— Василю! Гурген! — голосно загукала молодиця-бригадир.— Давайте сюди! Прийшов!
У вікнах щойно поставленої панелі з'явилися монтажники (в одному високий, у другому нижчий), замахали нам привітно руками. — Го-го! — це високий. — Вах-вах! — це нижчий.
Бригадир зайшла в кімнату і приєдналася до жінок, які розкладали на підвіконнях бутерброди, огірки, помідори, яблука, пляшки з кефіром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконі.
Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Він мовчав, тільки раз у раз махав рукою.
Ми співчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нічого.
— Го-го! — басовито залунало з кімнати, яка сповнилася гамором, сміхом, голосами і враз стала тісною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвеніли запобіжні ланцюги, хапали бутерброди, нахильці пили кефір, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кінозірка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечі й завмер.
У балконних дверях з'явилися ті двоє монтажників, які тільки-но монтували панель (я вже зрозумів: нижчий — то був Суренів тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — і Сурен і всі ми уже в кімнаті.
— Увага! Увага! — забасив Бондаренко.— Творча зустріч юного кіноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурів і монтажників, де працюють його батьки, оголошується відкритою. Усі весело зааплодували. І тоді запала тиша. Сурен стояв посеред кімнати, червоний і розгублений. Ми, нікому не цікаві, збилися коло дверей.
— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагідно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набік тато.
— Ну, ти ж так цікаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко.— Ну, не соромся, чого ти! Тут же усі свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тільки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумів його! Як мені це було знайоме!
У мене теж таке було. На екзамені. В п'ятому класі. Коли несподівано, саме як мені відповідати, на екзамен прийшов інспектор райвно... Я все знав. Але я не міг вимовити ні слова. Я стояв і мовчав як пень, ї нічого не міг з собою вдіяти... Довелося перескладати на другий день, коли інспектор" поїхав. Навіть батько й мати іноді не розуміють найпростіших речей.
Туся подивилася на мене з такою мольбою, що мені аж защеміло в серці. "Ну, зроби, зроби що-небудь! " — благав її погляд.
Чогось вона дивилася тільки на мене. Не на Ігоря, не на когось, тільки на мене.
"Що ж зробити? Що зробити? Що?" — гарячкове стрибало у мене в голові. І тут в уяві моїй несподівано спливла Гафійка Остапчук. І Мені стрельнуло... — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всі враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о! ..— волав я, тримаючись за вухо і мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою?— перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о! ..— не відповідаючи, голосив я. Всі обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобі болить? Вухо? Що таке? Але я не відповідав. Тримав паузу, як кажуть артисти.
Треба було тягти час.
Я тільки мотав головою, тримаючись за вухо. І то волав на повний голос, то переходив на тихе скімлення і подавав сигнали, як супутник: Пі-пі-пі-пі-пі! ..
Нарешті, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о! .. Щось у вухо залетіло! О-о-о! .. Ш-т-пі-пі-пі! .. О-о-о! .. І раптом, повернувшись до Монькіна, тицьнув на нього пальцем: — Це він! Він мені щось укинув! О-о-о! .. Мстива все-таки істота — людина!
Монькін отетеріло роззявив рота... І тут блискавично зреагував Ігор Дмитруха.
Щоб Монькін не встиг нічого сказати, Ігор розмахнувся, ніби хотів ударити його портфелем по голові. — Ой! — скрикнув Монькін. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнівом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. І тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лікаря! Негайно! Негайно! Ходімо! Швидше! — і почав тягти мене на сходи. І цим; зіпсував усю натуральність. Відчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослі почали перезиратися й ледь помітно усміхатись. — Ну, як?..— несподівано схилилася до мене дружина Бондаренка. Може, вилетіло? Діватися було нікуди. — О! .. Вилетіло! ..— з радісним здивуванням, наче справді відчувши полегшення, усміхнувсь я. Всі зареготали. Але справу було зроблено.
— Ну, гаразд, біжіть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустріч юного кіноактора з будівельниками на цьому оголошую закритою! Всі знову зареготали. Коли ми вийшли з будівельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян! .. Ну! .. Я скромно опустив очі:
— Та при чому тут я? Це ж він мені справді...— я кивнув на Монькіна. Та ну?! — Сурен недовірливо обвів усіх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.
