Павло Антонович довгенько не виходив до гостей і вийшов знов в українському убранні, тільки замість важкої свити на йому був легенький літній сіртучок. Червоний пояс дуже гарно обгартував його тонкий стан. Він привітався до гостей по-українській. Панни очевидячки якось зам'ялись, а панія Макуха осміхнулась, закрутила головою та ще гірше почервоніла й частіше обтирала хусточкою лице.
— Як гарно ви, Павле Антоновичу, убралися по-сільській! — сказала панія Висока тоном, в котрому була думка надвоє.
— От так, як бачите! — сказав молодий Радюк і сів на східцях тераси, якраз спиною до панії Високої, так що його потилиця була проти її очей. А для неї дуже хотілось надивиться на його очі!
— Просто неба на землі сіли, Павле Антоновичу? — зачіпала його панія Висока.
— Просто неба на східцях! — сказав він, повернувши на час лице до неї й знов одвернувши очі до молодої Масюківни, що сиділа в куточку окроми й почервоніла, як мережки її рукавів.
— Прошу покірно сісти на стільці! — знов сказала Ликерія Петрівна, показуючи на порожній стілець, що стояв саме проти неї.
Молодий Радюк послухав її, але сів на стільці до неї боком, а лицем просто до Масюківни, й почав говорити до неї по-українській. Панна почервоніла й одказувала йому тією страшною мішаниною, котру на Україні звуть великоруською мовою.
— Як ви до нас говорите по-модному! — промовила панія Висока й собі по-українській.
— Ото в нас така поведенція настала! — одказав їй Радюк.
— Може, ви й насіннячко лузатимете по-нашому, по-сільському? Шкода, що не взяла з собою! — сказала йому панія Висока жартовливо, але сміливо, як людина дуже знайома і вхожа до Радюків.
— Шкода, що ви забули.
Всі засміялись, а Радючка осміхнулась якось гірко, і лице її зажурилось.
— Яка теперечки пішла чудна мода! Все сільська та сільська. І убрання носять сільське, і говорять по-сільській, — говорила панія Висока, ніби сама до себе.
— І пісень співаємо сільських, і пишемо книжки сільською мовою, бо ми, пані Висока, демократи. Не знаю, як ви?
Панія Висока не зрозуміла того слова, не зрозуміла, чи то щось добре, чи щось погане, і, щоб не вшелепаться, затерла, зам'яла розмову, попрохавши в хазяйки чаю. Молодий Радюк посунув до неї молочничок з молоком.
— Дякую вам! Я понеділкую! — промовила трохи гордо панія Висока. — Сьогодні понеділок!
— Вибачайте, коли так. І ви цілий рік понеділкуєте?
— От і цілий рік! У вас в Києві поведенція на все сільське, а не знаєте, як на селі поводиться в нас. Од великодня до св. Духа [59] ніхто не понеділкує.
— Чи не доволі ж вам тих серед та п'ятниць?
— Що це ви говорите про середи та п'ятниці, неначе про вівці та кози? — промовила панія Висока.
— А мені здається, якби ви сьогодні оскоромились, то не великий був би гріх. Скільки скорому, стільки й гріха, — кажуть у приказці.
— О, панію Високу не підведеш, сину! — обізвався старий Радюк. — Чи ви пак знаєте, як раз сповідалась молодиця в лаврі? Питає чернець в неї на духу: "Чим ти грішна, молодице?" А вона каже: "Ой батюшко! великий маю гріх на душі. Раз у святу п'ятницю годувала дитину молоком, та забула, що п'ятниця, та й облизала ложку". А чернець каже: "Лижи ж ти сухого макогона щоп'ятниці до самого великодня".
Всі засміялись, а панія Висока промовила: "Смійтесь, смійтесь! З посміху люди бувають, як приказують селяни, та глядіть, щоб навпісля не плакали!"
Радючка не держала постів, але їй здалось це не до ладу, що син з батьком неначе змовились кепкувать над постами перед її гістьми, котрі поважали пости.
— Знаємо й ми вас, посниць! — додав старий Радюк. — У вас у піст і грибки й опеньки, і рибка й варення, і узвар і кутя, й пиріжки з усякою начинкою. Давай тільки, боже, апетиту.
— От я хоч і держуся сільської поведенції, але не дуже люблю сільське понеділкування й усякі сільські забобони, — промовив молодий Радюк.
— Забобони забобонами, але між тими забобонами є багацько дечого, що й вам, вченим, не по голові. Не дуже лишень потріпуйте село, коли любите сільську поведенцію.
— Пані Висока, — промовив Радюк, і кров кинулася йому до голови, — ми любимо що є луччого в селі, але село має багато дечого темного, бо туди ще не прийшов світ науки. Хто ж буде любити відьом, знахарок з їх ліками безтолковими, з їх виливанням на лопаті, на порозі, з їх завірчуванням, підливанням? Хто ж любитиме Лису гору [60] з хвостатими відьмами і всяку сільську нісенітницю? І кому потрібне все те? І хто ж такий розумний, що йнятиме віри?
