щоб все до цурочки звідтіль потирить;
а ти ще й двері одчинив свої —
будь ласка, йдіть, злодії дорогі…
31
Усім тварюкам у господі волю
хазяйнувати весело даєш…
а де ж ти дів свою кохану доню,
що вже он ранок небесами йде,
а ліжко чисте досі, не пом’яте
боками теплими твого дівчати!
Подушками до стелі все росте…
На чому ж спить дочка твоя тепер?
32
Чого ж мовчиш, погойдуєш очима,
як з вивода пустого ситий сич?
Адже ж прибігла, бачиш, від дочки я —
її під боком вигріва "панич"…
З дитячої коси зірвав, як вишню,
рожеву квітку, першим цвітом пишну,
а з неї чиста, весняна роса
омила стегна злого ласуна!"
33
"Гей, жінко, — тихо промовляє Прокіп, —
докладніше кажи, просю тебе…
бо за дочку й мені є, певне, клопіт…
у мене ж Ліда — всіх моїх дітей!.."
І на коліно дуже праву руку
поклав, мов скелю, зірвану від ґрунту,
од неї пальці чорні одросли,
неначе з дуба корінь вузловий.
34
Свою дружину Прокіп слухав завше
через мотиви саме ті, що й бик
пастушку слухає на ситій пашні,
коли вона його лозою бить
ушняпиться, аж од усердя пада;
одійде він звідтіль — пастушка рада,
а бик з полегшенням скубе траву,
хвостом тіпаючи на ребрах мух.
35
Коли ж почує ревище за гони
таких, як сам, ставних, міцних биків —
собі на спину закидає роги
й біжить, аж лан під ним гуде, на бій.
А повертається спокійно відти,
лише на розі коливає вітер
зелене сіно, вирваний пирій
і шерсть волячу, рижу від крові.
36
"Ти дома все рубанками тупими
в майстерні дерево гниле стружеш,
сам деревом, не гірше від вербини,
на корені трухлявієш, гниєш:
одна дитина, ніби сонце в небі,
світила в хаті нам, світила в тебе —
ти ж безтурботно тільки в шкурі прів,
а знати за дитину не хотів…
37
Я ж не могла оглянутись навколо,
бо вечори над голкою сиджу
у швачки, щоб моя дитина гола
не йшла на людські шепоти та шум…
І ледве трупом навзнак не упала,
коли сусідка вбігла та сказала,
що прослідила Ліду на Поділ,
як солодко її розпутник вів…
38
Туди побігла я з роботи просто…
горіли тротуари у ногах,
зривалась, падала на цеглу гостру
збивала нігті й шкуру на руках…
У двері там гатила кулаками…
Хтось вийшов звідти й пхнув мене
на камінь,
прочухалась — сіріти почало,
і вогкістю від берега дуло…
39
Бери бриля оно, й ходім негайно
на той гнилий та проклятий Поділ…
Не встигне сонце вийти із-за гаю
у сонному тумані з Броварів —
ми їх застанемо обох у ліжку…"
"Чи не здуріла ти, нещасна жінко,
що йдеш дочці робити сором-глум?
Адже на кривду є закон та суд…"
40
"Чи бач який! про що мені провадить!
так ніби сам забув… забув за те,
як цей тхоряка людям силу збавив
довірливих і недурних дітей:
уже аж двом він платить аліменти
і ще платитиме, бо має щенти, —
та й далі буде бугаєм ревти
понад Подолом темної доби.
41
І я на суд такий, такі закони
ніколи зроду легко не піду,
бо що мені од всього, коли в домі
прийдеться бачити свою біду?
Ще добре, як з дитиною хто візьме,
а як вона не віддана й облізе
самотня дома в мене на вічу
від довгого безгучного плачу?
42
Та я собі скоріше очі вирву
із лоба з мозком на поріг
і сукою скаженою загину
у невгамованій своїй крові,
аніж побачу Ліду без дружини,
аніж почую крик хоча б єдиний
пересудів у себе над двором,
що стелять матерям шляхи стидом!..
43
Ми підемо, і я стягну із ліжка
із ковдрами, з усім собаку ту
та й буду гнати перед себе пішки,
щоб аж курів за ними сірий брук —
і в загсі запишу його з дочкою…
а він працює — здохнуть над водою
та сухарем цвілим твоїй дочці
не дасть і в горницях і на дощі!"
44
"Безумна ти, чого тебе мордує
насипать жару людям на язик?!"
"Не хочеш ти?.. То знай же: не врятуєш —
не матимеш ні жінки, ні дочки:
піду сама і потягну за коси
на берег до Дніпра й на плесі в лозах
до глибу притоплю дитя своє
й держатиму, аж доки не заллє!
