— З посміху люди бувають, — сказав Дашкович і замкнув замком зібрані пісні, знаючи поганий звичай в Воздвиженського — шпурлять в огонь, що не припадало йому до вподоби.
— Найкраще, що ти привіз з села, то кавуни та дині. Я б не проміняв їх ні на яку філософію баби Сопунки й діда Сторчогляда, — промовив Воздвиженський.
VII
І Воздвиженський, і Дашкович мали чимало дітей, та все дочок.
Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка Воздвиженського звалась Катерина. Обидві вони були перевесниці, тільки Дашковичева Ольга родилась на кілька місяців передніше, і Марта Сидорівна ніколи не пропускала прикинуть слівце, шо її Катерина менша од Ольги. Ольга й Катерина вже не ходили до глібо-бориського дяка вчить граматки та часловця: їм найняли гувернанток, котрі вивчили їх читати й навіть трохи говорить по-французькій. Батьки постановили оддать дочок в Інститут благородних дівиць, переговорили з ким було треба, к одного дня зранку Марта й Степанида, забравши дочок, поїхали з ними в інститут.
Вони під'їхали під височезну залізну браму. Брама була замкнута. Довго вони дожидали, поки їм одчинили, і вони в'їхали на інститутське подвір'я. Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях заступив їм стежку. Він сказав, що генеральша так рано нікого не приймає. Марта й Степанида мусили сісти в екіпаж і проїздиться без діла по місті. Через півтори години вони знов вернулись в інститут. Та сама залізна брама, той самий швейцар, потім ще якась дама спиняли їх, доки повели через довгий коридор в залу, де вони знов просиділи дуже довго, дожидаючи начальниці.
Нарешті, в залу вийшла якась дама й попросила їх до начальниці. Так як Дашкович читав кілька лекцій в інституті, то генеральша Турман, уроджена маркіза де Пурверсе, сподобила їх, щоб побачиться з ними й познайомитись.
Незнайома дама повела їх через рядок покоїв, розкіш-но убраних. Скрізь блищали дзеркала, бронза, дорога мебіль, скрізь були розстелені дорогі килими. Степаниді, й Марті, і малим дівчаткам було трохи якось ніяково. Всі вони поправляли на собі одежу, оглядали своє убрання, котре хоч було й гарне, але не було підхоже до обстави. Незнайома дама привела їх в просторну світлицю. На софі сиділа начальниця Турман й, очевидячки, їх дожидала. Вже вони підступали до мраморного стола, за котрим сиділа Турман, а вона все сиділа й не ворушилась. Вони побачили пристаркувату панію, убрану в дорогу шовкову сукню; на її плечі була накинута дорога велика турецька шаль. Її лице з легеньким оливковим сутінком показувало її провансальський полуденний рід. На руїнах того лиця ще було видко сліди колишньоїсь краси, як по руїнах Колізея [49] можна догадуваться про його давню славу. Чорні брови, рівні, од кінця до кінця не товщі й не тонші, ледве згинались над чорними великими очима. Тонкий, рівний, як у грецьких статуй, ніс був дуже в пропорції з довгеньким лицем. Решта кругом носа й брів вже обвалилась, позападала, полиняла. Турман, уроджена де Пурверсе, кахикала сухим кашлем, як тільки стрічалась з людьми. На самоті й при слугах вона ніколи не кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий ніби натякав на великі перебуті турботи життя, тоді як таких турбот та горя ніколи зроду й не було в неї, і вона їх не зазнала в житті.
Її батько, маркіз де Пурверсе, приїхав до Петербурга з Прованса з двома дочками. Старша дочка була чудом полуденної краси. Через знайомих чужоземців він увійшов в значні доми петербурзької аристократії й навіть був вхожий до двору.
Одна висока особа видала заміж старшу маркізу за генерала німця Турмана, котрий достав пишні руїни. Генерал прожив недовго і вмер, зоставивши маркізу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга через своїх знайомих вислала генеральшу Турман виховувать молодих паннів аристократії в полуденній Росії, на місце начальниці Інституту благородних дівиць, її менша сестра, зоставшись назавжди маркізою де Пурверсе, за рекомендацією другої високої петербурзької особи, достала місце класної дами в тім самім інституті і так само повинна була виховувать "благородних дівиць полуденної Росії".
