«Живцем поховані» Іван Нечуй-Левицький

Читати онлайн оповідання Івана Нечуя-Левицького «Живцем поховані»

A- A+ A A1 A2 A3

— А чиє ж воно теперечки? — спитав я.

— Графа Браніцького. Усе пропало. А я тепер служу за наймита — сказав Свікліцький і спинив коні коло воріт.

— Ось і моя хата. Коли ви не дуже хапаєтесь в село, то я заїду на часок, бо вже час ставить коні на-попас, та й сам я з’їм чого-небудь на дорогу.

— Добре! Заїжджайте. Мені можна й загаятись, бо там в селі діти не плакатимуть, жінка не лаятиме.

З хати вибігла жінка Свікліцького, ще молода й гарна, кругловида, з пухкими щоками, тілиста, жвава, проворна й кокетлива. Була неділя. Свікліцька убралася чепурненько. Було знать по її одежі, що вона любила усякові убрання. Вона вибігла в чорному куценькому керсеті, в ясній, ніби білій спідниці, неначе обсипаній червоними букетиками, а внизу обшитій на п’ядь смугою чорного плису. На ногах аж горіли червоні сап’янці. Шия аж вгиналась од разків доброго намиста, од дукачів та бусів. На голові зеленіла ясно-зелена хусточка, поцяцькована дрібненькими пуп’янками рожі та маківками. Зелені й червоні торочки спадали од хустки на шию. Свікліцька міцно вхопила ворота й ніби заіграшки одкинула їх набік однією рукою. В другій руці в жмені вона держала насіння й лузала його ніби на льоту. Вона кинула вгору на Василя гострими карими очима. Василь з козел осміхнувся до неї й погнав коні у двір, ввесь зарослий зеленим шпоришем.

— Ого-го, Свікліцький! Як я бачу, в вас жінка, як цяцька, як писанка! — не втерпів я, щоб не примітить того Василеві.

— Тільки мені й добра зосталось, що та цяцька, та там у хаті є ще дві цяцьки — двоє менших дітей, бо старші усі перемерли, — обізвався стиха Василь.

З хати вибігли й ті дві цяцьки: хлопчик восьми років і менша од його дівчинка, і справді гарна, як дорога цяцька. Я дивився на хату, розглядав оселю, а в мене все вертілася в голові думка, через що пропала та земля, як пропав і цей грунт з садком, де я стояв, і як Свікліцький з дідича та став наймитом.

"Чи не прогайнували та не пропили часом оті дрібні українські дідичі своїх маєтностів та ґрунтів?" — майнула в мене думка. І мені було якось ніяково питать про це в Свікліцького, щоб не зобидить його, допитуючись про предків, "що померли од редьки", як каже приказка, а може й од чого луччого й смачнішого за редьку.

Мене брала надзвичайна цікавість розпитать в Василя про це діло. Але Свікліцький почав поратись коло коней: розгнуздував коні й причеплював їм під морди шаньки — торбинки з вівсом. Давши коням обрік, він пішов до хати, запросивши й мене з делікатності до господи. Я окинув очима оселю. В оселі й двора не було. Стародавня хата стояла далеко од улиці в старому садку. Ближче до вулиці над окопом стриміли старі повіточки та чорніла невеличка комора з дубини, котра вже зовсім зчорніла й поросла дрібненьким мохом. Коло повіток до самої вулиці зеленів густий оксамитовий шпориш. Од улиці скрізь понад вір’ям стриміли старі осокори й осики з підтятим однизу гіллям. Було знать, що той підчос пішов на паливо. По дворі росли подекуди вроскидь старі акації. Перед хатою, під вікнами зеленіли кущі бузку та рожі, цвіли кущі оргинії й мальви, гвоздики, чорнобривці та настурці. За хатою зеленів старий садок. Хата була стара, стародавня, з чималенькими віконцями на чотири шибки, з високою стародавньою покрівлею. Од півночі уся покрівля аж зеленіла од моху, незгірше заросшoго двора, неначе була вкрита шматками зеленого оксамиту.

Ми ввійшли в сіни. По один бік сіней були одчинені двері в чималеньку пекарню, по другий бік — була невеличка світлиця з узенькою кімнаткою. Я вступив у світлицю, і мені вдарив в лице холодний дух дуже старого дому, дух трухлявого дерева та порохні. Світлиця була стара-престара. На сволоках манячіли повирізувані і вже потроху постирані якісь написи, якісь взорці. Над дверима до меншої кімнати світився наскрізь проріз з приполичкою, де рядочком стояли дешеві чашки. В кутку на покуті був прибитий косинчик. На йому стояли образи, а один образ посередині на стіні був у срібній шаті. Віконечка чималенькі, двері низенькі. Коло порога на стіні висів помальований зеленою фарбою гарненький мисник, де не було ні однієї простої полив’яної миски, а натомість на поличках стояли сторч рядками фарфорові стародавні тарілки й зелені та сині тарілочки, якась чудернацька зелена пляшка, стояли стародавні не то два чайники, не то жбани з червоної міді, схожі на церковні стародревні сосуди. Усе це виявляло, що в цій світлиці колись проживали люде заможніші, з більшими достатками, ніж теперішній господар.

