«Водяничок» Олександр Олесь — страница 3

І весело, і мило —
Грицькові, синові вдови,
Хвальнутись закортіло.

Пливе, ковбаню переплив,
Веселий голос чути...
Та щось неначе сталось з ним,
І він почав тонути.

— Рятуй! Рятуйте! — розляглось,
Махнув ще раз рукою,
Немов прощаючись навік,
І зникнув під водою.

Було далеко Жабеня,
Та бачило чи чуло
І, в чім стояло, в чім було,
В тім з берега стрибнуло.

Мовчали хлопці, як німі,
Стояли, як закляті...
Нема ні сина удови,
Не видно й Жабеняти.

— Обидва згинули навік...—
Промовив хтось з журбою,—
Вони втонули, їм дарма —
Що ж буде з удовою?

Аж ось і мати вже біжить,
Від когось там почула...
Ламає руки, в груди б'є
І впала, мов заснула.

В цю мить ізвідкись Жабеня
Поверх води взялося,
Пливе щосили і Грицька
Тримає за волосся.

Уже на березі вони...
Вже й люди позбігались,
Прийшла до пам'яті вдова —
Всі три живі остались.

А Жабеня із рук до рук,
Неначе м'яч, літало.
Не полічити, скільки уст
Його поцілувало!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ХIII

Не гріє сонечко,— пече,
Все дужче припікає...
"Води, води! Шаплик тече!" —
Це Водяник гукає.
Та взяти де тії води...
У полі, без криниці
"От так в похід тепер і йди!
Водиченьки, водиці!.."
Побігли врозтіч вояки.
З калюжі хоч набрати...
Ростуть у полі будяки,—
Води ж ніде не знати.
"Та ж гаряче! Вогнем пече!
Ой гину, умираю!..
Казав тобі: шаплик тече..."
Хтось буркнув: "Це я знаю".
І Водяник червоний став,
Замаяв бородою,
"Назад!" — щосили закричав,
Махнувши булавою.
І військо рушило назад.
На крилах полетіло.
І кожний був безмежно рад,
Що так скінчилось діло.

XIV

Сидить в садочку Жабеня,
Замислилось, схилилось...
І дві сльозинки, як роса,
По личку покотилось.
Але мокисне жабеня
Веселу мало вдачу:
Вже чути й пісеньку його
Простесеньку, дитячу:
"Сумно, мені сумно...
Серденько щемить..;
На озера сині
Думонька летить.
Мокне в тих озерах
Матінка моя...
Люба, подивися,
Як сумую я..."
— А де ти, де ти, Жабеня? —
Почувся голос з хати.—
Пора обідати! — Його
Не треба довго ждати...