Обстава в світлиці була чудова і, вважаючи на засоби Таїси, надто дорога. Розкішна художня горіхова мебіль лисніла золоченими смужками на обідках і була оббита ясно-вишневим дорогим оксамитом. Перед столом стояла долі висока лампа на тонкому та високому підніжку, оповитому стеблом гнучкого латаття з трьома білими квітками й з трьома зеленими листками. На столику коло стіни стояли два чудові, рясні канделябри з позолоченої бронзи. Коло дверей в столову по обидва боки так само стриміли дві високі лампи; їх держали в руках чорні арапки в позолочених куценьких спідничках та поясах, в позолочених кільчастих сережках. Арапок обтінювали високі старі пальми в вазонах. На вікнах над білими прозорими завісами були почеплені гардини з червоного плису. Плисові наддверники оповивали двоє дверей жмутами. По кутках під стінами були ніби недбайливо розкидані стільчики з двох оксамитових подушок, покладених одна на одну навхрест ріжками. На ріжках теліпались золоті китиці. На двох вікнах стояли два вазони камелії саме в цвіту: одна біла, друга рожева. Дві чудові картини художньої роботи висіли на стінах, оббитих срібними шпалерами з золотими взірцями.
Салон аж лиснів і новісінькою мебіллю, і новісінькою бронзою; лиснів чистий, навоскований паркет. Ніби цвіли свіжі квітки на чудовому килимі під столом коло канапи. Обстава була зроблена з вмінням і з великою вподобою.
— Ой яка пишнота! Усе блищить, лиснить! Усе аж сяє! Як гарно та пишно! — викрикували з дива обидві панії.
— А почому платили за аршин оцього ясно-вишневого оксамиту на кріслах та стільцях? — питала Мелася, перескочивши опукою до шести чималих фотелів, що стояли побіч стола по обидва боки.
— А почому платили за цей плис в портьєрах? — допитувалась мати.
— А які пишні високі лампи! Почім платили за лампи? — знов питала дочка.
— Дорого платили, бо мебіль художня; купували в магазині Кона, — обізвалась Таїса Андріївна, милуючись обставою.
— Певно, в Елпідифора кишені дуже позапорожнювані грішми! — промовила Текля Опанасівна.
— Ой, певно, це все недешево коштує! — обізвалась
Мелася.
— Та це, сказати по правді, я продала свій дерев'яний домок, свою халупку та половину грошей оддала за довги, а за другу половину посправляла оце все, щоб обставить кімнати і гарно, й естетично, бо й сама люблю усе гарне, і молоді люблять незгірше мене усе пишне. Такі вже вони обоє вдались на вдачу.
— Така пишнота, така краса, що аж мене взяла хіть обставить свої кімнати трохи краще. В мене ж дві дочки на виданні, — стиха промовила Текля Опанасівна.
— То й обставмо! Чому ж пак і нам не обставить покоїв? В нас в горницях усе таке старе та не модне, що й сором буде, коли часом ненароком будлі-хто заскоче до нас з Києва, — сказала Мелася.
— І обставили б, та грошей бігма теперечки, — сумненько промовила мати.
— Адже ж купують у нас десять десятин наші мужики… То продаймо та й обставимо хоч світлицю та кабінет.
— Нехай лишень перше подумаємо та поміркуємо з татом, та вже потім, може, й зробимо діло, — сказала з задумою мати.
— А чого тут довго міркувать? Маємо доволі грошей в кишені, то таки зараз принаймні хоч наберім на оббиття та на гардини чи оксамиту, чи отакого самого гарного плису, — сказала Мелася.
— І то гаразд: щоб по двічі не тарабанитись до Києва, — обізвалась Текля Опанасівна, трошки подумавши.
— Авжеж понабирайте зараз! Нема чого длятись та гаяться, бо, може, оце несподівано женихи шусть у хату! — промовила Таїса Андріївна.
— Що правда, то не гріх! — одповіла Текля Опанасівна.
— Як ми скінчили оцю обставу, то Елпідифор зараз покликав фотографа, і він поздіймав картинки з світлиці: одну просто од дверей, другу з отого куточка, третю з отого, а четверту з його кабінету. Це все на пам'ятку, — промовила наївно, по-дитячому Таїса Андріївна, — бо молоді обоє люблять ті куточки, де сиділи вкупці та милувались… Це на приємну згадку в дальші часи. А ось ходім лишень та подивіться, як зять обставив свій кабінет. Варто теж подивиться! В його теж багато вподоби, як і в Люби. Ой як він любе пишноту, як він любе все гарне! То вже йому, певно, бог так дав.
Таїса Андріївна повела гостей в кабінет. І в кабінеті була обстава так само багата й зовсім не по Елпідифоровій кишені. Серед кабінету стояв довгий писальний стіл з неполірованої дубини, чудово поцяцькований вперемішку горіховим та червоним деревом. По обидва боки стояли качалки-крісла, навкруги оббиті червоним плисом. Далі стояла дорога кушетка. По стінах були почеплені чудові полички для паперів, облямовані золотими торочками. Скрізь були порозкидані дзиґлики та стільчики. І нігде в кабінеті і в покоях не видно було ні однісінької книжки, навіть для людського ока, як інколи кладуть в багатих світлицях по столах.
