а не ринула манівцями у провалля, яке їй навмисно наблизили…
І Олена Антонівна уважно подивляла йому в обличчя, думаючи, чи це він злякався та замітає сліди балачки, чи утомився і хоче самому лишитися. Коли ж ні. Обличчя в його, хоч і без життя, так зате очі почали кидатися нервово на боки, неначе шукаючи того місця, де недавно вони трималися міцніше, і з якого тепер їх щось вибило, і їм зараз дуже ніколи, щоб стрічатися з іншими очима. І в неї кинулася думка. А що як він так само відпекається іти і в клініку? Що тоді робити? І вона зважилася. Нехай показує, що воно за штука сидить під оцим чорним халатом, у піжамі інтелігента та ще й притрушена доброю українською мовою? І вона попрохала, не спускаючи свого погляду з тих очей, що стали себе почувати неспокійно:
— З'ясуйте. Я не розумію.
— Вам з'ясувати?
І тепер він подивився своїй відвідувачці просто у вічі, неначе лікар на психічно недужу людину, яка виявила несподівано розумну думку, але не здійсниму, бо ж думка, мовляв, вийшла із хворої голови… І після кількох митей перерви, помітивши, що вона мовчить і жде, він устав і, дійшовши до протилежної стіни і повернувшися знов до Олени Антонівни, став кидати слова, неначе агонізуючи в гарячці:
— Мертві з гробу не вертаються, але мертві найкраще і найправдивіше накреслюють нам нашу перспективу прийдешнього… І скільки б часу я вже на світі не жив, і не товкся, як неприкаяний, — але вже не буду таким, як ви, що дивитеся на світ так само, як і росина з вишневого листка назустріч світові… Я вже знаю життя, і одним сонечком мене вже не задовольните… І коли я не вбиваю себе, то це значить, що я не довіряю потойбічному світові і хочу ще на цім світі жити… А жити я можу тепер тільки при тих обставинах, коли буду слухняним силі, що зараз тримає на долоні всю Україну, яку туди поклала ще наша Центральна Рада… Вибачте мені за хвилювання… Коли я ці двоє слів вимовляю чи думаю ними, то мене починає пробирати нервовий холод… Чуєте, як у мене зуби цокотять?.. Неначе у дитини, що змерзла на морозі…
І він замовк, тримаючися обома руками за груди. І здавалося, що ось–ось зайдеться якимсь невгамовно болючим кашлем… Чи сухотним, чи, може, й коклюшом. І на щелепах м'язи, видуті зусиллям, щоб не розтулити рот для віддиху, ходили ходором і в тремтінні, і в здриганні. І видно було, що як тільки він послаблював зусиллям щелепних м'язів, то рот розтулявся і зуби цокотіли. Але він говорив:
— Бачите, який жах… Всю Україну женуть у тюрми… і ваш уже чоловік сидить… мій знайомий, а я хочу жити і житиму, помагаючи більшовикам те нищить, що їм на заваді… Я не більшовик і в партії ніколи не буду, але буду всім своїм єством їм помагати… Тепер розумієте?.. Почекайте, не хапайтеся від мене тікати. Сидіть, бо я ще не з'ясував…
І він рішуче підійшов до Олени Антонівни, яка була раптом підвелася, щоб залишити кімнату, і, взявши її за плечі, посадив знов на диван. І вона, почуваючи своє безсилля тут, попрохала його, неначе застогнала:
— Не говоріть мені такого більше, бо не маю снаги слухати і терпіти безперестанку наругу…
І він, сівши на стілець перед нею і нагнувшись до неї, почав уже супокійніше, але з таким же понурим настроєм виказувати свою рацію. І коли він сідав, то навіть не помітив, як зачепив свої черевики правою ногою, з яких один, крутнувшись на місці, так і лишився. А другий, посковзнувшись, опинився в нього перед стільцем, а шкарпетки простяглися між обома черевиками.
