Дашкович почав вговорювать Дубовія, а розлютований чоловік почав його лаять: "Не микайся, пане, не в своє діло! А то я й тобі дам такої ж прочуханки! Я не подивлюсь тобі в зуби!" І професор побачив, що лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвір, він бачив, як жінка й діти, вигадавши собі час, прожогом кинулись з хати й поховались по бур'янах, як курчата ховаються од шуліки.
Вже Дашкович минув Дубовійову хату, перейшов через два садки, через дві левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому так схотілося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла під вербою, намилуваться щастям кохання молодої дівчини і хоч трохи зігнать з душі смуток.
Тільки що він став під тією самою вербою і вгледів ту саму дівчину з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та все поглядає на молоду дівчину й молодого хлопця. Той парубок все крутив свій довгий вус та все дивився злими блискучими очима на дівчину. Його синя спідня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне й зле. А молода дівчина все перебирала разки намиста, все спускала очі додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович побачив, що він тут зовсім зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та швиденько почимчикував через садки й огороди до села.
Недалечке од батьківської оселі його перестрів знайомий сусіда Топилка. Дашкович впізнав його.
— Чи впізнаєте мене, Топилко? — спитав він у чоловіка. Топилка довго придивлявся, а потім крикнув: "Чи вже ж це ви, Василю?"
— Як бачите, я!
— Які ж ви стали худі та бліді! — промовив Топилка од щирого серця.
— Може, вам погано жить у Києві, то переходьте до нас священиком на панотцеве місце, — сказав Топилка згодом.
— І вже годі! Топилко.
Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, і він зайшов. Топилчиха й собі дуже здивувалась, що він став такий худий та блідий. Чоловік був дуже радий, зараз поставив на стіл пляшку горілки; жінка кинулась до комори, принесла щільник липового меду, достала хліба й солі, накришила сала, покраяла цілий хліб, поставила на стіл сметану. І Топилка, й Топилчиха вештались по хаті, ставили на стіл, що тільки можна було знайти в їх небагатій господі.
Жінка метнулась до печі і невважаючи на те, що втомилась на полі, хотіла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку горілки, випив сам і почав частувать Дашковича.
— Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та закусіть, будьте ласкаві! Оце, господи! нема чим вас і приймать, і вітати. Ми вже оце й повечеряли.
— Не турбуйтесь! Бога бійтесь! Що це ви! — заспокоював Дашкович добрих людей і мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра хотіла вже підпалювать в печі солому й тріски.
— Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мій! Коли б пак було знаття, що такого гостя матимемо! — знов бідкався Топилка. — А ми ж вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами і в хрещика, і в жельмана, і веснянок співали. Та ти б таки, жінко, зачавила курча! Де ж пак, не бачили вас стільки год! — так згадував Топилка давню давнину та все припрохував.
Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огірків та все бідкалась, що нема чим приймать гостя.
Дашкович почав розказувать про Дубовія, як він недавно катував жінку й дітей, і спитав:
— Скажіть мені, за що Дубовій так катує свою нещасну жінку?
— О! хіба ж ви не пам'ятаєте? Та вони так б'ються од того часу, як побрались. І він закатований та упертий, і вона така сам. І він хоче верховодить в господі, і вона хоче верховодить, ніколи не змовчить йому, та й войдуються цілий вік. Чи ви пак знаєте, що в неї кістки, мабуть, нема цілої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась і тепер оце нахвалялась, що знов покине, — промовив Топилка.
— І господи! скільки раз вона переховувалась по чужих хатах, по клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! — промовила Топилчиха, зітхнувши.
Ще вони всі троє сиділи за столом і розмовляли, як у сінешні двері ввійшла дівчина з відрами і почала виливать воду в діжку. Дашкович зараз впізнав ту гарну співучу дівчину, що стояла недавно з хлопцем під вербами.
— А бач, дівчино, я тебе й випередив, хоч я й старіший за тебе! — промовив Дашкович.
Дівчина почервоніла, як маківка, затулилась рукавом і не знала, де дітись.
— Це наша дочка Настя! Чого це ти так опізнилась? — промовила Топилчиха.
— Оце! Побалакала трохи з дівчатами. Хіба не можна постоять та поговорити! — сміливо промовила Настя і скоса, й гарно, й лукаво зиркнула очима на Дашковича.
Її чудовий голос так і задзвенів по всій хаті, а вид так і пашів червоним соромливим вогнем, хоч у хаті було вже не дуже видко. Вона прожогом вискочила у двір і заспівала веселої пісні.
— Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звіку не впізнав її! — сказав Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мізерна, та заниділа, та миршава, як була маленькою дівчинкою.
Вже сутеніло надворі, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з жінкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що він не погордував ними, простими людьми, й не забув давніх своїх сусід. Дашкович не міг надивуваться, які були добрі, ласкаві ті прості люди, котрі з дорогою душею були раді вітать свого гостя.
Дашкович увійшов у батьківський двір і побачив довгий рядок косарів, що вечеряли під хатою й весело балакали то про се, то про те. Старий батько сидів у ґанку і перемовлявся словами з косарями, дожидаючи сина. Швидко потім наймичка винесла на ґанок столик і подала вечерю. Вечір був такий теплий та тихий, що їм обом не хотілось йти в покої вечерять. Косарі все балакали та їли похапцем з таким смаком, якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарі перехрестились до церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пішли гуртом з двора.
Дашкович довго ще сидів на ґанку, вже як старий втомлений батько пішов спочивать. Вже поночіло. Над Сегединцями послалася ніч, темна, тиха й зоряна. На селі вже затих гомін і шум, тільки дівчата й хлопці не втихали навіть після важкої польової роботи та все співали на вулиці. Скрізь на селі співало заразом кілька вулиць. Парубочі голоси обзивались піснею десь далеко за ставком та все наближались до того місця, звідкіль лилися свіжі дівоцькі голоси десь під вербами. За голосом кожного парубка можна було вухом вислідкувать, кудою прямувала смілива парубоча нога, де була чия мила, на якім кутку обзивалась вона піснею. Хори вулиць змішувались, перепинялись, часом зливались докупи в один тон, часом різнили в дисонанс. Співуче українське село співало до півночі, і до півночі під зорями сидів Дашкович на ґанку та все думав свою думу. Його причарувало сільське життя, не глибоке, але співуче й живуче; його причарувала рідна мова, рідна пісня, чисте повітря рідного краю, й сине небо, і погожа вода, і тиха, зоряна ніч.
Вже Дашкович встав і хотів йти спати, як коло самісінького двора дівчина заспівала пісню. Дашкович зараз впізнав той голос: то співала Настя Топилківна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було впізнать, хто його раз чув. Пісня весела, з щасливого серця, дзвеніла тихої ночі неначе під .самим його вухом. Настя верталась з вулиці додому і, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, і намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, і Дашкович пішов у хату.
На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обід.
Дашкович поїхав на луки в ранні обіди. Косарі косили толокою; вони стояли дуже довгими рядками. На луках під гарячим сонцем дуже пахло свіжою травою й польовими квітками. Невважаючи на спеку й духоту, косарі співали косарських пісень; їх голоси змішувались з пташиним щебетанням, з тріщанням трав'яних коників. Гаряче повітря аж кипіло хвилями всякої гармонії. Наймит розпалив багаття, повісив на тагани казанок і почав варить куліш. Сонце стало серед неба, і косарі зійшлись полуднувать, посідавши кругом мисок. Дашкович сів поруч з косарями до кулешу. Затовчений свіжим салом з зеленою цибулею й кропом, куліш той здався філософові смачнішим од усякої страви. Між косарями так і пересипались жарти, приказки. І пісні, і приказки, й прислів'я — все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезії, жарту, юмору, практичного розуму. Він вийняв книжечку й позаписував пісні й приказки.
Надвечори наймити взяли волок і пішли до ставка ловить рибу. Дашкович пішов з ними й носив відро. Наймити забрели попід берегом і витягли повний волок баговиння, карасів, линів, раків та жаб. Підводне царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому березі. Сам Дашкович, забувши свою філософію, обіруч вибирав раки й рибу з жабуриння та куширу. Риба тріпалась, підскакувала на траві; раки плазували й ляскали шийками; жаби тікали з усієї сили до води, раді, що не звернули на себе людської вваги. На березі запахло риб'ячою сирістю, баговинням. Дашкович так розходився, що підняв палець угору, подумав, потім роздягся й сам поліз у воду ловить рибу волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрібної плітки.
— А зайдім іще волоком на ваше щастя, пане! — промовив наймит.
— Про мене, й зайдім! — сказав Дашкович. Бони закинули волок і витягли черепаху, котра з переляку підгорнула під черепки лапи й голову і лежала, наче мертва. Всі засміялись з такого Дашковичевого талану.
— А закиньмо ще на щастя вашої панії! — сказав знов наймит, охочий до жартів.
— То й закиньмо! Тільки не ловімо знов черепахи, — сказав Дашкович і швиденько поліз у воду.
(Продовження на наступній сторінці)