І мати, і дочка, та й сам Елпідифор ніколи ніяких книжок не купували й не читали. Провадили вони часом розмову за театр, за артистів та театральні модні вистави, а найбільше за модні оперетки, котрі доводилось їм бачить. І в цьому була уся їх просвітність…
— Ой прехороша обстава! І тут хороше! — говорила мати.
— Що гарно — то гарно! Та з яким розумінням та вподобою усе дібрано! Яка тонка, аристократична вподоба в Люби! Як вона в цьому знається! —лепетала Мелася.
— О! що вона в цьому багато тяме, то тяме й справді. Так, певно, їй бог дав. Вони обоє такі артистичні на вдачу, що їм обом тільки найкраще та найдорожче припадає до вподоби, — сказала Таїса Андріївна, трохи слабка на розум зроду.
Таїса й її дочка справді добре знались в дорогому й гарному, бо… з оксамиту та з шовку й не вилазили. Тільки влітку мусили з цього вилізти, бо в оксамиті було занадто гаряче та душно.
Надивившись всмак та намилувавшись новою обставою, вони вернулись до світлиці та все лепетали, оглядаючи вдруге кожну річ.
— Чи це в вас і рояль вже… ніби не той? — спитала Мелася.
— Авжеж не той, бо новий. Люба без музики не може в животіть. Страшенно любе грати! Певно, так бог дав їй. А я купила новий рояль, бо старий був не дуже підхожий до нової обстави: дуже заялозений. Все в горницях було нове, усе лисніло, тільки рояль стояв замурзаний, неначе замурзане мужиченя між паненятами.
Гості все питали, що коштує кожна річ з обстави. Трата грошей була велика, без міри, й, очевидячки, не по засобах Таїси Андріївни та й самого Елпідифора.
— Мусила продать свій домок і не пошкодувала грошей. Бажалось мені таки догодить дітям, щоб пожили в добрі та гаразді. Але Елпідифор постачає й настачить на наше вдержання, на прожиток і на квартиру, — казала Таїса Андріївна, — в його засіб таки чималий.
Рипнули двері в прихожій: то верталась з візитів Таїсина дочка, Люба Павлівна. Уздрівши через одхилені двері приятельок, вона, не роздягаючись, вскочила в гостинну.
— А! це ви! Яка я рада! — гукнула Люба ще в дверях. — Добридень вам!
— Доброго здоров'я! Як живете? — гукнула Текля Опанасівна й пішла назустріч Любі.
— День добрий! день добрий тобі, Любко! — гукнула Мелася й, поскакавши опукою, випередила маму, вхопила в руки Любу, пригорнула міцно до себе й почала без ліку цмокать її, аж високі страусові білі пера на капелюші в Люби тряслись та коливались.
— Як ти, Любко, поздоровшала та покращала! — сказала Текля Опанасівна, сливе силою видираючи Любу в Меласі й цілуючи її наперемінку то в одну щоку, то в другу.
— Де це ти, Любко, так барилась? — спитала Мелася.
— Та оце, користуючись тим, що надворі година, поробила візити, бо була багатьом винна цього добра.
— І, мабуть, усі візити поробила? — обізвалась Текля Опанасівна.
— Кому ж робила візити? — спитала Мелася.
— Ой не всім! В мене цього довгу повнісінько, — ледве встигала Люба одповідать. — Оддавала візити багатьом. Зараз розкажу, потривайте! От я роздягнусь!
Люба миттю кинула на стілець чорне оксамитове пальто, а капелюш з здоровим білим страусовим пером поклала на кріслі, неначе посалила якусь райську птицю, що кивала крилами. Та птаха все кивала крилами, а Люба сіла й усе навіщось моргала довгими бровами.
Люба була трохи схожа на матір, але в неї був ширший вид і трохи більші, жваві та веселі карі очі. Вона була сливе кругловида. Виразні уста з ямочками, повненькі й рожеві, були випнуті й надзвичайно гарні. Невеличка на зріст, але повненька, як огірочок, з розкішними, чепурно зачесаними кісьми, з чорними, дуже примітними бровами, з повненькими напудреними щоками, Люба була дуже гарна й показна, сливе красуня. Темно-бузкова шовкова сукня, з ясно-жовтими делікатними кружевцями та брижами на маніжці, дуже приставала до лиця.
Люба перейшла світлицю. Дорога шовкова сукня на їй спочатку зашелестіла, а потім неначе засвистіла. Вона сіла в крісло, а шовкова сукня все шелестіла на їй, як тихо й приємно шелестить осіннє цупке кленове листя на дереві, черкаючись обоспільно одно об одно в жовтій гущавині. В вухах заколивались золоті сережки; ясно замиготіли в сережках два чималі алмазики, ніби зайнялись дві іскорки по обидва боки чудової голови. Люба, з чорними блискучими очима, з чорними різкими бровами, скидалась на гарну грекиню або волошку.
(Продовження на наступній сторінці)