— Та й скажіть мені, як я можу бути іншим, цебто, на ваш погляд, кращим, знаючи ось таке і з нашої української бувальщини?.. Не з історії, не з літератури, а іменно з бувальщини… Історію визволення нації люди роблять з якоюсь совістю, що зв'язана з етикою цілого свого народу… А бувальщина трапляється тільки із особами, тільки з п'яницями, тільки з гоголівськими Вакулами та Солопіями Черевиками… Хоч би яку завгодно їм прийшлося провадити справу!.. Ви ж не знаєте, що Україна уже ж була в нас і могутньою, і гарною, і нашою дорогою Матір'ю. А Центральна Рада з генеральними своїми комітетчиками, змовившись, віддали її, нашу Матір, москалям… Керенському за те, що він Центральну Раду уважав не тією онучою, яку передбачав ще Шевченко:
Онуча, сміття з помела
його величества та й годі…
А тією онучою, яку відірвав від давньої своєї виразки московський босяк, вилізши із книжок Максима Горького… В 1917 році, весною, на позиціях Західного фронту було вже цілком відокремлених з українським старшинством і прапорами більше як двадцять дивізій українського війська!.. Фронти мовчали. Росіяни не йшли в наступ. А українці на всім фронтовім протязі організовувалися і стягалися під рідні прапори на захист своєї Батьківщини… І вже було більше двадцяти дивізій… Більше як мільйон озброєних і вишколених наших вояків… І ось Керенський, який трохи не садив у мордяку нашу Центральну Раду, звелів їй, щоб вона кинула свої сили у наступ… І з'їхався другий Всеукраїнський військовий з'їзд. А з'їздом порядкував генеральний комітет Центральної Ради… І почали змагатися на з'їзді: чи наступати, чи ні. Та й став тоді до слова І. Гаврилюк… Я вважаю, що це був наш Геній, якого вбили наші комітетчики… І Гаврилюк тоді на з'їзді гаряче благав не наступати і не кидати фронту, а зміцнюватися там і українізувати решту наших вояків, щоб захищати в недалекому прийдешньому рідні стріхи… Ніхто тоді не передбачав такої потреби — ні голова Центральної Ради, ні Петлюра, а І. Гаврилюк передбачив… І тієї промови, що він був тоді виголосив на другім Всеукраїнськім військовім з'їзді, Центральна Рада не надрукувала, а його самого віддали під суд і десь його так прибрали, що і по цей день не чути… А самі кинули найкращих і найсвідоміших дітей нашої Батьківщини у наступ… боронити Росію… Боронити Керенському славу… Ви розумієте?.. Молодих організованих козаків свідомих віддали у руки Керенському, а той їх кинув на винищення, на каліцтво… Так і писали у російських газетах, що війська пішли у бій по велінню натхненного вождя Керенського… Тільки не писали, що Центральна Рада віддала озброєну Україну москалям, неначе молоденька кріпачка своє дівоцтво рабовласникові…
І, граючи національний український гімн, з розпущеними жовто–блакитними прапорами, перев'язаними червоними биндами, ішли наші полки у бій… У бойню… А москалі сиділи у шанцях і сміялися услід нашим… Україну збудили, щоб утопити її у власній крові… Тільки на це й хватило розуму у тодішніх наших "вождів" та ідіотів, що говорили українською мовою… Їм наш народ повірив через те, що вони перші писали українським словом, і думалося, що у їх і розум перший… А вони перед революцією начиталися російських книжок для того, щоб вичитане прибрати у нашу мову і вбити нас нею… І гори трупів навергали, перемішані з порваними та закривавленими жовто–блакитними полотнищами та з поламаними держаками від прапорів. І сотні тисяч калік наробили із того чудового народного війська, що було. Москалі тоді навмисно кинули його у криваву костоломню, щоб знищити Україну, яка прокинулася жити. І розкололи тоді нашу Батьківщину на більшовиків і на небільшовиків. І наші "вожді" їм у цім ділі помогли!.. У найстрашніший час для Москви з'явився Керенський і врятував її… І в дванадцяту годину глупої ночі з'явився був І. Гаврилюк, і його Центральна Рада своїми комітетчиками знищила… І народ відвернувся від своїх комітетчиків. І тоді він промовив, що в генеральному секретаріаті сидять генерали, яким нема діла до рядових… І вже після такого жаху Центральній Раді помагали і сірожупанники, і синьожупанники, і німці, і Західна Україна, але наш народ був зневажений і замордований Центральною Радою та Керенським, уже не слухав, що балакали комітетчики про Україну. Каліки і не каліки лузали насіння і говорили:
— Ми вже запетльовані… Уже нам зробили гребельку через річку та в петельку!..
Значить, якби Центральна Рада та генеральний комітет не віддали були озброєної України для наступу Керенському, то військо наше було б ціле, і тут би й не смерділо ні німцями, ні більшовиками… І оцього нещастя ми не мали б, яке і ви переживаєте, і зараз уся Україна… Значить, Москва нехай дякує Корейському, першому катові поруч з Петром Великим, а ми, умираючи чи хоронячи своїх рідних, чи шукаючи їх по Чеках та по тюрмах, згадуймо І. Гаврилюка, що на другім військовім Всеукраїнськім з'їзді у 1917 році скінчив нашу історію так:
"Коли генеральний комітет дасть наказ наступати, тоді кінець всьому… І упадуть наші жовто–блакитні прапори, і загине сила наших братів!"…
І голосом таким, яким здаються діти на всю ласку і силу старших, спиталася бідна жінка:
(Продовження на наступній сторінці)