— Я чула од вашого брата, що в вас дуже багато роботи на службі. Невже в земських докторів на селах і справді так багацько роботи? Ви ж не повсякчас таки їздите по селах до слабих? — спитала Люба з закуточка й почала своїм звичаєм ніби кліпать віками та крутить очима, що вона робила перед кожним гарним паничем, котрий чимсь був їй сподобний.
— Я, бачте, не замикаюсь в свою спеціальність, як часто роблять докторі; люблю читать і од цікавості, і для розвитку свого світогляду. Та, сказати по правді, в мене на місці не дуже багато роботи. Але ми повинні об'їжджать свою частку в околиці, де тільки вклюнеться якась пошесна хвороба. А в нас на селах де вона пак не заводиться! З цими об'їздами буває багато гаяння й забарки. А пиклюваться цим ділом доконче треба не тільки для служби. "Взявся за гуж, то не кажи, що не дуж". В мене інколи буває такого багато діла, що попоїсти всмак ніколи: часом буває "за одним присідом — вечеря з обідом", — сказав Яків Кирикович. — А скільки тих хворих по селах! скільки тих страждеників отам по хатах! Кидаєшся на всі боки й нічого сам не вдієш. Часом серце розривається в самого од жалю. Але сам бачиш, що не можна усім допомогти, бо не стає й часу.
В Ліди очі одразу стали смутні. Люба скривилась і трохи не заплакала, бо була дуже добра. Одній Меласі було байдуже про тих страждеників. Через її байдужні очі проглядала черствувата душа. Яків Кирикович оповідав про усякові випадки з недужими людьми по селах. Ліда слухала й несподівано аж крикнула:
— Я ладна стать вам до помочі хоч і зараз! Піду в фершалки, аби тільки чимсь допомогти тим безталанним!
— Я не пішла б в фершалки. Не до вподоби мені така служба. Я боюся слабих, — обізвалась Мелася. — От наша Ліда, як бачите, ентузіастка, і вона "до цього торгу — й пішки", як приказують.
— Чи пішки, чи возом, чи так, чи інак, а я пристала б на таку службу, якби треба було. Бо все-таки воно було б корисніше, ніж посиденьки справлять та гаяти дурно час без роботи, — одказала Ліда й засміялась.
В світлицю ввійшов жених, вже прибраний до вінця, зачесаний, напаханий, радий, аж ніби сяючий. Русі кучері вились дрібушками кругом голови й спадали трохи не до плечей. Довгі пухкі кудлаті вуса, ця найкраща прикраса його виду, стирчали, неначе їх вітер роздимав. Прибраний в нове убрання, він покращав і своїми патлами скинувся на якогось захожого німця артиста або художника. Жених привітався з своїм братом, тричі поцілувався, потім привітався звичайненько до усіх гостей і сів рядочком з братом.
— Тут недавнечко наша зависна Ліда сказала, ніби вона завидує, що в вашого брата аж надто багато роботи, а в неї дуже вже мало. Чи ви чули таке диво? — сказала Мелася до свого жениха.
— Є чому завидувать. Часом од роботи крутишся, як муха в окропі, аж голова морочиться. Буває ніколи вгору глянуть. Робота — це ж кара божа за Євин гріх, — сказав всмішки Михайло Кирикович до Ліди. — Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жалкуєте, що в вас мало роботи.
— А скільки раз я тобі казала, щоб ти довела до кінця й доканала англійську мову! Одже ж вона мене не слухає і зовсім занедбала цю мову. От візьмись за це, то й робота буде!.. — обізвалась Мелася.
— Але навіщо ця мова здалась мені отутечки на селі? Доволі з мене французької та німецької. От ваша гувернантка, місс Кароліна, вивчила тебе розмовлять по-англійській, але й ти незабаром забудеш. Бо з ким же ти тут в глушині розмовлятимеш по-англійській? не з деркачівськими ж молодицями, та хоч би з нашими знайомими дідичами. Це надаремна праця.
"Одже ж ця Ліда не така мовчуха, як писав про неї брат; в неї, знать, є й тяма в голові, бо говоре розумно й охочо, хоч не так дріботить, як її сестра", — подумав Яків Кирикович.
— Невже ж ви вмієте говорить на трьох чужоземських мовах? — спитав він згодом в Меласі по-українській.
Мелася одповідала так само українською мовою, бо в їх домі, як і в сільського духовенства, ще балакали вдома частіше по-українській, ніж по-великоруській.
— А чом же? Це в нас, мабуть, в роду: брат моєї мами говоре добре на чотирьох європейських мовах. І мама старається та наймає гувернанток, щоб і ми говорили на трьох мовах. Немає нічого гірше, як їздить в мандрівку по чужих краях, не тямлячи чужоземських мов. А ми з мамою чи було приїдемо до Відня, чи до Парижа, чи до Лондона — ми скрізь неначе в себе вдома.
— Мені, мабуть, не доведеться балакать в Лондоні в лордами. Тим-то я й занедбала англійську мову, — сказала Ліда.
