«Роксоляна» Осип Назарук

Читати онлайн роман Осипа Назарука «Роксоляна»

A- A+ A A1 A2 A3

Татаре мали звичайно три дороги, якими в своїх наїздах розливалися по Україні, вибігаючи спільно з-над Чорного моря. Оден їх шлях ішов волоським пограничем, другий серединою Поділля, третій Київщиною й Волинню. А всі вони лучилися в Східній Галичині. В серце її, у Львів змагали всі навали татарські, що плили як повінь тими трьома шляхами. Волоський ішов проти Львова через Бучач і Галич, подільський або кучманський через Теребовлю й Золочів, волинський закручував на півночі і йшов проти Львова через Сокаль і Жовкву. Йдучи з трьох ріжних сторін, змагали вони до одної мети, до серця Східної Галичини і впивалися в околицю Львова, мов три криваві мечі в грудь людини.

Кождий з тих шляхів народ ще сегодня називає чорним і ще сегодня оспівує трагедії, які діялися на тих чорних шляхах татарських.

Із гори, з гори, з темненького лісу

Татаре їдуть, волиночку везуть...

У волиночки коса

Золотоволоса —

Щирий бір освітила,

Зелену діброву і чорну дорогу...

В такім самім положенню, як оспівана в народній пісні волинянка, була й галичанка Настуня.

VII

Свідомість, що знаходиться на страшнім татарськім шляху, була для Настуні чимсь іще страшнішим, ніж сам той шлях, ніж свідомість, що була в руках торговців живим товаром. Закрила очі.

Але цікавість мучила її й спонукала знов відкрити їх та й оглянути страшний шлях, яким везли її в незнані землі й незнану будучність. Отворила очі й довго дивилася.

Не був се властиво ніякий шлях. Полоса степу, якою посувався татарський чамбул, майже не ріжнилася від Дикого Поля. Тільки вряди-годи зустрічався на тій полосі людський або кінський кістяк, ще рідше сліди огнища, а біля них порозкидані кості й побиті черепи з горшків і людей. Тільки далеко поза собою бачила чорніючу смугу землі, стоптану копитами ординських коней. Не розуміла, чому в пісні співається: "Ой битим шляхом килиїмським..." Бо се не був ні шлях, ні битий... Хіба били його своїми пораненими ногами бідні бранці-полонені та копита некованих татарських коней.

Онде йшли вони — татарські бранці — оточені татарською сторожею. Помарнілі, почорнілі, ледви на ногах держалися. Здавалося їй, що вони не видержать довше сеї подорожі в безмірній одноманітності степу, виссаного жарким сонцем з останніх соків — як серце її було виссане з надії.

Подивилася на свої ноженята, щоб побачити, чи не поранені. Бо, може, прийдеться і їй дальше йти пішки... Щойно тепер запримітила, що має тільки оден слюбний черевичок на собі, і той подертий. Видно, мусіли роззувати її, але оставили. А, може, при взуванню оставили, подумала.

Невзута ніжка боліла. Придивилася їй ближче. На ній була кров, почорніла, засохла...

І ще побачила, що в чорних мажах, якими їхала, були без ладу накидані річі, головно жіночі, й усяка матерія, очевидно, награбована. Гірко усміхнулася. Бо пригадалося їй пророцтво циганки. Воно вже здійснювалося, але зовсім інакше. Бо вправді бачила "під ногами" адамашкову матерію, але не було ні перлів, ні фарарів, ні біленьких шовків. І кровцю мала не на рученьках, а на ніженьках...

З тривогою пошукала на собі маленького срібного хрестика від матері, бо боялася, чи не забрали його. Він був. Засунула його набік. Як же дорогий він був тепер для неї! Не тільки як пам'ятка від матері, але й як пам'ятка з тої країни, яку покидала — може, навсе. Перший раз у життю відчула дійсну близькість того, хто помер на хресті, замучений. Терпіннє наближало її до нього. Кругом бачила також терпіння битих бранців, які йшли пригноблені на свою Голгофту. Міцно притиснула хрестик до себе й успокоїлася. Тому хрестові служив її батько. Іменем того хреста боролися на степах наші козаки з татарами. Якась неозначена надія на поміч, на свободу почала прозябати в її думках.

Оглянулася на всі боки, шукаючи очима Стефана. Але не могла його знайти, хоч обхопила зором майже цілий татарський обоз, що як великий, чорний вуж тягнувся Диким Полем і вилискував тут і там зброєю своєї сторожі.

І пригадалися їй казки з діточих літ про те, як страшні смоки й потвори поривають дівиць і забирають зі собою, яких опісля освободжують відважні лицарі.

"Козаки! Козаки!" — закричало щось в її душі. Вдивилася в дикий степ усею силою свого молоденького зору. Ї побачила далеко, десь дуже далеко — ряди постатей, які скрадалися тихо, як тіні, в напрямі табору. Не виглядали на татар. Чула се всім серцем своїм. Якась безмежно глибока прихильність і любов до них засвітила в нутрі її душі. Побачила й кінні відділи — козацькі, певно козацькі! Зірвалася на чорних мажах і витягнула рамена, як молениця до чудотворного образу. Але розжарений воздух так дрожав-дрожав, що всі коні козацьких відділів — не мали ніг... Так... Вони їхали на конях, які не мали — ніг...

