— Як хто? — здивовано зупинив очі комісар на голові колгоспу, неначе той враз з’явився його очам у ніколи не баченому вигляді.
— Еге ж, хто буде перший ночувати... Бо туди ж вибиратимемо найкращих. От хоч би і Кужелівну... Хто мусить з нею перший злягатися?
— Ну, це вже ви таке кажете, неначе і самі не схотіли б бути першим? — усміхнувся комісар.
— А не схотів би, бо в мене є жінка...
— Не турбуйтеся за це, товаришу голово. Такі обов’язки не ляжуть на ваше сумління! — різким тоном почав знов говорити Тюрін, уже оговтавшись од несподіванки:
— Це справа надзвичайної ваги. Не будуть же молоді куркуленята завжди вовченятами, що тільки знають, що вити до тієї вовчиці, яка скочила в ліс. Знайте, що з такими завжди ночувати буде голова районної гепеви. Не важно, чи він буде одружений, чи парубок: державна повинність для всіх обов’язкова. І після цього так чи інак, а ночована дівчина буде повертати свою увагу до свого першого. А перший не забуватиме її тим більше, чим згадана дівчина буде мати ширше коло клієнтів. Таким чином і справи розшуку політичного і розшуку карного ближчі будуть до опіки державного нагляду.
— Он що!..— протяг удавано, глибокодумно Єшка Хахлов і голос цієї креатури прозвучав ніби насмішкою.
— Немає вам чого "онщокати" тоді, коли ви повинні бути в шорах певного порядку. Бо цей розрахунок справлений на те, щоб партія могла тримати людей за найглибші струни їх буття! — процідив крізь зуби загрозливо Тюрін.
— І запам’ятайте ще і те, до найглибших фібрів уже вашого єства, що ці "нововідкриті установи", як ви зводили сказати, ми введемо в культ так само, як християни ввели в культ батьків хрещених, які хрещеникам ставали найближчими людьми після рідних батька та матері... А в данім разі начальники районних гепевів будуть найріднішими особами по батьках всім куркулівнам, і потім..." І повернувся спиною до свого співрозмовника і пішов до вікна мовчки. А голова колгоспу від швидких змін душевного стану, що стали тепер причиною нападу страху, аж скинув із голови кепку і, положивши її на течку, встав і почав був схвильовано мимрити:
"Вибачте мені мою непередбаченість..." Але помітивши, що Тюрін коло вікна зупинився і перегнувши праву руку дивиться на годинник і зовсім вже не зважає ні на які слова, Єшка Хахлов зніяковіло замовк. І саме в цей момент хтось несміливо постукав у двері. І Хахлов зразу хотів сказати: "Ввійдіть". Але тривожно глянувши на начальство тільки кашлянув все-таки голосно і знов сів на своє місце, зиркаючи нерішучо то на Тюріна, то на двері. А комісар, дивлячися лише на двері, підійшов до них і, ставши перед ними, сказав: "Можна".
Двері відчинилися і на порозі зупинився рахівник Бунтуш. Він, спочатку заникуючись, ніби не знав, що говорити, а потім: "Там... Той.. Прийшла Кужелівна",— насилу вимовив, неначе та людина, що признається приятелям, як вона не мала сили врятувати того, що вчора втонув. А Тюрін же йому на те:
— Підіте зараз до мого авта. Там лежить у ньому з фанери скринька на сидінні. Ви її принесіть сюди.— І коли Бунтуш її вніс, завбільшки з добру теку, комісар звелів: "Попрохайте колгоспницю Кужелівну почекати, поки її покличуть".
Бунтуш вийшов. Скринька зараз же була поставлена на стіл перед Єшкою Хахловим рядом з його текою і урочисто відчинена. У ній у червоних гніздах, навмисне для цього зроблених, лежало два револьвери і ніж-колодач, такий, яким колись селяни кололи свиней. І власник колекції, не питаючися, чи хоче того Хахлов чи ні, почав робити пояснення до своєї чудної колекції:
— Ось дивіться, це револьвер носачівського бандита, що звав себе вільним козаком. Він убив цією зброєю п’ять комсомольців, чотирьох червоноармійців і одного продкомісара. І нарешті я його із своєю рейдуючою командою упіймав... Правда, уже нетямущого від ран. Він умер через п’ятнадцять хвилин на руках у мене. Я люблю такі експерименти, а це ось... Це револьвер, яким я убив Шияна, після чого знайшов у траві, як ішов назад до колгоспної управи, вже ось цей колодач... Скажіте...— І він тут випростався і глянув у очі Єшки Хахлова:
— Ви знаєте, чия це зброя? Чий це ніж?
В питанні почувалося надзвичайне задоволення тієї людини, що впіймала другу на такім учинку, за який нікому не жалує голови. Але це почування було фальшиве, бо збудоване було на ефекті чекістсько-артистичному. Такі ефекти привикли вживати советчики один до другого, без всяких на те підстав, лише з однією метою, потішити себе хвилинним ніяковінням товариша, за яким іноді стоїть один відсоток причастности до діла. Так само, як і рибалка закидає вудку у воду не тому, що на тім місці є риба, а тому, що там вода, а в воді можлива скрізь риба. Хахлов же, почуваючи на своїй совісті тягар попередніх розмов, уже був певний, що машину заводять на нього. І нагнувшись над ножем і торкаючи його обережно пальцем указової правої руки, безтямно кректав і говорив: "Цей ніж?.. Гм... Мені здається, що я його десь бачив... Гм... А де, їй-богу не знаю...
