— Та зайдіть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хліба-солі! — сказав Дувид і штовхнув жартовливо плечем одного чоловіка.
— Геть, невіро! не пхайся! — одказав чоловік.
— Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдіть-бо, та побалакаємо! — сказав Дувид і пхнув того дядька ззаду в спину обома руками просто в шинк. Чоловік торсонув плечима Дувида.
— Ще й грається хирний Дувид! — сказав дядько й пішов у шинк.
— Пиймо горілку, поки живі, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горілку і до пана, і до попа, і до голови. І вчитель тут хилить. Проти Дувидової горілки нема добрішоі ні в одному шинку. нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Які-бо ви прохані! Чи наливать?
— Та наливай, та тільки одчепись ік бісовому батькові! та не пхайся-бо!
— Дай же боже нам здоров'ячка на многі літа, а помершим душам легко лежати й землю держать! — приказував Дувид, наливаючи горілки чоловікам. — Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те літо, — бідкався Дувид.
Радюк сидів за столом спершись і дивився. Дувид угледів Радюка, і його чорні, як терен, очі закрутились.
— Мабуть, не з Журбанів? — спитав Дувид Радюка.
— Не з Журбанів... — знехотя обізвався Радюк.
— Мабуть, з нової школи, з школярів? Чи, може, з двірських? — спитав Дувид і насунув на голову ярмулку, котру все підіймало вгору волосся.
— Авжеж, з нової школи... — ледве обізвався Радюк. Дувид не зачіпав Радюка, не пхався й не жартував. Він обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидові очі бігали, бігали і не знали, де дітись.
— Чи почастувать? — якось-таки Дувид наважився, врешті, спитать Радюка.
— Нехай потім; трохи одпочину.
Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жінці щось шепотів на вухо в кімнаті. Рухля виглянула з кімнати, запнута під бороду шовковою білою хусточкою, гарна, біла, з тонким носом, з чорними рівними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщій одхилилась за двері, аж золоті сережки заколивались.
Чоловіки й молодиці входили й виходили з шинку, балакали, пили, навіть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увійшов молодий парубчак в крамній сіренькій козачині, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на голові було примазане, аж лисніло. Проділь був розділений збоку, шия була зав'язана червоною з квітками хусткою під викладчастий комір. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим ґудзиком. З-під козачині! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темні очі поглядали згорда на селян. Парубчак увійшов у шинк, скинув картуз і подав Дувидові руку.
Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюкові вчителя в школі.
— Шулемехом, Дувиде! — промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долоні та й подав руку.
— Шулемехом, пані Терешку! — обізвався Дувид і зирнув скоса на Радюка.
— Як ся маєте, Дувиде? — промовив парубчак.
— Так собі... живемо до котрого часу.
— Моє поштеніе! — гукнув парубчак до Радюка, піднявши вгору долоню.
Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на білу руку, глянув Радюкові в очі й зараз схаменувсь.
— А мені чомусь здалось, що це наш Авксентій! — промовив парубчак якоюсь покаліченою мовою, бо він силкувавсь говорить по-великоруській, хоч говорити до ладу не вмів.
— Чи ви тутешні, журбанські? — спитав Радюк.
— Ми тутешнії, здешнії, — промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви він почув вперше на віку. Воно його так і підняло під саму стелю, бо він думав, що вже давно заслуговував те ви.
— Чи не з міщан ви часом або чи не з козаків?
— Може, з міщан, а може, й з кращих од міщан.
— Та бреше він! Не слухай його, хлопче, бо він сірий мужик: його в селі дражнять Бубкою, — гукнув один чоловік до Радюка. Парубчак почервонів, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть".
— Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, — промовив чоловік.
— Бо мій батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! — промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозуміть Бубчині слова.
— А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! — крикнув дядько.
— Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школі? Чи ти ж тямиш далі од свого носа?
— А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив ґудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!
— Авжеж я вам не рівня: я з вами свиней не пас.
— Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобі так чуприну наскубу, як скуб твій вчитель.
Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.
— Не зачіпай, дядьку, бо в морду дам! — крикнув Бубка.
— Ти! Мені! В морду мені, хазяїнові! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припічку й каші не їв! То ти смієш мені таке говорить! — кричав дядько, наближаючись до Бубки. — Одколи животію на світі, ні од кого не чув цього; тільки чую оце од тебе, віскривого.
Всі селяни загули в шинку, як бджоли.
Рипнули двері, і в шинк увійшов низенький, невеличкий, сухенький чоловічок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий смуглявий, як і син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, ніс і маленькі чорні очки. На сухому підборідді стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре позакручувалось вгору, неначе кучері в качура на хвості. Бубка говорив тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили Бубкою: в йому й сліду не було вдачі й завзяття. Старий сивуватий Бубка був в постолах, в одній сорочці й держав на плечі старенький кожушок.
Тільки що Бубка ввійшов у шинк, всі чоловіки так і загомоніли на його: "Навіщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж він, блазень, сікається в вічі старим людям, неначе він найстарший в селі!"
— А що ж я маю робить? А хіба ж він мене слухає? От сидить в шинку та горілку п'є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує, згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажіть вже ви, панове громадо, йому що-небудь. Я жаліюсь на сина громаді. Чого тобі тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняці хлів загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хліва через дірку.
Терешко сидів коло стола, насупившись, як та хмара, і навіть не обізвався до батька й словом.
— Йди додому, кажу тобі! Дивись, ось приніс Дувидові в заставу кожух, бо нема грошей навіть на сіль. Йди до роботи, бо швидко з голоду попухнемо!
— Про мене! А я вам городить свинюшників не буду. Хіба я на те вчився в школі? Мені треба роботи по мені. Стану десь за писаря або за лакея та й хліб їстиму. Робіть вже ви, тату, свинюшники.
Всі люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом ні в сих ні в тих.
— Йди, кажу тобі, додому! — сказав батько й наблизився до сина.
— Одчепіться! — крикнув син і раптом схопився з місця. Батько одскочив назад.
— Йди, бо я тебе оцією палицею!
— Тату! в палиці два кінці: один по мені, другий по тобі.
— То це він на батька тикає! Хіба ж батько пас з тобою свині! Бери його, бра! В'яжи його, вражого сина, та в холодну! — крикнули люди й кинулись до Терешка. — В некрути поздаваймо їх, оцих вражих школярів, замість хазяйських синів! В москалі їх, оцих ледарів! Бач, вже й солдатського ґудзика припнув на грудях.
Терешко оступився за стіл і став за Радюком.
— Коли ви громадян звете "хахлами", то хто ж ви такий! — спитав, нарешті, Радюк Бубку.
Бубка тільки очима закліпав і нічого не сказав, бо й сам не знав, що він за людина.
Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей і втік, покинувши на столі горілку.
— Чи ти ба! Вражий син і горілку покинув. Випий же сам, Олексо, синову горілку! — загомоніли люди на старого Бубку.
Бубка почав жаліться на сина, що він, як вийшов з школи, то од того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хліба, пнеться в паничі, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить люльку.
— Оддай його в москалі, коли він такий! В москалі його, коли він не поважає батька, кепкує з громади! — гукнули чоловіки.
Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.
— Будь ласка, Дувиде! Візьми кожух в заставу та позич хоч два карбованці, бо нема за що й солі купить. Так вижився, так вижився, що вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.
— Хіба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? — не втерпів і спитав Бубку Радюк.
— Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять карбованців ще позаторік, та й оре голова моє поле оце вже другий рік. А як не оддам грошей, то й третій рік оратиме.
— А мені здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то лучче б нарікать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й казать! — сказав стиха Дувид.
(Продовження на наступній сторінці)