— Павле Антоновичу! говоріть, та не проговорюйтесь! — сказала панія Висока. — Що ви мені кажете, коли я дещо на свої очі бачила...
— Чи не бачили ви часом, як баба витягла підсакою щуку, а вона стала телям та й побігла в ліс? — сказав старий Радюк.
— Не те я бачила, а дещо мудріше од того.
— А що ж? Як відьми доять молоко, підставивши дійницю під стріху або одіткнувши в дверях кілочок? — обізвався старий Радюк.
— А хоч би й те!
— Є багато в світі такого, чого ви, вчені люди, ще не постерегли. Що ви говорите, коли я сама можу вилічить од пропасниці симпатією! — промовила стара Радючка й дуже здивувала свого молодого сина.
— Як же ви, мамо, її лічите? — спитав син, не ймучи віри своїм вухам, щоб його мати, що вчилась в інституті, вірила в такі способи ліків.
— А так! Напишу кілька таких слів на склянці, потім змию водою й дам ту воду випить слабому, то він і одужає.
— Хто ж вам переказав ту містерію?
— Наша начальниця в інституті, одна графиня з Петербурга, — сказала мати дуже поважно, вважаючи на такий авторитет.
— Мабуть, вона була спіритка або масонка [61], незгірше наших сільських спіритів, що літають на днищах на Лису гору, — промовив молодий Радюк. Молода кров вдарила йому в голову.
— Оце, як голова в мене чогось заболіла! — вихопилось у його несподівано.
— Як у вас часто болить голова, то я вам пришлю шапочку з голови св. Івана многострадального, що в пещерах. Тільки ви народ молодий... Ой, лихо з вами, та й годі! — бідкалась панія Макуха, важко зітхнувши.
— Носіть вже ви шапочки, а я не буду, — промовив Радюк аж сердито. Його дуже вразила темнота того товариства, серед котрого він хотів проповідувать свої ідеї, і він засмутився недоброхіть. — Мені треба доктора, бо шапочка нічого не поможе, — сказав він.
Вже смеркло. Надворі було так тихо, що як принесли світло, то свічки горіли, неначе в горниці. Всім не хотілось йти в покої, всім було тепло, гарно й весело. Розмова про страхіття нагнала трохи страху на паннів й паній; вони втихли й сиділи мовчки. Пані Високій здавалось, що от-от якесь страховище з рогами просуне руку через виноград і вхопить її за шию. Вона навіть оступилась, аж одскочила й сіла серед ґанку, ближче до Павла, котрий тим часом одсунувся од неї й пішов до паннів. Батько хотів почваниться перед сусідами сином і почав його зачіпать.
— Так що, сину? Панія Висока вірить в сільські чуда? — спитав він сина.
— Якби пак тільки панії вірили, а то часом і пани вірять!
— Що вже що, сину, а й я не люблю дечого того, що тобі не подобається. І в мене вже давненько почала спадать з очей полуда. Робіть і думайте вже ви, молоді" за нас, старих.
— Коли б пак ви сиділи нишком та не перебаранчали! — промовив син трохи сердито, зирнувши на одного понурого сусіда, що колись служив в Полтаві в поліції.
При тих словах молодий Радюк пішов і сів коло Масюківни. Її великі карі очі блищали, як зорі. Одні її очі освітили й пригріли його серед темряви того товариства. Йому так було гарно й тепло при тих ясних очах, що пісня сама наверталась йому на думку. Місяць на підпоєні глянув через терасу з неба на гостей, і поезія повіяла крилом над молодими людьми. Радюк почав української пісні чистим горьовим басом. Панія Макуха зараз-таки пристала до його, бо співала дуже гарно. Мелодія, наче пошесть, заметила й гостей. Старий Радюк зараз затяг і собі, а за ним деякі гості. Павло почув, що Масюківна, червона, як маківка, почала співати чистим чудовим голосом.
Тим часом місяць піднявся високо. Після вечері близькі сусіди почали прощатись, щоб зарані вернуться до господи. Панія Висока дуже просила молодого Радюка не забувати її й звертать частіше до її двора.
— А як ви часом мене причаруєте, що я тоді на світі божому робитиму? — казав молодий Радюк.
Панія Висока засміялась, бо його слова були дуже підлесливі задля неї.
— О, я двір свій обсную і дорогу вам зіллям переллю. Тільки приїдьте та вступіть в мою оселю, то спроста вже й не виїдете. Коли хочете, то й не їдьте, бо напою вас таким зіллям до любощів, що всі наші сусідські панни помруть од кохання: так ви будете всім до вподоби.
— Ви, мабуть, така чарівниця, про яку співають, що вона чарів не знала, а Гриця причарувала, бо була чорнобрива, тим і чарівниця справедлива, — сказав старий Радюк.
Той комплімент дуже сподобався Високій, бо вона почервоніла, неначе молоденька дівчина. Всі хуторянські панни сміялись з неї в вічі. Молодий студент щиріше й привітніше попрощався з Галею Масюківною. Панія Висока запримітила те і якось цілим лицем моргнула на молодого Радюка.
(Продовження на наступній сторінці)