«Живцем поховані» Іван Нечуй-Левицький

Читати онлайн оповідання Івана Нечуя-Левицького «Живцем поховані»

A- A+ A A1 A2 A3

— Наш тепер і город, наша й левада, але не наше поле. Поля не дадуть нам і за чинш, — обізвався батько таким чудним голосим, неначе він говорив десь за стіною або під землею, неначе його живцем поховали в ямі.

— Побила нас лиха година та нещаслива! Ой боже наш милостивий та милосердний! Завіщо ж нас так страшно скривдили? — заголосила мати й опустилась на призьбу, вхопилась долонями за вид і так заплакала, так заголосила, як голосять по мертвому. Увесь вид її став мокрий од сліз, неначе вона тужила над материною домовиною.

Позбігалися близькі сусіди міщани та міщанки, стали гуртом коло хати й тільки мовчки дивились, як мати побивалась на призьбі. Молодиці й собі почали плакати, неначе в хаті лежав на лаві мрець, а вони посходились на похорон. Наймичка подала на стіл обід, але ні мати, ні батько й за стіл не сіли й ложки в страву не вмочили. Не сів і я за стіл. Мені й їсти перехотілось через ті сльози та голосіння. В батька й у матері цілий день і ріски не було в роті. Батько тільки усе хапав кухоль з кринишною водою та пив воду. Сусіди не одходили од його цілий день, чи сидів він у хаті, чи ходив по садку, декотрі й днювали й ночували в нас: боялись, щоб він часом сам собі не заподіяв смерті. Якась туга, неначе якась страшна пошесть обняла усю нашу оселю, та чи то одну нашу?

— Батько мій був ще не старий, був здоровий та плечистий, поставний на вроду. Але од того часу його неначе якийсь отрутник напоїв якоюсь отрутою. Через рік він вже занидів і посивів. Чорний волос припав порохом та сріблом.

Як Свікліцький розказував, його діти стояли коло порога й понурили голови, слухаючи ту розмову. Не маючи ясного втямку, про що оповідав батько, очевидячки вони обоє постерегали, що і над батьком, і над ними скоїлось щось страшне, якась лиха подія. Дівчинка, нечутливіша од хлопця, дивилась сумними очима на діл, устромивши палець в розтулений роток.

— Чом же батько не позивався з графом? Чом не просили графа? Чом не позивались інші? — спитався я.

— Чом не позивались? — Тим не позивались, що в руках документів не стало. Нічого не вдієш з силою. За це усі добре знали.

— То там між тими дідичами був і Сошенко? — спитав я.

— Був і Сошенко. Але він з досади виїхав до Богуслава та потім якось вийшов в люде й став великим майстром маляром, чи що, — сказав Свікліцький.

— Вийшов і справді майстром маляром. Був за вчителя малюнків у Києві в гімназії, такого, який і в вас єсть отут в гімназії в Білій Церкві. Отож він, як сам вчився в Петербурзі, то й повів за собою туди й вивів в люде й Тараса Шевченка, що то є його книжка "Кобзар". Сошенко залучив Тараса до малярської школи й напутив його на добру путь. Чи доводилось пак вам читати Шевченкового "Кобзаря"?

— Ні, я не читав, я тільки чув про Шевченка, бо люде розказують про його й у нас. Був між тими дідичами й Сошенко; було їх чимало. Усі ми перевелись ні на що, усі зубожіли. Мій батько зараз таки спродався: спродав воли, вози, плуги, спродав клуню, бо це усе стало йому непотрібне. Мій старший брат вже тоді вчився в школі в Василькові, та й вийшов потім в "чиновники". А мене вже й не давали до школи в Васильків, бо й учити, й возить мене до Василькова не було за що. Я ходив вчитись в тутешню школу до дяка, бо тоді в Білій Церкві й не було іншої школи, так я вже й не вийшов в люде.

— Чом же батько й інші дідичі не просили графині Олександри? Адже ж вона була православної віри й поставила собор, й дала великі дари в собор, — спитав я в Свікліцького.

— Не насмілились вступить до неї, та їх і до графа не пустили б.

Ксаверій Браніцький поставив маленький костел, а Олександра Браніцька поставила великий мурований собор і за живоття одписала гроші на другу муровану церкву, ще й дала в собор і в заросянську церкву щедрі, по правді царські жертви. В собор пожертвувала великий срібний хрест на престол, важку, здорову євангелію, обковану сріблом, дорогі парчеві ризи й стихар з надзвичайно дорогої парчі, срібну кропильницю й золоту чашу. Чаша пишної роботи, заввишки на піваршина. Держално чаші — це пучок золотих колосків пшениці, а зверху колоски обгортають здоровий вершок чаші. Срібна кропильниця важить більше пуда й така важка, що її не беруть в великих процесіях, бо в диякона болять од ваги руки. Окрім того, Олександра Браніцька одписала в духовниці капітал на селянські банки для селян і одписала гроші на сільські школи. Капітал на селянські банки наріс тепер на двісті тисяч рублів, а на його аж тепер завели для крестян один банк в Білій Церкві, а другий в Ставищах. Записані на сільські школи гроші тепер повернуті на церковно-парафіяльні сільські школи. Браніцька померла 1837 року й похована в соборі. Олександра Браніцька мала думку про народні школи й про банки для селян саме тоді, як панщина була найважча для народа.