— О, коли не знаєте, то не турбуйтеся, швидко взнаєте! — тим самим тоном психічного терориста заспокоїв свого колегу Тюрін. І потім, не зачиняючи скриньки, гукнув туди, звідкіля чулося клацання рахівниці.
— А покличте колгоспницю Кужелівну!
Клацання затихло. Ще мить і відчинилися несміливою рукою двері і в кабінет голови колгоспу увійшла Мархва і стала мовчки коло порогу. Після цього знов стало доноситися клацання рахівниці. Але у Мархвиних вухах стала нити та тиша, під час якої летить смертельна куля до чиїхось живих грудей; або розтинається останній крик життя з-під облупаних мурів сонного міста. Мархва мовчала. Мовчав і голова колгоспу, і мовчав Тюрін, ніби ждучи першого слова від дівчини. І разом з тим він її з приємністю озирав, немов ту річ, яку зараз візьме і скрізь там обмацає, куди ще не сягнуло око. Але диво з див. Мархва і зараз так само була прибрана, як і тоді, коли йшла на сходку... У сивенькій вовняній спідниці, в зеленім поясі і зелена стрічка звисала на спину разом з русою косою. А ті молоденькі дівочі груди випирали гострі крайки, прикриті білесенькою сорочкою. Здавалося, що то кінці двох крил, якими летить її серце у гаряче та рожеве чуття чоловічого захоплення... Боже, Боже, яке велике щастя зустріти такий лет ще чулими та молоденькими грудьми!
Але ж яке то і велике горе знати, що ці рожево-ніжні крила жаги зламаються під тиском тягару грудей ґвалтівника, який не раз роз’юшувався звіриною люттю до земляків і родичів нещасної полонянки!..
І майже містичну мовчанку перервав Єшка Хахлов. Мабуть, він хотів перед комісаром показати ще і свою пам’ятливість так само, як уже показав свою догадливість:
— Дівчино, чи прийшов з тобою і той товариш колгоспник, який тобі передав наказ товариша комісара прийти сюди?
— Ні, я сама прийшла,— відповіла вона спалахнувши блідим лицем тій небезпеці, що чигала на неї з кожної порожньої точки сумної установи.
— Як же це так?.. А я ж йому сказав прийти...— здивувався він і встав ненатурально швидко і рушив у другу кімнату. Та йому вслід гукнув начальник:
— Ви тут потрібні.
— Я зараз,— затята і вже цілком натуральна була відповідь за межами досягнень комісарового погляду.
І коли Єшка Хахлов вернувся назад, то Тюрін сидів вже за столом на його місці, а Мархва стояла перед ним і слухала комісара. Єшка навшпиньках вийшов знов, вніс стілець і, сівши збоку свойого місця, став теж слухати:
— Не думай, дівчино, що я ворог оцим людям, що живуть у селі. Я не ворог. Я мав би найбільше щастя на цім світі, якби селяни стали справді щиро і в думках совєтськими людьми, а не тільки на язик, і через те я тобі найбільший приятель... І коли я перед тобою розчинив цю скриньку з усякою зброєю, то не для того, аби тебе злякати, а для того, щоб ти бачила оцю диявольську силу, якою люди вбивають один другого. Бачиш, між револьверами, якими я не одну лукаву людину застрелив, і ніж лежить невідомо чий... Його я знайшов у вашім селі. Здається, коло Шияна. І як не помиляюся, ним вимахував Скакун Полікарп, як ішли робити "план до двору"... Може, ти знаєш хазяїна цьому ножеві?
Мархва тремтячою рукою взяла рукав лівої руки і втерши ліве, а потім праве око, і спустивши руки до фартуха, обвела очима, неначе впізнаючи стіл і комісара, і ледве чутно відповіла:
— Я не знаю...
— Не знаєш?.. Буває всьо на світі...
І, вставши з місця, він узяв ніж із скриньки і подаючи його Мархві з лисиним виглядом обличчя, попрохав:
— Візьми, будь ласка, і подивися, може ти його десь і бачила?
Мархва, взявши, глянула і зараз же поклала назад у скриньку. І трохи оговтавшись сказала: "Ніж наш". І тепер сміливо і ясно подивилася комісарові у вічі. А він ніби аж зрадів, аж руки став терти та приговорювати:
— От і добре, справді добре... Ніж твій, і я тобі його верну... Люблю... Такі люди мені змалку подобалися. Сміливо і щиро. Добре...
І вже неначе давній дівчинин приятель спитався так, як це роблять, коли розгадують загадки:
— А як ти думаєш, що я з тобою зроблю за цей ніж, яким вимахував Скакун Полікарп?
— Уб’єте мене,— стишеним, але рівним голосом вимовила Кужелівна і глянула нерухомими очима на комісара.
— Ні, за те діло, через яке я тебе покликав, не вбивають, а нагороджують... Ти ж відняла колодач у Скакуна і кинула в траву. Якби була не одняла, він був би зарізав мене. Ти, видно, знала, що він на мене має зуб?
(Продовження на наступній сторінці)