— Рудий Август через кілька днів десь несподівано зник. Ніхто не знав, де він подівся. Всі речі його лишилися і в цирку, і па квартирі, а сам він таємниче зник. І ні листа не залишив, нічого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разі в післяреволюційному цирку його вже не було. Тільки під час війни вже, в окупованому Києві... Та про це іншим разом. Якщо зустрінемося...— Чак якось дивно усміхнувся.
Ну невже він зараз попрощається й піде, цей дивовижний дідусь, так і не сказавши, коли ми зустрінемося.
— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надією спитав я.
— Ні, не треба,— втомлено усміхнувся він.— Спасибі тобі. Прощай...
І він пішов. І за кілька кроків одразу зник з моїх очей, змішався з перехожими. Хоча я дуже старався не загубити його.
Я зітхнув.
Невже це й справді кінець моєї незвичайної, просто-таки дивовижної пригоди, яку навіть розповісти нікому не можна, бо ніхто не повірить?
І коли старий зник, я вже навіть не був певен, чи все це справді було, чи вироїлося мені у якомусь дивовижному маренні,
...Цього разу мати звернула увагу на мій стан.
— Стьо-опо-очко! Що це з тобою, синку? Чи, бува, не захворів? — Вона торкнулася губами мого лоба.— Ні, температури, здається, немає. Може, з'їв щось не те?
— З'їв, мамо, усе, що треба. І почуваю себе нормально. Не хворий я. Просто... Просто у школі задали багато. Стомився трохи.
— Ой лишенько! Мені й сусідка говорила. Усі скаржаться. Такі ж шкільні програми перевантажені, просто жах. Що вони собі думають! Бідні діти! Навіть Алла Пугачова про це пісню співає... "То ли еще будет, ой-ой-ой!.." Ну, то відпочивай, синку, відпочивай. Телевізор собі увімкни, зараз передача буде "Навколо сміху". Ти ж любиш.
— Не хочу я сьогодні "Навколо сміху". Я краще спати раніше ляжу.
— То лягай, лягай, синку, авжеж. Я зараз постелю.
Я й справді відчував утому. Як втомлюють, виявляється, оці подорожі в минуле. І це мене, молодого. Хлопця, можна сказати. А що ж старому вісімдесятирічному Чакові?! Який він виснажений був! І на що він натякав "якщо побачимося"?..
"Невже я його не побачу більше? Невже?" — думав я, засинаючи.
І одразу ж побачив.
Уві сні.
Снився мені знову цирк. "Гіппо-палас" Крутикова. І Тереза на трапеції під куполом. І Голозубенецький у губернаторській ложі. І Стороженко з Чаком на гальорці. І поряд з ними той патлатий, скуйовджений дідусь з великою сивою бородою...
І раптом уже на трапеції не Тереза, а Голозубенецький. А Тереза і всі ми: і Стороженко, і Чак, і патлатий дідусь, і я — сидимо у губернаторській ложі.
А цирк збуджено гуде. Чути голоси: "Щорс! Микола Щорс! Щорс!" І раптом я бачу: у генерал-губернаторській ложі, що через прохід від нашої, з'являється легендарний полководець Микола Щорс, такий, як у кіно, як на пам'ятнику на бульварі Шевченка, у шкірянці, з біноклем на грудях, з піднятою рукою... І зал вирує, шумить. А Голозубенецький на трапеції під куполом по-поросячому верещить від страху. І враз зривається й летить. Летить, летить, летить... І ніяк не може долетіти до арени. І верещить як недорізаний. Раптом стає маленький, як комашка. І не арена вже перед нами, а прірва. Летить у ту прірву комашка Голозубенецький і зникає...
А Тереза сміється, і очі її, чорні, великі й бездонні, як та прірва, сяють і дивляться з ніжністю на Стороженка й чогось... на мене. Так мені здається. І мені невимовне солодко від цього.
З тим почуттям я прокидаюсь.
У школі, як я вже казав, я сиджу за однією партою з мовчазною дівчинкою в окулярах Тусею Мороз.
Я майже ніколи не розмовляю з нею і майже ніколи на неї не дивлюсь. Прийду, привітаюсь для годиться і сиджу собі, наче її й нема поряд.
А сьогодні прийшов, привітався, глянув на неї — і враз наче голкою мене в груди кольнуло... З-за окулярів на мене дивилися очі Терези. Великі, чорні й бездонні...
Аж мороз поза шкірою пробіг.
Тю! Зовсім уже дійшов я. Щось уже верзтися почало. Знову глянув. Ну, може, не зовсім, але схожа. Очі великі й таки чорні.
Ти глянь! Скільки сидить поряд зі мною, а я й не бачив, що в неї такі очі.
Я почав озиратися на інших дівчат. Може, і в них такі ж самі? Ні! В інших не те. І в Тані Верби, і в Лялі Іванової, і в Ніни Макаренко (Макаронини), і в Тосі Рябошапки — очі як очі, в кого сірі, в кого карі, в кого навіть голубі. Але звичайні. А в Тусі...
Раптом в моїй уяві спливла Гафійка Остапчук. І я вражено додумав, що не пам'ятаю, які в Гафійки очі. Сірі? Карі? Голубі? Вбийте, не пам'ятаю. Наче ніколи не бачив їх.
А от у Тусі...
