Бо вже тобі своєї дочки та й не видати!
Маруся (тривожно). Боже мій, який голос я зачула! Я неначе побачила Богуслав, побачила Рось. Неначе я почула голос матері. (Тривожно обертається до богомолки. Показує українкам рукою на двері. Українки виходять).
ВИХІД 5
Маруся й Настя.
Богомолка. Нехай великий пророк покриє тебе своєю ласкою! Нехай дарує тобі аллах довгий вік. Я була в Мецці й Медині, топтала своїми грішними ногами святу землю, де походив наш пророк, бачила гроб його. Велика княгине! Візьми оцю гілку пальми з святої Мекки з рук безродної старої богомолки. Нехай тобі дарує аллах щастя!
Маруся (тихо). Який знакомий голос чую... І де б він узявся той рідний, чудовний голос на такій далекій стороні. Що мені казати їй? (Голосно). Приймаю од вас святу гілку з великого міста і дякую вам!
Богомолка. Се гілка не проста! Вона дає тверду віру тим правовірним, хто її не має... хто її прийняв недавно...
Маруся. Розумію, розумію... але один великий бог над усіма людьми, і над вашим плем'ям, ї над нашим.
Богомолка. Один великий бог, та не кожний однаково вірує в його великого пророка. Чи ти, велика пані, зовсім забула віру твоїх батьків? Чи забула ти свій край, свою родину?
Маруся (дуже тривожно). Боже мій! Об чім вона мене питає? (Бере богомолку за руку). Хто ти? Скажи мені, хто ти? Звідкіля ти йдеш і куди йдеш? Чого тобі треба од мене?
Богомолка. Глянь на мої ніженьки! Я попекла їх гарячим піском, гарячим камінням, поколола терном та будяками. А все-таки я прийшла до тебе. Я блукала по степах, по лісах, ночувала не раз серед степу, серед лісу, втікала од звіра, втікала од лихих людей, плила ріками й морями. А все-таки я прийшла до тебе, я знайшла тебе.
Маруся. Не муч мене! Скажи мені, хто ти і чого тобі од мене треба? Може, ти просиш милостині, я тобі дам срібла й золота, дам тобі їсти й пити. Може, ти тінь з того світу...
Богомолка. Я не тінь. Перехрестись, коли не забула хреститись; я не щезну. Я не мара, хоч похожа тепер на мару. Мабуть, я стара стала, коли мене рідна дочка не впізнала. Я... я... твоя мати... (Скидає з себе турецьку одежу і зостається в чорній українській одежі, з золотим хрестом на шиї). Марусе! коли не впізнала мене, то впізнай хоч мій голос... Я твоя мати.
Маруся. Моя мати! Тут, в Цареграді! Ні! Я доспівалась... я з горя притужила тінь своєї матері... Мабуть, вмерла моя мати!.. Боже мій! Поможи мені! Я, здається, стратила розум.
Настя. Марусе, Марусе! Дочко моя!
Маруся (з криком кидається на шию матері). Мамо моя, рідна моя! ти не тінь; ти моя мати. (Плаче на плечі в Насті).
Настя. Плач, моя дочко! Виплачу й я своє горе на твоїх грудях... Дай подивлюсь на тебе... (Одходить). Розпитаю тебе. Чи не дурно я блукала по світу й шукала тебе? Коли ти ще українка й християнка під сим поганим бусурманським убором, то візьми сю святу пальмову гілку. Ся гілка не з поганої Мекки, а з святого Єрусалима. На Ордані я вирвала її, обмочила в святій річці, освятила на вербу на святому Христовому гробі. Глянь на неї! Я її всю облила гіркими слізьми, благаючи бога, щоб він поміг мені знайти тебе.
Маруся (пригортає гілку до серця й цілує). Мамо моя, щастя моє! Яка я тепер щаслива! Я наче вдруге народилась на світ божий. Мене татари погнали степами, завезли на чужину, продали на базарі. Скільки я сліз пролила за тобою, за Україною! Скільки я витерпіла горя! Я поневірялась, доки не знайшла спочинку в домі доброго мого Юсуфа-паші.
Настя. Знаю, знаю; все знаю. Я про все розпитала. Я вивчилась говорити по-бусурманській; я служила в Цареграді наймичкою: влізла в покої багатих ТУОКЇВ, розпитувала, підслухала їх розмову. Я все чула про ЮсуФа й про тебе, все розпитала і таки доступилась до тебе. Але кого я знайшла? Ти жінка нечистого турка, ворога нашої України, породила отих нечистих турченят, що, може, колись спалять не один раз наш Богуслав і продадуть на базарі наших ОНУКІВ! Чи пам'ятаєш ти Україну? Чи віруєш ти в Христа? Марусе! Нащо ж я по світу блукала, тебе шукала?
Маруся (падає перед Настею навколішки і цілує її коліна). Мамо моя, серце моє! Прости мені або скарай мене! Я потуречилась, я побусурманилась в бусурманській стороні. Я мусила потуречитись, бо я ж невольниця, бо я ж куплена на базарі за гроші. Чи простиш ти мені, нещасливій, серед оцієї розкоші, мені, великій пані, що, може, нещасніша од прохачки?..
Настя. Де ж пак не потуречитись серед такого панства, серед такої розкоші? Чого тут нема! (Озирається навкруги). Хіба тільки птичого молока не стає. Де ж пак не забути Христа, не забути України для таких палат та таких садів, для золота й срібла. Чи вже ж ти, Марусе, не українка й не християнка? (Одвертається од Марусі).
Маруся. Мамо моя, рідна моя! Серце моє дорогеє! Не одвертайся од мене! Послухай, що я маю казати. (Лізе за матір'ю слідком на колінах).