— Невже ж вчитись вироблювать полотна та робить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську живу мову? — спитала Мелася.
— По-моєму, полотна та сир для нас корисніші, ніж англійська мова, — сказала спересердя Ліда.
— Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вивчиться вироблять полотна та робити сир та масло? — спитав Яків Кирикович якось з ваганням і недовірністю в тоні голоса.
— Маю таку думку, та… батько не пускає мене в Фінляндію, де виробляють полотна на нових маленьких верстатиках. В мене, бачте, думка вивчить нього ремества наших молодиць, а потім розповсюдить його в краї, — говорила Ліда.
— Та то вона й наші сусідки Матушевські марять собі про не на селах в самотині з нудьги! — ляснула Мелася. — Ці мрії як прийшли, так швидко й минуть незабаром. Це все з нудьги та од безробіття.
— Ви, Меланіє Андріянівно, не спочуваєте цим дуже практичним нібито мріям? — спитав Яків Кирикович.
— Не то що не маю спочування до їх. Цього ніяким способом не можу сказать. Але я зроду-звіку не сіла б за верстат, щоб торкать підніжок та гупать лядою з ранку до вечора. До такої роботи я не маю ніякого потягу. Але для себе особово я знайшла б якусь іншу, багато приємнішу добродійну роботу, та й по своїй вподобі, — лепетала Мелася.
"Одже ж ця Мелася і справді дуже щира. В неї й справді всі думки зверху: так і лазять по їй, неначе мухи. Правду писав брат! — подумав доктор. — В неї думки, як вода в діравому горщику, — ніяк не вдержаться всередині".
— А я людина, передніше за все, практична і цікавлюсь тільки тим, з чого вийде якась користь для мене або й для людей, — сказала Ліда.
Яків Кирикович підняв брови й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і прямування в розмові був для його надто надзвичайний, бо він нічого такого не чув в Києві в салонах.
— Ви, мабуть, вчились на жіноцьких курсах? — спитав Яків Кирикович.
— Вчилась років зо два, та… не довелось довчиться до кінця, бо це не од мене залежалось, — сказала Ліда з сутінком смутку в голосі.
Почалось змагання. Розмова стала жвавіша й набиралась сили, завзяття, навіть стала палка. Ліда розговорилась, встоювала за себе й за своїх мрійних сусідок. Мелася й Михайло Кирикович пішли на жарти й піднімали на смішки й Ліду, і мрійних, нібито придуркуватих сусідок.
"Як розходилась Ліда! Десь в неї й зубки взялися, неначе одразу виросли. Як очки замиготіли! Зо мною говоре, неначе три дні не їла, а теперечки в неї десь і мова взялась, — думав з дивуванням Михайло Кирикович. — Чи ти ба! Як огризається! Яка стала красномовна! А то все було одмикує од нашої компанії та ховається десь по закутках".
Ліда й справді розбалакалась, повеселішала. Чималі, сливе чорні очі залисніли. Чорні довгі вії аж миготіли й ніби нервово дрижали при кліпанні очима. Яків Кирикович тепер додивився, що вона гарна, що в неї пишні виразні червоні уста й чудові розумні очі.
"Одже ж, може, я знайду собі в цій молодій дівчині сяку-таку спільницю в дечому. Мелася справжня терниця, а Ліда ні на терницю, ні на бительню навіть нітрішки не скинулась. Ця тре й тіпає багато розумніше й помірніше, ніж сестра-лепетуха".
— От я музику так люблю! — сказала наприкінці розмови Мелася. — І вмію грати, і знаю класиків, але господь не дав мені таланту до музики. Усякі мови дались мені заіграшки; я їх ловила живцем на льоту, навіть з приємністю й усолодою, а музика не дається чомусь мені та й годі!
"Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже готовісінька музика зроду: і вчитись не треба!" — якось несамохіть промайнула думка в молодого доктора.
Тим часом в двір вкотило дві хурі, навантажені півчою з Дрижиполя. Хазяїн вийшов на ґанок. До його привітався регент Никон Кучма. Він був убраний в гарненький новісінький синій суконний жупан, підперезаний одеським червоним вовняним широким поясом з торочками, що висіли й теліпались по обидва боки стану. Хазяїн знав, що Никон вже давав з своєю півчою два концерти в повітовому місті, і запросив його на хвилину в кабінет. В кабінет Никон вступив своєю звичайною длявою ходою, але з повагом, з розумінням своєї вартості. Гукович побалакав з ним, звелів подать закуску, сам почастував його з власної руки по-господарській і просив сісти й поснідать тим часом, поки молода вбереться до вінця.
— Чи заспіваєте ж молодим концерт на вході в церкву? — спитав Андріян Кирилович.
— А чом же! Півчі вивчили цей концерт сливе напам'ять, бо це нам непервинка співать вінчання. Ми співаємо не тільки церковні концерти, але й ті п'єси, що співають на сценах українські артисти, — сказав повагом Никон, заходившись коло сніданку.
— Невже? І пісень співає ваш хор? — спитав Андріян Кирилович.
(Продовження на наступній сторінці)