Тим часом Свікліцька повернулась з огорода й принесла тарілку перемитої місячної редьки та кілька цибуль з зеленим бадиллям. Поставивши тарілку на стіл, вона шатнулась по хаті, знайшла на вікні сільничку, неначе кинула її на стіл, метнулась до мисника, вхопила тарілку й побігла до пекарні. Незабаром вона знов впурхнула в двері й поставила на стіл тарілку з оселедцем, вхопила на миснику виделку, ніж та окраєць хліба й це усе неначе шпурнула на стіл. Настя бігала та вешталась по світлиці швидко, жваво, неначе хапалась або неначе зумисне показувала мені свої пишно повишивані рукави, намиста та дукачі. Спішна та жвава, уся ніби помальована од голови до червоних сап’янців, вона ніби шугала по світлиці, мов райська птиця. Вона була ще дуже молода, а Василеві вже було більше ніж сорок год. Свікліцький похапцем укладав у копи полудень, аж редька хрущала в його міцних зубах на всю хату, і в його аж за вухами лящало. По світлиці пішов сиросний риб’ячий важкий дух, і повітря старого домка почало одгонити цибулею.

Я почав розпитувать Настю про її життя. Настя, впоравшися з полуднем, знов десь запірвала жменю насіння, неначе воно сипалось з неї десь з рукава. Вона присіла на кінчику стільця, розказувала, потім знов схоплювалась в місця, кидалась до судника, щось там поправляла, розставляла рядком тарілочки й знов сідала. Жвава, в’юнка, вона, здається, не могла всидіти на одному місці ані на хвилину.

— Чим же ви живете? Чим ви заробляєте на прожиття? — спитав я в Насті.

— А чим же я живу? живу перекупством, як живуть наші міщанки перекупки. Влітку закуповую на баштанах кавуни, дині та огірки та й перепродую в місті; перепродую яблука, груші, сливи та й усякі овочі та огородину: буряки, картоплю. А прийде зима, тоді перепродую сало, рибу, яйця, пшоно. Часом стаю й за перепічайку та бублейницю: печу та продаю паляниці та бублики. Оттак товчусь сливе цілісінький рік, то тим, то сим заробляю; сказано, треба чимсь жити й дітей годувати. Поки діти були малі, то треба було приставлять до їх няньку, бо не кидати ж їх дома самих. Чоловік в дорозі або в наймах, а я на базарі; хата наша стоїть ніби пусткою, все пустує, як перемерли мої старші діти. Було йду на базар з своїм крамом, засуну засувом двері, перехрещу хату та й кидаю на одчай божий. Оттаке наше життя. Сиджу було на місті, а думки мої усе коло хати та коло города. Я там, а думки мої тут кругом хати, кругом дітей літають, як ластівки.

Василь пополуднував, устав од стола, перехрестився перед образами й промовив:

— От тепер і коні пополуднали, і я пополуднав. Час і в дорогу.

Ми вийшли з хати. Свікліцький поздіймав з конячих морд порожні шаньки й позагнуздував коні. Я пішов оглядать грунт та садок. Старий садок розрісся за хатою на вольній волі. Понад ровами купами кругом старих вишень розрослися вишники, неначе зелені гнізда поспинались на тини й висіли понад ровами. Старі яблуні та груші товпились купами в безладді по зеленій траві. А за садком грунт спадав з пригорка наниз і розстелявся зеленою левадою до Росі. Левада наче пірнала в зелені верби та сади, що розкинулись по широкій розложистій долині понад Россю. Уся долина, скільки можна було засягти оком, була ніби закидана садками й то високими, то низько постинатими вербами з зеленими гніздами молодих паростків. За Россю на горбах сизів старий ліс, а вгору понад Россю розстелявся графський парк, здоровий, як ліс. Скрізь зелень буйна, кучерява! Тільки де-не-де з того кучерявого зеленого моря витикались високо вгору тонкі тополі, неначе ставники з зеленого воску, неначе тоненькі турецькі зелені мінарети. А десь далеко-далеко над Россю, на панських оселях стриміли густі купи старих тополь і, неначе гострі високі башти готицьких соборів, виганялись високо-превисоко вгору до неба, прикриті сизою імлою. Понад берегами Росі в лісах піднімались рядками верхи старих осокорів, вдвоє вищих од лісу. Ті осокорі потонули в прозорому тумані, і здавалось, ніби сизі хмари полягли на ліси й лежали непорушне на вершечках старого лісу. Подекуди з того кучерявого моря виглядали й виринали червоні та зелені покрівлі міщанських та панських домів, неначе ті доми потопали в зелених хвилях. З парку повівав вітрець, заливав важким духом од цвіту акацій усю розложисту долину. Од цього приємного й важкого духу в гарячому повітрі в мене аж голова морочилась, аж дух забивало.

— Яка тут краса, яка пишнота на левадах! — промовив я до Свікліцького, але він, очевидячки, був не дуже почутливий до тієї краси левад та садків, бо тільки липнув до мене байдужними очима.

— І цей грунт, і ця така чудова левада тепер і ваша, і… не ваша! — промовив я до Василя. — І цю усю красу ви втратили, хоч і не на віки вічні!

— Хоч і не хотів, а втратив, бо то сила, а проти сили нічого не вдієш, — обізвався Василь вже поважно, не жартуючи. — Воно то й ніби моє — і не моє. І не моїх дітей, бо я за це все мушу платити чинш і не маю права нікому спродать.

(Продовження на наступній сторінці)