Настя. Марусе! Я все знаю... Я не один рік живу в Цареграді. Я ледве осмілилась доступити до тебе, до своєї дорогої Марусі...
Настя.
Проклятий той час, та година,
Що я тебе на світ божий породила!
Маруся.
Проклятий той час, та година,
Що ти мене на світ божий породила! )
Настя.
Лучче б було тебе, дочко, в купелі втопити, Ніж такую, як ти тепер, на світ породити!
Маруся.
Лучче б було маленькою в купелі втопити, Ніж такую безталанну на світ породити! І
Маруся. 1
Десь ти мене, моя мати, в церкву не носила, Що такую безталанну на світ породила.
Настя.
Носила я тебе в церкву й богу молилася.
Така тобі, моя дочко, доля судилася, і
Настя. Будь проклята!.. (Одпихає Марусю). Маруся. Змилуйся, мамо, не проклинай свого дитяти!
Настя. Будь проклята, коли забула Христа й Україну й породила оцих невір, оцих ворогів України. (Кидається на дітей з ножем).
Маруся. Мамо, не губи їх! Се мої діти, се моя кров! Розпанахай ножем моє серце, втопи мене, що хоч роби зо мною, тільки не губи дітей! (Кидається обороняти дітей).
Настя. Ти тепер не дочка моя! Нема тепер в мене дочки Марусі... (Одходить далеко од Марусі). Ой дочко моя! Марусе моя! Нащо я тебе двічі навіки втратила!.. Тепер я вже знаю, що втратила навіки свою Марусю. Тепер я вже без надії тужу за нею, як за мертвою. (Тихо голосить). Дочко моя, голубко моя! Чи ж я рано не вставала, чи ж я тебе не доглядала? Чи я ж тебе не любила, чи я тебе не жалувала, що ти мене навіки покидаєш! Я ж облила свою душу слізьми, облила серце кров'ю, тебе шукаючи! Я ж виплакала очі, тебе виглядаючи!
Маруся. Мамо! (Біжить до Насті). Не розривайте мого серця! Я українка й християнка! Я вірую в Христа і люблю Україну, як і давно. Мамо! Скільки я сліз вилила отут, серед розкоші, за Україною, й за вами! Один бог про те знає! Я та сама Маруся Богуславка, що була колись давно в Богуславі!
Настя. Не вірю, не йму віри! Чи бачиш ти оцей твій розкішний палац? А чи бачиш ти, що коло твого палацу стоїть страшна тюрма? Чи знаєш ти, хто сидить в кандалах в тій тюрмі?
Маруся. Не знаю, мамо! їй-богу, не знаю! Мій Юсуф не сказав мені, хоч я його й не раз просила.
Настя. Ага! Я знаю, що твій Юсуф тобі того не скаже. В тій тюрмі сидять наші козаки, наші оборонці, що за Україну, за її дітей, за тебе пішли битись з татарами. Тут сидить, прикований до стовпа, наш гетьман Байда, тут сидить твій брат Панас, твій брат, твоя родина!.. Тільки Тетері нема, бо поклав свою голову на степу за Україну. А ти тут розкошуєш! Тобі й думки й гадки нема, що під боком розкішниці поневіряється твій рід, твоє плем'я!
Маруся. Боже мій милостивий, боже мій милосердний! Отут, побіч мене! Боже мій, я страчу розум...
Настя. Коли ти не зовсім потуречилась, коли в тобі ще живе українська душа, вкрадь ключі од тюрми у Юсуфа, одімкни тюрму, випусти козаків на волю, а свого поганого турчина, нашого заклятого ворога, тричі проколи оцим ножем! На! (Дає ножа Марусі).
Маруся. Мамо моя! Все зроблю для вас! Оддам вам свою душу, піду для вас в огонь і воду. Украду ключі у Юсуфа, випущу невольників-козаків, випущу брата, та тільки... та тільки не вб'ю мого Юсуфа, бо я його жінка, мати його дітей!..
Настя. Ти не українка! Ти бусурманка! Зовсім потуречилась для нещасної розкоші... Горе моє!
Маруся. Мамо! Пожалій мою душу, моє бідне серце! Я люблю Юсуфа. Все зроблю, тільки його та дітей не згублю з світу. Оцими слабими руками я перевернула б усе погане царство, що так наробило шкоди моїй дорогій Україні, зруйнувала б погані ворожі городи й села, якби моя сила, та тільки пожалію своїх дітей та Юсуфа. Мамо моя! Як він мене любить, як він мені годить! Боже мій! Я*а я нещаслива! За що ти, боже, так караєш мене! (Плаче).
Настя. Марусю, і я людина! Нехай буде по-твоєму! Я була на Запорожжі, я жалувалась на ворогів запорожцям; я змовилась з ними... Я винишпорила все в Цареграді: ходила прохачкою, підслухала на улицях, в панських домах, стрічалася оце недавно в Цареграді з перебраними знакомими запорожцями. Вони швидко будуть тут. Я обіцяла їм викинути на березі знак, як вже буде все готово. Марусе! Швидко запалають оці погані палаци, оце зміїне гніздо! А тим часом ми випустимо на ^волю орлів.
Маруся. Мамо! Ти розпекла мою душу, запалила помстою моє серце. Я ненавиджу ворогів, що зруйнували наш рідний край, завдали мені й тобі стільки горя, стільки жалю, що продавали мене, як невольницю, на базарах! Нехай гинуть мої вороги й вороги України!
Настя. Так, дочко! Тепер ти знов моя дитина, моя дорога Маруся! Тепер я знайшла свою дочку, свою дорогу Марусю. (Гаряче обнімає Марусю). Маруся й Настя (весело).
(Продовження на наступній сторінці)