45
Сама ж додому прибіжу й на втіху
тобі посеред хати почеплюсь
та на вірьовці погойдаюсь тихо
і синьою до тебе засміюсь,
а довгий мій язик, що звисне з горла,
в обличчя тобі плюне слину чорну,
щоб ти від неї нагло скам’янів
і смородом трупарським засмердів!.."
46
"Ну, добре, я піду… а що там буде —
не знаю і ручитись не берусь…
Бо, мабуть, сам собі зірву я груди,
аж доки відтіля тебе діждусь…
Я теж не маю іншої заради,
як тільки вийти із тобою з хати…
але чи дівчину свою спасу,
цього напевне, жінко, не скажу!.."
47
Над містом небо підпливло угору
на радісну світанкову блакить,
щоб дати сонцю вільную дорогу
огонь свій здалеку у степ нести.
А сонце за морями забарилось
і власної троянди не схилило
над обрієм з холодного стебла,
яке підживлює гірська вода.
48
А тільки світ од сходу віє білий
і сивіє на камені в росі,
у вартових свіжіють туго жили,
як на Дніпрі високі комиші.
Вони в плащах зігнулись брезентoвих
під сорабкопами на східцях цементових,
вбирають вогкість ліктями із стін
і стріпуються дрожем до колін.
49
На вулицях до кожного балкону
висока тиша дзвінко прикула
з тонкого кришталю ясного дзвону
і звуками найменшими гула;
усі з сусідньої дільниці кроки
й далекі рисаки поодинокі
перебирали лунко в кришталі,
неначе в скрипці на тонкій струні.
50
Тому, коли і Прокіп і дружина
порожніми провулками пішли,
швидка хода їх пишно ворушила
перегуки срібляної луни.
Будівлі сонні ніби прокидались
а вартові до тиші придивлялись
та знов поволі кутались в плащі,
схилившись до рушниці на руці.
***
РОЗДІЛ ІІІ.
51
У вулиці вузенькій на Подолі
двоповерховий чистий дім стоїть
просторі вікна блискають аж долі,
де клумби почали в росі горіть.
Між клумбами коло дверей високих
із жінкою своєю тесля Прокіп:
він давить пальцем сильно на дзвінок
і стежить в кожне мовчазне вікно.
52
Із-за дверей спросоння голос:
— Хто там?
— Чи зараз дома є Комар Пилип?
— Він спить.
— Тоді впустіть.
— Приходьте згодом.
— Ми здалеку від рідної сестри…
— Ви родичі?
— Ну да.
— Велику ж силу йому
рідні нечиста наплодила:
без вас вже друга з того четверга
цю ніч сестричка в нього пробува.
53
Незадоволено бурчав до себе,
одсовуючи засув, чоловік,
похожий на кудлатого ведмедя,
що кинув поневолі свій барліг.
Од слів його у Прокопа здавило
в горлянці; ніби дерев’яні вила
йому всередину ввалили бік,
забивши здухвину клубком крові.
54
Рішучим кроком Прокіп хутко вгору
по східцях по соснових поскрипів
та й став перед дверима інстинктивно,
де нумер шостий з міді заяснів.
"Чи це вони?" — спитався у дружини,
що вже стояла в його біля спини;
хитнула тільки головою та,
захекана й німа немов стіна.
55
Задушливе й бентежне невимовно
з її душі передчуття пливло
і мозок заливало, як та повінь
скупу пашню коло старих болот.
Не говорити їй, а гірко плакать
хотілося; стояла мов проклята,
здавалося, середина її
од горя стала як шматок ріллі.
56
Шарпнув ізгарячу за двері Прокіп —
залускотіли жалібно вони;
тоді плечем напнувся — і широка
товста підлога вигнулась під ним…
Завіси із одвірків завищали…
Єдина мить — і двері тяжко впали:
всередині кімнати простяглись…
За ними тільки порох вився вниз.
57
Коло стола в одній сорочці, босий,
блідий Пилип наляканий стояв
і перед себе револьвера просто
на Прокопа тремтяче націляв:
"Назад!.. уб’ю!.. нахаба… геть,
бандите!.." —
заворушив губами, наче вітер
у збудженім осінньому гіллі,
що рветься впасти з ляку до землі.
58
Та Прокіп руку правую спроквола
підвів, сказавши грізно: "Почекай!"
Тріщали ребра, як він дихав з болем,
і пара йшла від мокрого чола;
а кров бурхала, шумувала в грудях…
у береги ріка отак закута
клекоче, б’ється серед гострих скель
і в скріпах заставки трясе гребель.
59
"До тебе я посидіти в кімнаті
й дружина вірная моя прийшла,
аж поки сонце землю повертати
почне на південь тихо, як млина…
(Продовження на наступній сторінці)