Марта й Степанида наближались до софи, де сиділа начальниця. Коло їх щулились перелякані діти. Тоді тільки Турман встала так помаленьку, неначе її підводили цупкі пружини канапи, котра и справді підіймалась і росла під нею, ніби найм'якіша подушка. Турман встала на цілий зріст свій, високий, рівний. Дорога шаль падала кругом її сухого стану широкими хвилями. Вона хотіла дати своїй постаті щось начальницьке, генеральське. Марта й Степанида були убрані в чорні шовкові сукні і в капелюші з золотими колосками. Вони обидві були однакові на зріст з Турманшею, котра окинула їх сміливим оком од ніг до голови і зараз спустила очі додолу. То було знаком насміхання: Турман сміялася з їх капелюшів, що дуже різали очі червоними трояндами й золотими колосками.
Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.
— Ah, ah, charmee de faire votre connaissance... prеnez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! (Ах, ах! Дуже рада з вами познайомитися; сідайте, дами, сідайте, діти мої! (франц.) — промовила Турман. Марта й Степанида почервоніли, як мак: вони не вміли говорить по-французькій. Турман знов спустила очі додолу. Марта й Степанида заговорили про своє діло й рекомендували начальниці своїх маленьких дочок.
— О, я вже знаю за ваших дітей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашім інституті, — промовила Турман і почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотіла богу душу оддати. — Я дуже дякую вашому мужеві, що він надарував нас читанням своїх лекцій в нашім інституті, — говорила вона далі, обертаючись до Степаниди.
— А ми маємо за найбільше щастя, що наші діти будуть вчиться в інституті під такою високою рукою, під таким вважливим доглядом, як ваш, — сказала Марта й справді рада, що діти будуть в інституті.
— О, будьте певні! Ваші діти будуть так поведені, як слід шляхетним фаміліям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькій, як французи, вони знатимуть науку й матимуть делікатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарні манери й будуть сміливі й звичайні з людьми. Про те нема що й казать.
— О, певно! Ми чули тільки одно хороше про ваш інститут, і найбільше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, — сказала Степанида.
— Chez nous a Petersbourg... (У нас в Петербурзі... (франц.) мій близький приятель, один міністр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому інституті, але міністр просвіти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвіту й цивілізацію, бо тут... Кахи-кахи-кахи! — знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, ніби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивілізацію з центру па країни.
— Яке велике щастя задля наших степів! — промовила Марта. — Нам би треба ще більше таких діячів з столиці! Наша провінція така глуха, така темна!
— О, quelle rude tache qu'est celle de propager la civilisation! (О, яке це важке завдання поширювати тут цивілізацію!) Кхи-кхи-кхи!.. Часом і ночі недоспиш, і не доїси... кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокійний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.
— Як ми будемо дякувать вам за всі труда, що ви приймаєте задля наших дітей! — сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до міністрів.
— Мій брат у первих, маркіз де Пурверсе, посол при одному дворі, писав мені, щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на діло просвіти країн, не думаю й з місця рушить. В цім Києві такі чуда творяться, громадянство таке дике, люди такі, що не вміють навіть до ладу говорить по-руській, не то що по-французькій.
При тих словах Турман знов спустила очі, почувши дуже примітну українську вимову в розмові киянок.
— Я не поїду, бо мушу розносить світ на далекі країни... кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть діячем на далекій стороні.
— О, певно! Для того, хто зріс у великому світі, така жертва повинна здаваться ще важчою! — промовила Марта.
Турман не мала ніяких родичів послів і навіть не водилась з міністрами, а розводилась при Марті й Степаниді тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловіки. В той час одчинились бокові двері, і в залу ввійшов ще один діяч на країні. То була дуже немолода класна дама; по лиці й по зросту не трудно було впізнать рідну сестру начальниці, петербурзьку дівственицю, мадмуазель де Пурверсе. Гості встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дівулі брови були вже не такі гарні, очі були не такі блискучі, як колись у начальниці; тим-то вона й генерала не достала за чоловіка і виїхала на провінцію меншим діячем, ніж її сестра.
— Quelle charmante eleve que nous aurons! (Яку чарівну вихованку ми будемо мати! (франц.) — промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашковичеву Ольгу. — Ходи, душко, до мене.
Ольга, аж червона, спустила очі й не рушила з місця.
— Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! — промовила класна дама. Ольга підійшла до неї й присіла. Класна дама взяла її за підборіддя й за руку. Ольжині голі ручки були налиті, як огірочки; її очки блищали, як у матері; чорні кучері були довгі, зовсім не по її зросту. Ольга віщувала й теперечки велику красуню.
— Ой, яка ж ти гарна дівчинка! Які в неї очки, брівки, ручки! — промовила класна дама, перебираючи ручки й кучері, неначе то була кукла, а не дівчина.
(Продовження на наступній сторінці)