Вперше мені захотілося поговорити з нею.
Переборюючи незручність, я нахилився до Тусі й прошепотів:
— Слухай, а ти... ти собак боїшся?
— Га? — здригнулася вона, повертаючи до мене голову.— А.. а ти звідки знаєш?
— Я... не знаю,— сам знітився я.— Просто так спитав... просто...
— Мене колись покусав, я й боюсь. А ти?
— А висоти ти боїшся?
— Боюсь...— зітхнула вона.— Тобто я не знаю, але думаю, що боюсь. А чого ти питаєш?
— Цікаво. Скажи, а ти б могла бути циркачкою?
— А чого ж? Це, мабуть, цікаво. Я цирк люблю. Я, коли була маленька...
Що сталося, коли вона була маленька, я так і не дізнався, бо несподівано пролунав голос учительки географії Ольги Степанівни:
— Мороз! Припини розмови на уроці!
І Туся лякливо замовкла.
Тільки-но продзвенів дзвінок і Ольга Степанівна вийшла з класу, як Льоня Монькін (він сидів за нами) вискочив на парту і закричав, вдавано регочучи:
— Га-га-га! Новина! Новина! Слухайте всі! Муха закохався в Туську Мороз. Ой, умру! Ви б побачили, як він на неї дивився. Я дивлюсь — а він дивиться!.. Щось їй белькоче й дивиться... як у кіно... Ой, тримайте! Га-га-га!
Мене аж у жар кинуло.
— Почервонів! Значить, правда. Ги-ги-ги! — зареготав Валера Галушкинський.
— Дурень! — сказала Туся і стукнула Валеру книжкою по голові. Монькіна стукнути вона не могла — він стояв на парті, не дістанеш.
— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — дружно захихикали Спасокукоцький і Кукуєвицький.
Дівчатка усміхалися стримано, проте лукаво. Дівчатка завжди з інтересом ставляться до таких речей.
Льоня Монькін продовжував підстрибувати на парті й кривлятися, переможно дивлячись не на мене, а чогось на Ігоря Дмитруху. Він чекав його підтримки, його схвалення. Ігор якусь мить вагався — він не любив приєднуватися до чужих глузувань, він любив починати сам. Але потім усе-таки зареготав. Не посміятися з Мухи — цього пропустити він не міг.
— Дурні! Психоненормальні! — зневажливо сказала Туся.— Не звертай на них уваги.
І, взявши свій портфель, вона гордо вийшла з класу.
Легко сказати — не звертай уваги. Я б не звертав, якби мене не чіпали.
Я стояв у коридорі біля вікна і жував собі свій сніданок — хліб з салом. Я змалку люблю чорний хліб з салом.
І раптом почув гучний, на весь коридор, голос Ігоря Дмитрухи:
— О! Жує безперестанку, а худіший за таранку! Це від кохання. Кохання сушить. І одразу:
— Га-га-га! — Валера Галушкинський.
-Ги-ги-ги! — Льоня Монькін.
— Хи-хи-хи-хи-хи-хи! — Спасокукоцький і Кукуєвицький. І Монькін козлячим голосом противно заспівав:
Пропала Мальвина, невеста моя, Она убежала в чужие края...
І всі знову дружно зареготали.
Підлий Монькін! Він же сам писав на уроках Тусі записочки, які вона рвала, не відповідаючи.
Кусок застряв у мене в горлі. Ну що їм від мене треба?..
За вікном, між цеглинами підвіконня,— не знати, як і висіялися тут, на другому поверсі,— тріпотіли на вітрі кілька зелених травинок.
"Весел-зілля... Сміх-трава..."-згадав я. Ех! Як би вони згодилися мені зараз, оте весел-зілля, ота сміх-трава! А може, все-таки є вони на світі? А чому б ні? Скільки тих трав цілющих й життєдайних в природі! Ціла народна медицина існує на них. Баба Горпина з нашого села не лише в районі, а й в області відома. Скількох людей на ноги поставила. Навіть мій дід Грицько, скептик і глузій, ніколи баби Горпини не зачіпав, ставився до неї шанобливо й з повагою. "Надія єдина — то баба Горпина, під стріхою в неї уся медицина",— казав дід Грицько. Справді, під стріхою в баби Горпини висіли десятки, якщо не сотні жмутиків різних висушених трав. Вона ходила по лісах та луках весною, влітку і восени, аж до снігу, і збирала їх у окремі маленькі мішечки. Я сам чув, як вона казала, що в природі є все, що треба, абсолютно від усіх-усіх хвороб... Треба тільки вміти знайти.
То чому б не бути в природі весел-зіллю, сміх-траві? Просто люди ще не знайшли їх або, може, загубили їх секрет. Вірив же Рудий Август. Казав же про якогось діда, старого Хихиню з Куренівки... А чому обов'язково думати, що це вигадки, теревені? А якщо правда...
Після уроків, навіть не заходячи додому (їсти мені не хотілося), я пішов на схили, до Лаври, до меморіалу. Я часто ходив сюди. Я дуже люблю ці місця. Тато каже, що ці схили унікальні, що таких схилів нема в жодному ареалі світу (по-моєму, він повторює слова свого шефа, член-кора Івана Михайловича, який перетягнув його до Києва, але я згоден з ним).
(Продовження на наступній сторінці)