На підрях, на ріденько покладених через бантини дошках, і справді нарізно лежали усякого фасону липові довбанки з столітніх, а може, з двохсотлітніх розкарякуватих товстющих дерев, неначе корови на стійлі або химерні крокодили та інші якісь невідомі страхіття, нарізно розкидані по підрях.
Одна довбанка ніби випнула здоровецьке черево, неначе вона була вагітна; друга, неначе калікувата людина, розчепірила набряклі куски пообтинаних сливе до плечей рук; на третій довбанці ніби понаганяло якісь великі чиряки та болячки, такі завбільшки, як миски. Одна наче вистромила химерну морду з кирпатим носом, мов комедійна машкара. Кожна вдержала колишнійсь сукуватий обвід дерева та тих сучків і корчак, з котрих їх видовбав тесля, маючи на увазі якмога більшу їх змісткість для меду. Довбанки лежали окроми од купи уликів, неначе порубані в баталії Іваном Царевичем якісь дивовижні страховища.
''Ну, та й чортовиння ж теліпається отам на підрях! Неначе якісь дерев'яні крокодили або покалічені люде. Коли б лишень мені хутчій вхопить Меласю з її селом, тоді усі ці підрі з довбанками я покладу на твої старі плечі: носи, мовляв, на здоров'я цю ваготу та дбай і надалі й на мене. А я скік на коники та шусть у Київ на біговище або в Шато на гулянку!" — думав Михайло Кирикович, торкаючи навіщось сухорлявими довгими пальцями то одну чудернацьку довбанку, то другу.
Вони вернулись до ґанку, де сиділи на лавках панни й панії, обидва сіли й собі з ними й розбалакались про хазяйство. Тим часом Грицько в білих рукавичках вигулькнув з дверей і заповістив, що стіл вже налагоджений до снідання.
Снідання було таке довге, як і обід. Гості хапались на поїзд. І як не просили й не намагались хазяїни, щоб вони зостались до завтрого, гості одмагались, бо наважились їхати того-таки дня. Після снідання, що тяглось сливе дві години, підкотив під ґанок фаетон. Гості хапки позшукували свою одежу, вдяглись і попрощались. Гукович і Гуковичка просили їх не гаяться з візитом та прибувать до їх якмога швидше.
А тим часом сама Мелася, не дожидаючись доки її гостоньки приїдуть в Деркачівку, сама часто одвідувала їх у Києві… Там в Елпідифора Ванатовича вона бачилась з Михайлом Кириковичем. Михайло Кирикович теперечки здавався їй багато кращим, ніж колись передніше. Своєю веселою вдачею та лепетливим язиком він зовсім припав їй до вподоби. І Уласевич, очевидячки, залицявся до неї.
В один Меласин приїзд у Київ Уласевич признавсь, що любе її й хоче просить її руки в батька та в матері. Вона дала йому слово. Михайло Кирикович, двічі побувавши на Різдво, а потім на масниці в Гуковича в Деркачівці, перебалакав з старими. Старі згодились прийнять його за зятя й постановили справить весілля після великодня напровесні.
VII
Після вшестя перед зеленими святками брат Михайла Кириковича Яків Кирикович Уласевич дістав з пошти листа. Йому чомусь здалось, чи не дрижипільська єпархіалка часом задумала листуваться з ним через пошту, коли не трапився випадок передать йому листа через руки. Але він зирнув на конверт. На концерті рука була дуже йому знайома: він впізнав братову руку, хапком роздер конверт і почав швиденько читать.
"Бурлакування й безпритульне тиняння по світах вже мені остогидло донесхочу. Оце ж я, врешті, знайшов собі притулок. Через тиждень в неділю зрання прибувай на моє весілля в Деркачівку до дідича Гуковича. Станеш за боярина в моєї Меланки Андріянівни. Мелася людина з великим розумом і розвитком, добре говоре по-французькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жвава, балакуча, весела, ще й до того жартовлива. Я з нею ніколи не знатиму, що є на світі якась нудьга. Вона ще й до того дуже моторна на вдачу й знать незвичайно добра, бо, як я зауважив, усі говорючі люде добрі: от, прикладом, хоч би й я: на язик лепетливий, але ж я, господи, який добрий! Лиха нікому зроду не заподіяв. А що вже моя молода красномовна, то напродиво! Вона не тільки одного Ціцерона, але й двох твоїх Ціцеронів заломить і кине під лавку, бо й два Ціцерони не спромоглись би її переговорить. Надзвичайний дар мови! Навдивовижу гарно говоре! А що вже щира на вдачу та не потайна, то й сказати не можна! В неї душа й усі думки зверху: я їх бачу, як скалки оливи на воді. Капіталу великого в її батька катма, як нема їх сливе в усіх сьогочасних дідичів. Грішми його я не покреплюсь. Але ж зате я пристаю до його в прийми. Незабаром я буду справдешній дідич, такий, який був колись наш дідусь, доки не прогайнував маєтності. Так і вважай на мене, як на дідича, бо Деркачівка маєтність не батькова, а материна, а материзна перейде доконче до двох дочок, як помре стара. Є в старої ще й старіший од неї брат сусід, заможний, але якийсь трохи ніби придуркуватий, чи прицуцуватий, чи божевільний, вже я гаразд не знаю, як його назвать, бо за все своє живоття сливе тільки й пиклювався тим, що насаджував парки, неначе хотів обернуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть дуба цей старий навіжений панич, то його село, багате на родючі поля та плодючі садки, так само перейде в спадщину старій Гуковичці, а потім, як кгигне й стара, достанеться її нащадкам, цебто її двом дочкам. Прибувай доконечно зарані! Познайомишся з моєю нареченою й побачиш її сестру Ліду. Сестра її, надісь, підійде під твою вподобу: це людина надто сьогочасна, навіть вчена; в неї на думці все щось дуже модне, надзвичайне. Вона все носиться з ним, як старець з писаною торбою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи кудись далі, в Голландію, щоб вивчиться якісь модні полотна вироблять, чи плаття золить та білить, та, без зоління в жлукті, сухоперки прать — якось по-вченому, чи якісь школи в селах заводити, чи масло збивать якось мудро, чи щось таке схоже на це, чого, мабуть, і сам нечистий не розбере, а я не пригадаю й не втямлю гаразд тієї сьогочасної нісенітниці. Ліда дуже гарна з лиця. Тільки знай, що тепер тобі залицяться до неї зась, бо вона тобі родичка…"
Яків Кирикович прочитав і осміхнувсь. Він добре знав, що брат, людина весела, безжурна, часом підлеслива, де треба, але ж загалом на вдачу легковажна й легкодумна, котра повсякчас може перемішать горох з капустою та й… наробить помилок в житті через свою легкодумність.