Холоднувате свіже повітря старого дому підсвіжило мої нерви, і після душного вагона мені було надзвичайно приємно тут посидіти й трохи одпочить. Нерви мої заспокоїлись. Вогкуватий та свіжий дух в світлиці був мені приємний. Я люблю цей дух стародавніх домів. І мої думки без моєї волі несамохіть перелетіли в давню давнину, в світлицю мого діда. Перед моїми очима встала уся обстава давніх дідових покоїв, одразу виникли, мов з туману, давні люде того часу, сивобороді діди з поморщеними щоками, але здорові, кремезні й веселі, бабусі в простих убраннях, але з щирим непотайним серцем; виникли, мов з туману, старі сиві українські шляхтичі в довгих сіртуках з вузенькими рукавами, з намотаними на шиї чорними шовковими хустками, їх старі жінки в білих чипках або в шовкових хусточках на голові, в довгих шалях на плечах, з народною мовою в устах, з народними веселими жартами в розмові. Кругом мене на цих дерев’яних помальованих стільцях із чудернацькими вирізками на спинках неначе сиділи ті давні люде, провадили щиру веселу розмову. Я ніби почув їх голоси з далекої минувшости, їх розмову, веселий сміх, гострі жарти. Мені чогось здавалось, що з опрічної кімнати от-от незабаром одчиняться двері, і звідтіля вийде старенька, висока, рівна станом сива панія, котра колись мене малого годувала горіхами та маковниками: здавалось, що в дверях заманячать два кінці смугнастої шалі, котрі спадають додолу й черкаються об діл, заманячить ридикуль в її руках, і вона двигне ногою, присяде й зробить мені старомодний кнікс…

Світличка ніби дихнула на мене тим духом давніх часів, од котрого вже й сліду не зосталось. Згадки пішли за згадками, картини стародавнього життя виникали одна за однією, мов із туману. Я сидів задумавшись.

Свікліцький скинув катанку й сів коло стола. В чорній сіртучині з дешевої черкешини він ще більше скинувся на пана білим видом і високим та широким, трохи випнутим чолом, і м’якими лиснючими кучерями кругом голови.

— Чи далеко, Василю, повезеш пана? — спитала жінка в Свікліцького.

— Ой дуже далеко! Начувайся, Насте, лиха, бо може й дві ночі дома не ночуватиму, — обізвався Василь, і з-під його кудлатих вусів, багацько ясніших за борідку, блиснули білі густі й рівні, як підрізані, зуби.

Він бистро зирнув на мене: очі ніби промовляли до мене, що він жартує й тільки лякає жінку. Я вглядів, що в його карих очах світився розум, в погляді промайнули тяма й розвиток, промайнули гостро, але виразно, чого не можна зауважить в очах простих селян або міщан при їх нешвидких млявих думках, а його гострі очі виявляли швидке рушіння думок і спадковий примітний розвиток голови.

— Як я не вернуся додому на ніч, то тут вночі прийдуть до тебе розбишаки, видеруть вікно, влізуть у хату та цюк тебе сокирою по голові! А тоді витягнуть скриню в вікно з усім твоїм добром, з намистами й з дукачами, і з юбками та керсетами, — говорив Свікліцький.

— Чорт зна що верзе! Ще й лякає. Коли б хоч не лякав, — обізвалась Настя, стоячи коло судника та лузаючи насіння.

— Ож побачиш. Чогось моя душа почуває, що де тебе цієї ночі прибуде в гості отой страшний, рудий бородань різник Берко з тією здоровецькою сокирою, що нею рубає м’ясо в різницях, — промовив Василь.

— Ще й Берка на тобі в додаток! Мовчав би вже, коли не вернешся додому на ніч. Оттак він усе! Йому жарти, а я лягаю спати з дітьми, то аж трушуся: і сама хрещусь, і дітей хрещу, і вікна хрещу, і двері хрещу.

— А патлатий Берко й твоїх хрестів не побоїться. Вчора казав мені, що прийде з сокирою до тебе доконешно сьогодні вночі.

— Та ну бо, чоловіче! Хоч не верзи отого страхіття на од’їзді, бо не спатиму цієї ночі до білого дня.

— Оджеж цієї ночі сподівайся його до себе в гості в глупу ніч, — сказав Василь.

— Отаке мені горе, як бачите! — сказала Настя, обертаючись до мене. — Раз тієї зими він як повіз якогось папа до сахарні, то не було його два дні й дві ночі. А саме перед тим вночі в нас у Білій Церкві злодії обікрали і вбили одну стару панію, котра жила сама собі з куховаркою в опрічному домі. Пані була багата. Про те усі знали, що в неї в скрині сила грошей.

— Оце ж розбишаки й тебе вилущать! — обізвавсь Василь.

— Саме перед тим Василь виїхав в дорогу, став під хуру. Нема його та й нема! Що вже я перемучилась, перепечалилась та перепудилась! І вродилась, й хрестилась, — то ще не зазнала такої муки, як тоді. Дві ночі поспіль мене од страху неначе трясця трясла. Лежу я на ліжку з малими дітьми, а мене й сон не бере. Все поглядаю на вікна, чи не добувається часом хто до хати. Усе підводжу з подушки голову та й прислухаюсь: а надворі завірюха, метелиця крутить та хуртовина. Чую я, щось стукотить та скрипить: певно вітер хилитає вір’я та ворота; а мені все здається й уявляється уявки, що то злодії вже виколупують вікна або торгають дверима. Господи! скільки я набралась тоді страху. Дві ночі не спала, а ніби продрімала, як курка на сідалі.

— Оце ж і тепер, як поїду з паном, то ти й цієї ночі сидітимеш, як курка, та кунятимеш до самого світа. Я це передчуваю. Оджеж якийсь розбишака приплентається вночі, встромить ножа в щілину в дверях, скине защіпку та й всурганиться до тебе.

(Продовження на наступній сторінці)