"Ну дитино, мовчи, я тебе скупаю і дам щось із’їсти. І лишу тебе в хаті, а сама побіжу до людей на часинку"... І вхопила Мархва з лави відро з водою і поставила біля припічка. І вхопила шаплик з помиями і винесла на двір. А внісши його в хату, поставила туди голу Нінку... І видовище було таке, що аж страшно дивитися... Жодна мова на світі не здатна передати цілковитого сенсу річей, а особливо страшних і прекрасних. Вона дає тільки порівняними на здогад те, що нам уже хоч трохи знайоме... Отже, якби в полотняну торбину заповзану по землі взяти таких цурпалків, якими топлять в маленьких залізних печах і повно їх там у безладі зв’язати, то так би випиналися вони з боків торбини, як видималися кісточки з висохлої Нінчиної шкірки. І сама вона, щоб не впасти, трималася лівою рукою за припічок, а Мархва її мила. Оченята в неї сиділи так глибоко і були такі великі, що здавалося у цій шкіряній торбинці, що зветься Пінкою, не кісточки, а вугілля, яке виглядає з-під чола із двох дірочок.
І Мархва її спочатку сполоскала водою, а потім, натерши мокрим попелом, змила. І так робила кілька разів. Нарешті витерла її ряднинкою, якою був застелений припічок, і вкутавши в другу ряднинку, що лежала на полу в головах, висадила на піч. І зараз же подала туди шматок хліба, спочатку поливши його олією і посоливши сіллю. А той шматочок, що Ніна принесла, Мархва взяла з долу і сказала:
— Сиди ж там, їж А цей я викину надвір...
І вийшла з хати, заперши двері за собою. Але не встигла дівчина на печі з’їсти поданий шматок хліба, як знов відчинилися двері і ввійшла Мархва, тільки, що вже не сама: з нею були ще два чоловіки. Один був худий, тільки широкий у кості, середнього зросту, а одягнений у дуже стару червоноармійську шинелю без "крижівниці" ззаді. На голові мав солом’яний бриль. А другий селянин був високий, якого ми вже знаємо — Клунок. Мархва позатуляла вікна, одно спідницею, а друге порожнім лантухом, а третє своєю вовняною хусткою, яку вона брала щодня на роботу, як були холодні дні І тільки аж після цього підійшла до лежанки і, показавши пальцем на піч, сказала:
— Ось вона.
Всі мовчки підійшли. А Мархва, вилізши на лежанку і ставши збоку, коло стіни, щоб видно було всім, знов почала:
— Боже мій, на що тільки воно похоже! Голова тобі, як той кулачок, або неначе кухлик шкляний, суха, суха. А шийка?.. Ну просто шматочок, хто його знає й колишнього бубличка, що пересох, пересох; що торкни, то так на кришки і розсиплеться. Сиди, сиди... Ще й струпа начухало на всю голову. Дивіться!
І мужики мовчки дивилися, а Мархва тим часом злізла з лежанки і винесла з хати шапличок з водою, в якій мила дитину. А внісши його знадвору, знов поставила перед піччю і кинула туди Нінчину спідничку і сорочку, що лежала у кочергах. А той попіл, якого не було можна вмістити з самого початку в кухоль і який ще лежав на припічку, вона тепер висипала в брудне шмаття в шапличок і налила на все це води. А "широкий у кості" питався Ніни:
— Чи вони там тобі хоч їсти давали?
— Давали.
— А чого ж то ти і на живу душу не похожа, якщо давали?
— Бо вони спершу дуже довго не давали, а потім давали.
— І тобі давали, і матері давали? — допитувався "широкий у кості".
— Ні, матері не давали ні кришечки... А мені давав тільки Трохим Дуля... Та й то не каждий день... Тільки хліба давав, а я нишком одламлювала і давала трошки матері, та вони не їли..— І вмішалася Мархва:
— Нінко, а в чому ж то в тебе і спідничка, і сорочка, що такі шкарубкі та брудні, неначе щодня мокли в помиях? Мабуть, там вони давали самої води?
— Ні, спочатку нам не давали ні води, ні хліба, а потім внесли нам яшної соломи і застелили діл... І внесли двоє відер води... і полили з одного відра солому, а з другого вилили на діл... Та й сказали, що це вони на те так зробили, аби ми пити не хотіли... І все було мокре... І ми спочатку у землищі тільки стояли, а потім мати лягли і я коло них лягла, бо не можна було встояти.. І ми так завжди пити хотіли і смоктали солому. А коли солома стала така гидка, що аж смерділа, то ми вже і не смоктали... А тільки лежали і було там дуже страшно...
І "широкий у кості" аж тепер скинув бриль і взявши його під руку, знов спитався:
— А чи твоя мати жива, чи ні?
— Я не знаю, бо як вони кончили казати казку, то вже мовчали... І як їх клали на драбину, то вони теж мовчали... І як під саму бороду прив’язували їм каменюку, то вони теж мовчали... мабуть, умерли...
І "широкий у кості" поли до своєї кишені і витяг звідти у чорній табакерці доморослий тютюн, а з торбинки витягши шматок газети "Харківський Комсомолець" почав крутити цигарку, ніби не зважаючи ні на кого. А коли в нього з-під руки випав бриль додолу, то він і його ніби теж не помічав.