"Чи це в його жарти, чи це він просто-таки точить веселі брехеньки? Чудна вдача в мого брата, і я ніяким способом не постережу її й досі. І жартує й бреше, в жарти часом і дуре, але без ніякісінького злого заміру. Не розбереш, де в його кінчається побрехенька для веселої розмови і де починається правдивий погляд на будлі-яке діло, а не кинутий випадком на втіху веселому товариству в якомусь салоні. Цікаво б справді побачиться й побалакать з цими обома дочками мого сусіда. За їх іде поголоска в околиці, як за паннів, дуже просвічених і ліберальних. Але тут в околиці старшу дочку навіщось продражнили "терницею". Коли й менша скинулась на старшу, то я матиму приємність зострінуть там дві терниці".
Почався май, тихий та теплий. Не шумів садок в Гуковича, не гула вже діброва, наводячи сум на жильців дідицької садиби. Зате ж зашуміла, заворушилась Гуковичева оселя, заворушився дім, неначе стрепенувся після довгого сну та сільської дрімоти. В парку і в садку вештались робітники, опоряджували доріжки та стежки, набивали жорствою, битою цеглою й посипали їх піском. В покоях, і в опрічному надвірному домку чистили, шкребли та мили. На подвір'ї так само знявся гармидер та біганина: ковалі викочували повозки та фаетони й оглядали усю снасть; лимар оглядав стару набучавілу упряж. Усе лагодилось, бо усе було старе й нелагоджене через завсідню недостачу грошей. Гукович боявся, щоб часом не луснули нашильники або не хруснула вісь, як Мелася їхатиме вінчаться.
А що вже дім, то неначе збожеволів: в йому зрання й до глупої ночі тільки й чути було галас та змагання. Старі кричали. Мелася репетувала. Ліда вкидала часом слівце й ніби підкидала сухого труску в ту пожежу. Усі подавали свої думки та гадки, свою раду, і ніхто нікого не слухав. Батько радив не справлять бундючного весілля, не напрошувать багато гостей, бо не було за що й бундючиться. Гуковичева й Мелася встоювали за те, щоб справить бучне весілля і не дать себе на поговір та на поталу сусідам й усім знайомим. Батько торочив безперестанку, що він грошей не настаче на багате весілля, а мати й Мелася казали, що навіть варто позичить трохи в банку й на виправу, і на весілля.
— Невже ж ти хочеш, щоб наші приїжджі гості з Києва та з сіл поїхали од нас голодні? — говорила мати. — Треба ж запросить на весілля й Сватковську, і Елпідифора Ванатовича з жінкою. А Елпідифор — це ж бундючний петербурзький бюрократ! Треба ж нам і свою честь знати і себе чтить і шанувать.
— Та й навіщо б тобі, Меласю, справлять білу дорогу сукню з гірляндою та серпанком? Ти ж братимеш шлюб не в Києві, де на тебе витріщали б очі захожі з улиці роззяви, а в глушині, в селі. Одягнись в сукню, яка трапиться напохваті. Чи то в тебе ж їх мало! — вмовляв батько.
— Чи то ж можна, щоб я перед київськими гістьми стала на килим, мов мокра курка або будлі-яка обшарпана та обстрьопана дяківна! — репетувала Мелася.
Меласі страх як бажалось виставиться перед киянами, та ще як можна пишніше. Ті панни, що пізно виходять заміж, дуже люблять виставляться на своєму вінчанні й на весіллі, щоб перед усіма почваниться й себе показать.
— І справді, Меласю! Навіщо тобі отой клопіт — їхать до Києва та замовлять в магазинах оту традиційну виправу? Це ж морока та й зайва тяганина. Я, бувши на твоєму місці, накинула б на себе оту гарненьку ясненьку суконьку, що ти справляла на перший приїзд Уласевича, та й стала б під вінець, — сказала Ліда.
(Продовження на наступній сторінці)