— "Зараз весь віддамся тобі, твоїм оповіданням і справам тай переловім тобі неодно зі своїх. Вже кінчу з сим купцем. Сідай!"
Мирослав ще раз вклонився і сів. А князь говорив до купця; мав притім якось дивно стягнені уста, мов до кусання:
— "Отож які видатки має внук покійного Лисинича?"
Купець відповів словами старої мудрости свого народу:
— "Є три трудні річи а четвертої зовсім не знаю: дороги орла в повітрю, дороги вужа на скелі, дороги корабля в морі, дороги мужа в мо-лодости його"...
Ясним було, що він боявся говорити при незнакомім, хоч князь так незвичайно сердечно витався з ним. Князь не налягав більше на старого купця, тільки сказав:
— "Отож ми завтра покінчимо наше діло. Скажи дальшим, що ждуть на твій вихід, аби сюди прийти, що я весь день занятий. Можуть прийти що йно завтра".
Купець вийшов, кланяючися до землі.
Остали самі. Так багато мали собі оповідати, що аж мовчали. Довго мовчали. Перший промовив князь:
— "Так, так! Ось при якім ділі застав ти мене: золотом винищую силу бояр. Не такими ділами сподівався я трудитися в силі віку свого! Та що робити?!"...
— "Чи твоя совість говорить тобі, що робиш добре діло?" запитав Мирослав більше для того, щоб щось сказати, чим на те, щоб одержати відповідь.
— "Так, се гарне діло, знищити тих невдячних заговірників, зненавиджених всім народом ізза їх захланности, тільки — поганими способами переводжу гарне діло: моїми скарбами розпускаю до решти їх пристрасти й заберу потому їх землі й богатства. Така боротьба ще найменше коштовна й найбезпечнійша. Чи зустрічався ти коли в своїй довгій блуканині з подібною боротьбою князя зі своїми підданими?"
— "Я зустрічав всілякі дива й одно можу сказати: на нашій гарній землі ще найменше страхіть і крови й терпіння... Люди скрізь невдячні".
Мав вражіннє переваги над своїм княжим приятелем, що весь час сидів в своїй волости і не бачив далеких, незнаних земель, про які мріли колись хлопятами.
— "Так, так. І то невдячні в усіх часах і станах. Але та їх невдячність манить як любов без взаїмности, шукати за нею, шукати, як за рідким, незвичайним кристалом. Я від часу останнього бунту щораз більше дбаю про міщанство й смердів. Може там знайду вдячність, як не для себе, то для сина свого. А бояр продам або куплю. Вони дозріли до того, щоб торгувати ними... Я тепер саме додержую присяги, яку вимусили на мені і не караю бунтівників так, як мій батько, тільки инакше. Вже оглядаю наслідки зовсім нової кари. Ти не знаєш може, Мирославе, яке тяжке золото і як я їх ріжу ним поки що без ножів" ...говорив зїдливо, як би ножем краяв.
Мирослав вдивлявся в свого приятеля.
Худе лице князя зміняло краску, як під вечір движимий пісок арабської пустині, а глибоко розумні очі його дрожали незначно, як мязи у благородного хижака. Гладка і тверда як мармор краса пімсти відбивалася в них. Мирослав почув ще більшу перевагу над своїм княжим приятелем, що не посідав внутрішного спокою душі, який він приніс з собою з далекої Індії разом з наукою тестя. І чув, що не мав вже приятеля. Бо до приязни треба рівности, як до щастя в подружі.
Хотів влекшити бувшому приятелеви страшний тягар пімсти і зробити йому пращальну прислугу приязни; сказав:
— "Коли не хочеш зазнати людської невдячности, то роби добре тільки сліпцям; бо як вони не бачитимуть тебе, то будеш безпечний бодай перед свідомою невдячністю. Так говорять в країнах, які я переходив. Але зустрічав я й инакші річи. І так, в пустинях Ара-бії, де крівавий закон пімсти панує ще більше всевладно, чим закон пророка Магомета, є такий старий звичай: в місяці посту, званім Рамазан, кождий батько родини вивозить як найдальше в пустиню фляшку з водою і там кидає її на блудні дороги в пісках, не уважаючи на те, що ту фляшку з водою може знайти найбільший ворог його роду, конаючий зі спраги, що забрав йому може найлюбійшу жен-щину, або вбив його первородного сина"...
Князь Ярослав тільки раз подивився в очі Мирославу і задумався. По хвилині його худе, втомлене лице змінило краску як движимий пісок арабської пустині над раном. Усміхнувся незначно і сказав мягко:
— "Так, се гарний, дуже гарний звичай. Він робить лекшим прикрий тягар пімсти... Ти мусів запримітити ще не одну цікаву річ в далеких і незнаних землях, про які ми разом мріли колись... Ходім в сади, там свобіднійше говорити. Поговоримо як колись"...