— Гм, то що ж то вони налагодили її в Бенерину кручу? — нарешті він озвався, неначе ні до кого, а сам до себе:
— У святім письмі колись читали в церкві, під якою тепер катують людей, що коли ти маєш спокусити якусь душу, то краще собі почепи на шию жернов росєйський, та й плигай у море... А вони роблять навпаки: хто не хоче слухати їхньої спокуси, то тому вони й чіпляють жернов росєйский.
— Та не росєйський, а осельський,— поправив його високий його товариш. Але "широкий у кості" на нього навіть і не глянувши спитав:
— А чи ти знаєш, коли твоя жінка вичуняє? Ні не знаєш. І письма святого ти не знаєш, бо не читав, а тільки чув. Що, може, скажеш, читав?..
І Клунок притиснутий до того місця, коло якого вже не можна замовчати, почав ображено виправдовуватися:
— Та ти ж знаєш, що я читати не маю часу. І письмо святе я тільки чув, як читав у церкві останній наш піп...
— Ну, то й мовчи... Бо святе письмо не твого розуму. А я чув, що жернов росєйський... І Лукіян Кошелик так завжди і говорив. А він святе письмо знав краще від самого дяка. І ось тепер і виходить все по писанні святих книг...
Але тут уже заговорила молода хазяйка. Вона весь час з величезною увагою і відданістю прислухалася і придивлялася, що "люди" говорять з Ніною, і що Ніна говорить "людям". Бо від цього залежало виправдання того, через віщо закликала їх до себе такої пори:
— Люди добрі, все село вже знає, що Лукіяниху Кошеличку вчора вранці вхопили і повезли в Балаклею і вже напевно не для того, аби вона вернулася додому.
— Що, що село знає?.. Воно ще й не те знає, та мовчить, бо криком дороги на Балаклею не переб’є і не злякає нікого...— вставив своє "широкий у кості" наперебій Мархвиній мові, неначе для того, щоб схаменути дівчину.
— Ні, село цього не знає, що я знаю... Село у Бенерову кручу не заглядало. Воно не бачило...
Рвонулася Мархва знов говорити та їй знов перебив "широкий у кості":
— Неправда, село все знає. Воно знає і те, що коли Карахонька вила над кручею, то два комсомольці хотіли її вловити, але вона плигнула в кручу... І вони туди не пішли, а люди деякі пішли і побачили...
Але тепер у селянина вирвала мову знову Мархва:
— Коли люди побачили і село знає, то може скажете, чи надовго нас хватить, коли так і надалі будуть нами порядкувати? Я не маю супокою з того часу, як помогла отому нещасному чоловікові, через якого і Шияни пішли на пропаще, і Лукіян Кошелик згубив голову... Коли скажена собака тільки хоче когось покусати, то все село зараз ґвалтом її вбиває... А чого ж це село мовчить, коли звірюка страшніша від всіх скажених собак на світі нас хватає і табунами, і поодинці, і глитає, і не видно, коли вона наглитається?..
— Е, дівко-дівко!.. Дурний піп, дурна його й молитва: що це у Тимоша Клунка чи в мене такі роги поросли, що можна злякати комуну? Е, дівко, дівко! Та ти знаєш, що тепер найкраще мовчати, а того слова, що держить у собі совєтську власть, і на язик не пускати.
Треба мовчати так, неначе і на світі комуни немає... А хто її називатиме, той ніби кликатиме нас, аби ми її скинули. Та хто і де той хтось, щоб совєтську власть поміг скинути з нас, знесилених роботою та тюрмами? Краще мовчімо і мовчки робімо, що в наших силах... Ось ця дитина нехай у тебе сидить так, щоб про те мало хто знав. А ми кутком їй допоможемо... А пробувати трусити совєтську власть за барки, це з себе повитрушувати душі з кісток, он що!
— Воно таки так, якось треба одно другому помагати, бо прийшли останні времена...— підтримав Тиміш Клунок, надіваючи обома руками бриль на голову, а надівши, ще додав:
— Треба йти, поки раньше, бо хто ходить у тьмі, той мусить мати ліхтаря, так говорив колись покійний Лукіян...
— Ти, Тимоше, ніби живеш на те, щоб тулити слова непотульні... Що говорив, то говорив багато дечого покійник. Говорив він і про це. Але он як: "Хто ходить у тьмі, той спотикається",— суворо поправив товаришеві "широкий у кості" і запхнув зроблену цигарку за вухо, а потім,. нагнувшись, дістав бриль із долівки і оглянувши його з усіх боків, ніби долі щось могло трапитися з ним,— надів поволі.
А Клунок тільки глянув на нього і зітхнувши глибоко, переступив першим поріг хати. Та Мархва не йшла виряджати з хати сусідів, вона стояла мовчки коло столу і дивилася, поки за останнім зачиняться двері. А потім повернувшися до Ніни на піч і зітхнувши глибоко промовила:
— І що ми з тобою, Ніно, такі немічні, будемо робити на цім страшнім світі, та ще такої глупої ночі, коли навіть перші півні бояться подати глас?
(Продовження на наступній сторінці)