Зрозуміла, що це був злудний привид степової пустині, який часто лучався на диких полях України.

Упала на віз...

Відвернула личко від матерії, на котрій спочивала, і солені каплини заперлилися їй з очей. Витиснула їх заведена надія. Пробувала здавити в собі жаль. Але не могла.

А в тім часі далеко, на Галицькій Землі, у Рогатині, хора мати Настуні, в тяжкім горю своїм, на хвилю задрімала при пораненім батьку. І мала сполудня дивно виразний сон.

Снилося матері, що її Настя, дочка-одиначка, йде Чорним Шляхом килиїмським і Диким Полем ординським... Йде в своїй легкій, слюбній, білій сукні... зелений віночок згубила десь в степу... Йде попри дикі коні-бакемати, йде під батогами диких татар... Йде серед спеки степом бездоріжним... а піт солений залива їй очі, ллється в уста... І вже в неї жовкне личенько дівоче, та темніють очі сині як вода... А червона кровця з ніжок її спливає, на тверде коріння, на степове сон-зілля краплями накрапляє...

Настунина мати з плачем зі сну зірвалась і до церковці св. Духа зі своїм тяжким болем пошкандибала і Матері Божій свою бідну Настуню всею душею в опіку віддавала.

А в тім самім часі далеко від неї, на Чорнім Шляху килиїмськім, на Дикім Полі ординськім молоденька Настя сердем материнську журбу відчувала, сліди її по хаті очима цілувала, жаль в собі задавляла. Але здавити не могла.

І плач потряс нею, як нагальний вітер яблінкою в саді над Липою, біля церковці св. Духа... Виплакавшися, зітхнула до Бога і успокоїлася.

VIII

На однім з постоїв запримітила Настуня якийсь неспокій між татарською сторожею. Татарські команданти раз у раз збиралися на наради, перечилися між собою, висилали гонців. Вечером не розпалено огнищ, хоч були вже далеко в степах. Очевидно, татарам грозила якась небезпека.

На цю думку радісно заблистіли очі Наступі, а в серці розгорілася надія. Надія на свободу.

Як надійшла ніч, не могла заснути. Бо цілий табор не спав. Чути було в воздусі, що на щось заноситься. Задрімала щойно по півночі, як Косарі вже високо піднялися на небі.

Як довго дрімала, не знала. Збудив її тупіт кінських копит і страшний крик. Намети татарського табору в однім кінці палахкотіли ясним огнем. В його блеску побачила кілька невеличких козацьких ватаг, що відважно вдерлися в татарський табор. Пізнала козаків по їх лицях і шапках, по чубах. тих, які в метушні й бою втратили шапки. Серце в її грудях забилося так, що немов грудь розсаджувало. .

В таборі між полоненими піднялася метушня. Козаки перли якраз на ту часть табору, де містилися полонені. Вже доперли до мужеського полону. Вже частина полонених мужчин получилася з ними. Вже чула виразні оклики в рідній мові: "Ріж, бий невіру-бісурмана!"

І здавалося їй, що між полоненими доглянула й свого Стефана, котрий напирав на татар з люшнею від воза. Серце в ній билося як пташка в клітці. Вже бачила, як вертає додому, як кінчить перерване весіллє і як справджуються слова циганської ворожки, що матиме два весілля, а одного мужа.

Весь жіночий полон з дрожачим серцем слідив вислід боротьби. Полонені дівчата й жінки сиділи тихо, як перелякані птиці, над якими б'ються шуліки. Тільки тут і там якась відважніша вимикалася в степ серед замішання й інстинктом кермована бігла в напрямі, відкіля прийшли козаки. Настуня з жалем дивилася на свою зранену ніжку.

Татаре боронилися завзято. Особенно витривало боронили тої часті табора, де був жіночий полон.

Нараз Наступі похололо в серці. Козаки почали подаватися... Вона ще не розуміла, що сталося. Невимовний біль і жаль стискав їй серце мов кліщами. Невже вони не освободять її? Невже й Стефан покине її?

Козаки і з ними частина полонених були вже за таборами. Очевидно, відходили поспішно. Татари чомусь не гналися за ними. Не могла зрозуміти, що було причиною того всего.

Щойно по довгім часі, як козацькі ватаги вже ледви видніли в блиску догоряючих частин табора, побачила, як здалека над'їздив більший татарський чамбул.

Тепер і татарська сторожа з табора кинулася в значній часті в погоню за втікачами.

Як чорне гаддя, затемніли на степу татарські відділи. Козаків уже не видно було.

"Нехай їх Бог рятує!" — подумала Настуня й хотіла молитися за них. Але увагу її відвернув прикрий крик. То оставша частина татарської сторожі добивала ранених козаків і деяких полонених, перед тим виколюючи їм очі й знущаючись над ними в страшний спосіб.

Так закінчився серед українського Дикого Поля оден з тих незлічимих і страшних епізодів, одна з тих нічних різанин, в котрих від віків ніхто не просить ні не дає пардону. А криваві степи Запоріжжя знов мерехтіли спокійно в ранній імлі, такі здорові і свіжі, якби їх щойно сотворила дивна рука Господня.

(Продовження на наступній сторінці)