Вийшли в сад і посідали на камяних лавах біля цвітників з осіяними квітами, під золотим галуззєм яворів і червоним як кров листєм буків, обернені лицем до тихих плес Дністра. Його спокійними водами плив довгий ряд суден з далеких гирл Дунаю тай віз усяке добро і тяжке золото з двайцяти вісьмох таможень придунайських, яким князь Ярослав Осмомисл виконував свою страшну пімсту, кидаючи під шинкові лави молодих синів і внуків могутних бояр.
А ген за Дністром видніли все нові й нові княжі відділи кінноти, що тягнула на Галич. Тут і там видніли вже й лекші метавки та самостріли, запряжені виключно кіньми. Між кінними відділами переважала легка кіннота Торків і Половців. Почуттє сили князя Ярослава росло з хвилі на хвилю, але видно було, що він вижидає ще тяжких, в сталь, закованих Варягів у чорних панцирах з великими, двосічними мечами.
А над Галичем дрожав безмежний жах. По хатах молилося жіноцтво в слезах, слухаючи тупоту щораз то більших сил князя.
— "Так тяжко мені", промовив князь до Мирослава; з його лиця, захмареного як пісок пустині під вечір, видно було тягар, який він двигає в думці. Князь боровся з собою, ломався в душі. По хвилі знов промовив:
— "Чи знаєш ти, Мирославе, що чує і як живе потоптаний, упокорений князь?... Але говори ти! Може знаєш ще щось такого легкого як ту коротеньку притчу про вдячність, що ти її привіз із розпалених сонцем пісків Арабії? Тільки оповідай широко, бо я вже так довго не говорив з ніким... Ей, як би ти тут був! Може не прийшлоб було до того, що сталося, а що жде на відплату"...
Мирославу станула перед очима перелякана старенька матір в хвилі як хрестилася тричі й говорила зітхаючи:
— "Коби хоч не дуже мучили нарід, бо найбільш винні втекли"... І він запитав:
— "Може оповісти тобі про індійського королевича Сідгатта і про страшний тягар його терпіння тай про те, як він його позбувся?"
Князь Ярослав притакнув з таким виразом очий, як чоловік, що вмирає зі спраги, а його питають, чи хоче пити.
— "Тільки я не розумію всего в дивній і страшній історії того королевича", почав Мирослав і став оповідати: "Як я прийшов в глибоку Індію, до святого города Бенарес, де є далеко більше святинь жреців-браманів, чим домів в Галичі"...
Ярослав весь змінився в слух: сидів так тихо, як би його не було. І слухав-слухав.
Сонце покривало вже багряною паполомою княжі сади і широку тафлю Дністра і золоті бані галицьких церков і далекі цоля та ліси за Дністром, з яких не переставали їхати кінні відділи княжі, щораз густійше перетикані метавками, самострілами, пращами, пороками й таранами. Вже тут і там понуро чорніли в крівавій червені дрібній-ші відділи тяжких варяжських ратників з великими, двосічними мечами і довгими копіями; сильне граннє їх кручених рогів і величезних мідяних труб долітало аж до міста та жахом проймало мешканців
Галича. А князь Ярослав тихо слухав оповідань Мирослава. З думки не сходила йому пожежа Галича за першого бунту...
Втім прийшов бирич і вклонившися князеви дуже низько, сповістив його, що ігумен Данило жде в радній гридниці й просить о послуханнє. Князь немов пробудився зі сну. Глянув за Дністер, де роїлося від війська, подумав хвилю, як чоловік, пробуджений з просоння і сказав:
— "Скажи начальникови замкової сторожі, щоб наказав воєводі Якунови, розставити прибуваючі полки в укріпленнях за городом! Полководців і начальників прийму і вислухаю завтра в полуднє! Ігумена Данила попроси тут. Скажеш, що жду на нього! По нім припровадиш тут тисяцького Івора!"
Бирич пішов, а за якийсь час надійшов помалу, нога за ногою старенький, білий як голуб ігумен, що тряс головою й руками; два молоді монахи Студити провадили його попід рамена. Від часу смерти Настасі князь дуже поважав "святого старця". І тепер встав, щоб при-витати його. А коли ігумен Данило перехрестив його дрожачою рукою, князь попросив його сідати біля себе. Старець сів, а князь запитав, в якій важній справі трудився він аж тут о такій незвичайній порі.
— "Сину мій!" сказав дрожачим голосом ігумен. "Нехай благословенне і достопамятне буде імя твоє! Прикажи княжою волею своєю, розмістити за городом прибуваючі полки, що обступили княжий замок і битком заповнили вулиці та площі города. Бо в місті такий жах, якого не памятають найстарші. Народ тиснеться до церков і монастирів, кількох бояр заподіяло собі зі страху смерть власною рукою, а двох Варяги смертельно побили на вулиці, кажучи, що то вони убили воєводу Веремунда і спалили матір будучого князя"...
— "Винні самі себе судять", відповів спокійно князь. "Я, отче, що йно приказав, розмістити війська в укріпленнях за городом, а Варягам зараз прикажу, щоб успокоїлися".
— "Нехай благословенне і достопамятне буде імя твоє і роду твого зате, що маючи силу в руках, памятаєш на слова Всевидючого: "Мені належить пімста!"...
(Продовження на наступній сторінці)