То була й справді особа. Високий на зріст, рівний, як стріла, широкий в плечах, тонкий станом, трохи довгобразий, рум'яний на виду, з темно-русявими кучерями, з блискучими карими очима, Елпідифор і справді був випещений красунь. Високе чоло, обрамоване русявими кучерями, подалось трохи назад і наддавало величності його постаті. Довгі бурці звішувались по обидва боки, як у петербурзьких бюрократів, а вуса закручувались трохи вгору й розсипались ніби промінням по бурцях. Щоки були рум'яні. Уста були повні й червоні, як калина. На випнутих грудях за жилеткою червоніла хусточка, закладена на білій лиснючій маніжці. Мундир, золоті широченькі погони на плечах, рівна постать та бадьористість наддавали йому офіцерський вигляд, і плечі, і в'язи, і стан були надзвичайно рівні, бо… він затягувавсь в цупкий горсет, а кравець намощував під мундир вати на плечах і потроху на грудях, щоб груди випинались.
Багато часу вранці гаяв Елпідифор на своє вбирання та чепуріння перед дзеркалом. Зачинившись в кабінеті, він фарбував вуса, вишукував сивенькі волосинки на голові та на бурцях, зарум'янював та вирівнював на щоках нерівний, плямуватий природжений рум'янець, замазував пудрою кожний малесенький прищик, кожну плямку та цятки ластовиння на лиці, кожну цятку навіть на шиї, на вухах. В той час нікому не можна було входить до кабінету. Він гримав на тещу й на Любку, щоб вони не вештались в кабінеті та не заважали йому буцімбито переглядать папери. Слуг він так само ганяв з кабінету, кричав, лаявсь і трохи не давав попотилишників.
Елпідифор Петрович був син київського урядовця. Його батько перейшов на службу в Петербург ще як він був в середніх класах гімназії. В Петербурзі він довчився в гімназії й скінчив науки в університеті. Там він і на службу пішов по канцеляріях, потім недовгий час служив в Вятці та в Пермі і знов вернувсь до Петербурга. У Київ його прислали на значне місце: він був начальником над тюрмами в губернії.
Елпідифор по-офіцерській цокнув закаблуками, привітавсь до гостей, не згинаючи цупко стиснутого горсетом стану й навіть не повертаючи голови. На його устах майнув осміх до гостей, буцімто він був їм дуже радий. Але той осміх був удаваний. Цьому столичному урядовцеві не дуже припадали до вподоби обидві провінціальні лепетухи через їх язик та "сільську вульгарність", як він казав Любі потаєнці од мами.
Дами посідали в крісла. Елпідифор Петрович побіг в прихожу й виніс звідтіль закупку. Він розгорнув її й подав Любі чудову бронзову бонбоньєрку, повну кондитерських конфектів, на взір ніби малини, горішків, ріжків та усяких гальок.
— Це тобі, Любо, презентик. Йду я Хрещатиком, а в вікні кинулась мені в очі оця чудова скринька, уся прозора, ажурна, ще й на ніжках. Я й згадав за тебе, — сказав Елпідифор.
— Спасибі, спасибі! Яка чудова скриньочка! ніби плетена з бронзи, всередині обкладена червоним папером, чи то пак… атласом. Гарненька річ! — сказала Люба й кокетно крутнула головою, ще й липнула очима на Елпідифора, неначе блискавку кинула.
— Прехороша, художня річ! — сказала Мелася, вхопивши в руки скриньочку й оглядаючи її зверху і зсподу.
Елпідифор Петрович не пішов, а неначе посковзнувсь по лиснючому паркеті, вхопив стілець, ніби кинув його перед столом і сів насупроти паній поруч з Любкою. Усе це він зробив плавко, жваво й зручно, неначе проворний молоденький гусарин-аристократ.
Лиснючий гарний салон приставав до випещеного та підмальованого Елпідифора, а він своєю постаттю прикрашував салон. Цей столичний урядовець неначе вродився й зріс серед розкішної обстави якогось багатиря мільйонщика або й магната. Панії, очевидячки, милувались ним і його делікатними манерами. Люба крутила головою та пускала очі під лоб або зиркала ними скоса на Елпідифора й при його незначних жартах сміялась веселенько, дрібненько, але роблено, неначе сипала срібним горошком та перлами по склі.
— А знаєте, з ким я оце стикнувся в кондитерській?
— З ким? Може, з мадам Оноре? — спитала Люба.
— З товстулею Загірньою. Входжу я й беру оцю бонбоньєрку з прилавка. А вона саме тоді коло прилавка вибрала коржики та пирожні й складала в кошик. Але почувши мою розмову, це неповертайло раптом обернулось до мене, та так незручно крутнулось, що зачепило кошик з пирожними. Кошик гепнув додолу, — коржики й порозкочувались, а кремові пирожні — ляпнули та й розлізлись квашею по підлозі. А ця шерепа як заґвалтує: "Ой-ой-ой! оце клопіт! оце так оказія! Ох лишенько! Певно, позамазувались усі. Ото яка шкода!.."
— Хі-хі-хі! хи-хи-хи! — пустила сміх горошком Люба, ще й головку одкинула назад, щоб показать білі зуби.
