«Роксоляна» Осип Назарук

Читати онлайн роман Осипа Назарука «Роксоляна»

A- A+ A A1 A2 A3

"На морю,— говорила їй,— не такі риби, як у нас. А великі-великі! Вийде така риба, підпливе до берега та й усе собі співає. Ніхто не може її підслухати, бо вона все втікає. Але був такий оден, що конче хотів підслухати. Сховався за корч. А риба не бачила, підплила та й своє... А той усе собі пише з кождої співанки одно слово, аби не забути. Прийшов другий раз та вже більше засяг. Пустив потому між людей, і з того співанки тепер".

Більше Настуня нічого не знала про море. Але й се так оживили її молоду уяву, що аж серденько живіше билося їй у груди.

Табор сунув помалу. Нараз задув приємний, холодний вітер від полудня й усіх тронув до глибини татарський оклик:

"Денгіс! Денгіс!"

"Море! Море!" — прошепотіли рівночасно змарнілі уста полонених. Бо море на кождого робить глибоке вражіння, все одно, чи він свобідний, чи в кайданах. І тому всі оживилися, хоч іще не бачили його, тільки чули близькість того велетня.

Не довго тривало, а перед їх очима простяглася довга, рівна поверхня води в першій червоній заграві дня. Всі відітхнули так, якби тут мала кінчитися їх мука.

Незабаром побачила Настуня довгу, білу від піни, смугу морського припливу та почула його грімкий, оживляючий шум. і побігла молодими очима по безмежній живій поверхні моря — з розкішшю, в якій містилося почування, що відкрила щось зовсім нове. В тій розкоші містився й казковий спомин з діточих літ. Очима почала шукати чудових риб, від яких люде переняли співанки. Але їх — не було видно. Тільки білогруді меви літали над морем і скиглили радісно до сходячого сонця.

III

На Перекопі було тихо. Табор пересунувся через нужденне містечко Ор і знайшовся на Криму, де вперве безпечно відпочав. Здалека видніли бідні аули кримських татар з масою кучерявих овечок на пасовиськах. Зі струнких веж деревляних мошей муедзини кричали свої молитви. Помолилася й Настуня до Бога свого, що терпів на хресті.

Вже на другий день почали в табор приходити громади купців у ріжних одягах татарських, турецьких, грецьких, єврейських, арабських, італійських. Були між ними старі, й молоді, й середнього віку люде, поважні й веселі. Вони низько кланялися татарським начальникам і просили дозволу оглянути привезений "живий товар".

Татарська сторожа спроваджувала їх поміж рядами засоромлених жінок і дівчат, котрі розуміли, що оглядають їх на продаж,

Властивий поділ добичі ще не був переведений. Але купці вже тепер хотіли оглянути її, щоби слідити за тими жінками й дівчатами, котрі їм особливо припадуть до вподоби.

IV

У КРИМУ

Взріла корчі все зелені

В синіх горах Криму,

Полонини Чаїирдагу —

Мов квітки килиму...

I

— "Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не у зриш!"

Сими словами Корану відізвався старий турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.

Старий вірменин подивився на свіжий товар, і його очі весело блиснули.

— Ва, ва5[5].— сказав по хвилі, скривившися.— Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!

— О, заплатив я багато,— сказав Ібрагім.— Але варт!

— Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!

— Слухай! — відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому.— Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!

— За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!

— Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?

Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:

— Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.

— Ні,— відповів Ібрагім.— Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо... А потому я сам повезу її продавати.

— Чому ти сам?

— Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара6[6]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.

— Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.

— То діти наші будуть!

На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:

— Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!

— Побачимо, побачимо!

— А кілько ти дав за неї?

Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня!

Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.

Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з закратованими вікнами, де куняли вже інші невольниці. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди.

Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:

— Кафе!7[7] — і показала рукою далечінь.

Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечері.

Проковтнула шматок коржа і троха молока та знов заснула.

А як пробудилася ранком, побачила на подвір'ю запряжену татарську телігу й обох своїх власників, готових до подорожі. Її закутали в якісь старі лахи й посадили на віз.

Оливними гаями й дубовими лісами їхали вони попід чудові гори, де на верхах пишалися вічнозелені, чатинні дерева і корчі. На їх узбіччях видніли винниці й огороди та сади з олеяндрами, магноліями, туліпанами, миртами, мімозами і гранатами. На синім тлі полудневого неба колисалися злегка корони кипарисів і дерев лаврових. Дорогою минали чудові ломи ріжнобарвного мармору й цілі валки маж, що везли білу сіль. Краса чудової кримської природи відривала думки молодої невольниці від понурої дійсності й непевної будучності. Та краса природи успокоювала її.

Праворуч видніло верхів'я Чатирдагу, одної з найкращих гір на землі. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася під її вражінням. І пригадалися їй могутні слова, якими зачинається Святе Письмо: "На початку сотворив Бог небо і землю".

Тут, у стіп чудного Чатирдагу, відчула всім єством своїм безмежну велич Творця. І дух її, придавлений неволею, пізнав сильніше велич палати-світа, у котрім Бог нагромадив тисячі красот і чудот і дав на мешкання ріжним народам.

Тут пригадала собі, як раз переїздив через Рогатин польський король і батько Наступі мусів його вітати. Вернувши додому, сказав:

— І ми мали б тепер свого господаря, якби таки наші крамольники не строїли були з гордості останнього князя сеї землі, заки ще мав потомство. Думали, що самі потрафлять правити, без голови!

І зітхнув, складаючи ризи.

Тут Настуня повторила батьківське зітхання, тільки ще тяжче. Розуміла, що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники наші не розвалили влади своєї землі... На синім тлі Чатирдагу немов узріла чашу чорної отруї, котру наші крамольники підсунули молодому князеві Юрієві — останньому з роду Данила.

У священичім стані заховалися і ще були в тім часі усні перекази про мученичу смерть від скритоубийства останнього потомка Володимирової крові на Галицькій землі, котрий для скріплення Галицько-волинської держави оточував себе німцями й іншими людьми західної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависників, і вони на Високім Замку у Львові підсунули йому помалу ділаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Насті часто з сумом оповідала, як молодий князь Юрій сідав у повозку з отруєю в нутрі, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирі і як там вився в передсмертних судорогах на долівці своєї палати.

Ні бабуня, ні батько, ні мати не вміли їй сказати, коли се було. Казали тільки, що тоді була прекрасна осінь на нашій гарній землі, і що дуже рясно зародила була садовина. І що потому три дні бив тяжкий град по всій землі Галицько-Волинській, спочиваючи хвилями. І що від того часу б'є ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз:

— Гарні пташки не тільки наші, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували заповідь Божу: "Не убий!" бодай щодо свого господаря. І тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають...

(Продовження на наступній сторінці)