Треба ж було якось компенсувати Монькіну отой замах портфелем. Ні за що ні про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькін! .. Ну, молоток! ляснув його по плечу Сурен. Монькін тільки усміхнувся — він не став заперечувати. А мені нагородою був довгий вдячний погляд Тусі Мороз. У метро на Сурена напало пізнє каяття:
— У-у-у! .. Телепень я, телепень! — бив він себе кулаком по голові. Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я... у-у-у, слабак! Ми розуміюче усміхалися. І знову в моїй уяві опливла руда Гафійка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.
Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроці, не приготувавши домашнього завдання. І саме тим полонила моє серце вигадника і жартуна.
... Гафійка стояла на осонні, приставивши до очей козирком руку.
Потім помахала мені, прощаючись, і почала віддалятися, віддалятися, віддалятися... І раптом я відчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила мені.
РОЗДІЛ XX
Прощання з Суреном. Екскурсія на кіностудію.
Чому я не став співаком. "Що він тобі сказав?"
Сьогодні ми прощаємося з Суреном.
Одразу після уроків до школи під'їхав автобус кіностудії імені Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Віктор Михайлович. Він запросив нас усіх, увесь клас і вчителів, на екскурсію по кіностудії і на прощальний обід.
З нами поїхали і Ліна Митрофанівна, класний керівник, і Тіна Гаврилівна, і Ольга Степанівна, і Ірина Володимирівна, і Олександр Іванович, і навіть завпед Віра Яківна. Звісно, на кіностудію всім цікаво поїхати.
Режисер Віктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям і засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кіностудії. Спершу показував територію, потім павільйони. Територія була дуже гарна, всуціль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвісним кінорежисером Олександром Довженком, чиє ім'я носить кіностудія. Навіть справжній ставок був з плакучими вербами і очеретом. А за ставком великий штучний басейн з водою, за яким височіла здоровеннецька стіна, а на ній... намальоване небо — блакитне небо з білими хмарками. То був спеціальний басейн для комбінованих зйомок, пояснив нам Віктор Михайлович. На ньому пускали макети кораблів, влаштовували морські бої, бурі, шторми та інші морські неприємності, які в натурі зняти неможливо. Потім він повів нас у павільйони.
Павільйони були величезні. Стелі, помережані сплетінням залізних рейок, губилися в темряві десь високо-високо вгорі. А внизу стояли декорації якихось шматків квартир, розрізаних то вздовж, то впоперек сільських хат, вулиць і подвір'їв...
В одному павільйоні ми навіть побачили здаля зйомку. Декорація зображувала частину якогось заводського цеху. Біля верстата, яскраво освітлений величезними прожекторами (які називаються ДІГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дівчина. Але дійти ніяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: "Стоп! " — і гнав назад. І знову вона починала йти, і знову він кричав: "Стоп! " — і, розмахуючи руками, щось їй пояснював.
А оператора, який з кінознімальним апаратом наїжджав по рейках на платформі їй назустріч, двоє дядьків у спецівках терпляче відтягали назад.
Коли ми тільки зайшли у цей павільйон, Олександр Іванович, наш учитель праці, побачивши верстат, приглушено вигукнув:
— О! 16К-20! Універсальний токарно-гвинторізний верстат. Виробництво заводу "Червоний пролетар"! Я на ньому працював!
І стільки було радісної ніжності в його голосі, наче він зустрівся з другом дитинства.
А потім Віктор Михайлович завів нас до великої кімнати, де був накритий довгий стіл, біля якого поралися дідусь Сурена Акоп, такий же довгоносий і симпатичний, тільки лисуватий і з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодиків у джинсах і яскравих куртках, певно, асистенти Віктора Михайловича.
На столі стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тістечками, з яблуками, пляшки з "пепсі-колою", лимонадом і мінеральною водою.
Всі сіли за стіл, поналивали собі в бокали, хто що хотів. А тоді підвівся Віктор Михайлович і сказав:
(Продовження на наступній сторінці)