Мелася теж зареготалась. Обидві матері й собі засміялись. Панія Загірня була в їх сміховищем. Елпідифор завжди піднімав її на смішки та на жарти і цим тішив своїх паній.
— "Ой, горенько моє!" — передражнював далі Елпідифор панію Загірню й показав, як вона розчепірила пальці та присіла, щоб повизбирувать в кошик накуплені ласощі, і як вона все бідкалась та охала.
Елпідифор вмів штучно передражнювать людей, бо був на вдачу штукар. Він навіть малював на знайомих і дам, а найбільше на череватих і вагітних, дуже смішні карикатури: то задирав їх кирпаті носи вгору, то приставляв їм здоровецькі животи, то закопилював спідні губи, то розтягував сухорлявих на зразець драбини та чаплії. Під однією підписував: "Сарра Бернар у Києві", під другою — "Папісса Пія IX на Подолі". За це панії не дуже любили його й трохи боялись. Малюнки, дуже вдатно й штучно намальовані, ходили по руках і розважали знайомих.
Текля Опанасівна й Мелася встали.
— Час нам йти! — сказала Текля Опанасівна до дочки.
— О, не час-бо! Ми вас не пустимо без обіду, — промовила Таїса Андріївна.
— Зроду-звіку не пустимо! — крикнула Люба і вхопила Меласю за руку.
— Та ви ж для нас не готували нічого зайвого на обід! Ми гості випадкові, — сказала мати.
— Нічого — те! Наша куховарка настаче їжі на всіх нас. Сьогодні в нас готують чотири потраві. Настачимо поживку на вас обох, — просила стара хазяйка.
Люба нахилилась до Меласі й пошепки на вухо сказала:
— Сьогодні в нас обідатиме одна цікава особа. Мишка Уласевич, — може, й жених трапляється тобі… Принаймні побачиш. Дуже цікава й весела особа! Зостанься бо!
— Знаю вже, знаю, що то за секрет ото шепочеш! — обізвалась мати. — Зоставайся на обід, Меласю! Не будеш жалкувать! Ми запросили на обід нашого завсіднього партнера й давнього знайомого. Дуже весела людина. Варто познайомитись і подивиться.
Текля Опанасівна й Мелася й не одмагались і одразу згодились на ті запросини. Буваючи у Києві, вони так вилічували та приганяли свої одвідинн, що в одних знайомих потрапляли саме на обід, в других — на вечірній чай, в третіх — на сніданок, бо напевно, знали, коли і в якій годині в якому домі буває снідання, коли обід або підвечірок чи вечеря. Це робилось ще й задля того, щоб розважить себе, щоб набалакаться всмак і дізнатись за міські новини.
Любка встала, подріботіла в кабінет і винесла звідтіля скриньочку з дорогими цигарами. То був вже її презент для Елпідифора. Ці презенти, теж не дешеві, Люба постачала своєму милому за вакханок та фавнів з кишені своєї мами. Останнє добро, — остання халупчина, як казала її мама, неначе розсипалась в їх руках по цеглині та деревині до решти. Сам Елпідифор не дуже квапивсь постачать грошей на сім'ю. Він доставав на рік кільки тисяч карбованців, але ці тисячі теж якось розставали в його гарячих руках і крапали дрібним дощем крізь пальці та золоті перстні. В його все була недостача в грошах. Він любив грати в карти та часто загулювавсь з веселим товариством. Грав він в карти дуже погано. Гроші в його витрушувались та розвіювались, неначе полова на вітрі. Таїсі Андріївні доводилось частенько докладать на хазяйські потрібки та на своє убрання з остачі тієї ж халупчини.
Елпідифор взяв скриньочку з цигарами, вхопив дрібненьку Любину руку з пальчиками, сливе суспіль обнизаними золотими каблучками та перстнями, і, потягши вгору до своїх калинових уст, цмокнув ніби на льоту.
По світлиці пішов важкий, але приємний наркотичний дух дорогого курева. Таїса Андріївна любила той дух і простягла вгору свій чудовий, ніби виліплений носик, ловлячи той смачний димок цигари. Вона стулила папіроску й сама закурила. Текля Опанасівна одхилила рукою простягнуту до неї скриньку з тютюном: вона не курила й навіть несприяюче позирала на хазяйку, що пахкала димком просто на її обличчя.
Елпідифор курив і оповідав про своїх знайомих та їх деякі смішні вчинки, про випадки того дня на службі. Добра цигара ворушила його нерви, наддавала охоти до розмови. Любка не зводила з його очей, а Меласю брала зависність, що Любка знайшла-таки свою долю, хоч і невінчану, і зазнала великого щастя з милим.
Розмова йшла голосно, весело, жваво. Двоє здоровецьких дзеркал одбивали в лиснючому склі веселу компанію. Люба зиркала в ті дзеркала й милувалась і своїм пишним видом, і гарною, викоханою постаттю свого Елпідифора, ще кращою у дзеркалі, ніж в натурі.
— Що ж там в вас на службі сьогодні, усе було гаразд? — спитала Таїса Андріївна, як розмова на одну мить була перестала, і вона силкувалась зв'язать докупи перервану її нитку.
(Продовження на наступній сторінці)