— "Чи не збогатив всіх городів галицької землі як ні один князь перед ним? Чи бачили ви за його голови одну програну війну або одну загальну недолю, якій він не зарадив би своїм умом? Чи той син Володимирка не судить всіх мудро і справедливо? Чи не кормить убогих з великих житниць своїх? Чи не будує по всій землі божих домів і чи не прикрашує їх золотом і дорогим самоцвітом? Чи вся земля галицька від Попраду по Чорне Море не виглядає як добре управлений огород, пахучий медом і пшеничним колоссєм? Чим ваш Галич не більший кбогатший від Київа, матери городів наших? Чиж ваші доми не виглядають як палати і чи ваші жінки та дочки не убираються як боярську? Чи кожда инша волость не чулабся щаслива, як би мала такого князя і господаря, до котрого приїжджають на суд навіть чужі князі й королі?"
— "Та, все те правда, але він син Володимирка!" звучала одинока відповідь.
— "Так, так, Володимирка!" загуділи твердо кругом.
— "Нехай же правлять вами або ляцькі голодники, або чорні Угри, або суздальські опудала, як правлять Київом, що також убив недавно свойого доброго князя!"9 сказав розумний Борис і як перше потайки зайшов тут, так тепер явно й отверто вийшов.
Не довго йшов. І не мав куди йти. Перша товпа боярських посіпак, що зустрілася з ним, розсікла його на кусні на площі Галича. Не підніс навіть один раз руки, щоб боронити себе. Так погиб розумний брат Настасі, Борис, дивно подібний до неї. Добре, що не бачила того Настася, бо вона любила його.
* * *
А Настася їхала знов звязана і привязана до коня, в шовковій, білій сорочці. Мала замкнені очі і не мліла вже. Тільки боялася, аби дзвони не почали бити на трівогу, як тоді памятної ночі. Але бояри під проводом Всеволода так спритно уладили бунт і розмістили свої сили, що не потребували помочі товпи. Для того не дзвонили на трівогу. Впрочім Настася знала, що її жде і була готова на все, як тоді — над потоком...
На кождім роздорожу кропили її бояри свяченою водою, а нарід непереглядною товпою вводив її до Галича з проклонами і криком: "Всякоє диханіє да хвалить Господа!" Найголоснійше кричали ті, котрим найбільше доброго зробила. Але вона не дивилася на них. Своїми замкненими очима бачила тільки свого сина Олега, гарне як весна дитя а за ним мов в далекій мраці між кровю і тернами сумне лице мужа. В само полуднє вїздила в переповнені вулиці Галича, в котрім мимо неділі всі церкви стояли пусткою, бо народ вил яг подивитися на чарівницю.
Величезним походом кермували бояри під проводом Судиславича, що мав на руці великий, білий щит з червоним хрестом...
Під вікнами княжого терему почали боярські слуги класти великий костер. А народ як ошалілий зносив осикове дерево, що в нутрі червоне від крови Пек-Осини.
Почав западати смуток і холодом тягнуло від широких плес Дністра. v
Дрожала вже зі студени біла як сніг любка князя Осмомисла. Але не довго мала вже дрожати. Бо величезний костер з осикового і чатин-ного дерева стояв вже готовий. Бояри післали ще тільки по старенького ігумена студитів, щоб перед народом прокляв чарівницю, яку привяза-но вже до стовпа, вбитого серед костра, перед котрим в окруженню бояр стояв князь Всеволод і побожно завертав очима та голосно зітхав.
— "Місце для святого старця!" заревіли бояри.
Народ заколихався як безмежний лан збіжа і пропустив старенького ігумена Студитів, що тряс руками й головою. Сам боярин Судиславич впроваджував його на костер з одним монахом.
Настася отворила очі, в котрих застигли слези і терпіннє, а її спечені горячкою уста почали говорити тихо:
— "Отче святий! Перед лицем огню і смерти сповідаюся милосердному Богу і святій церкві Христовій з усіх гріхів своїх. Я полюбила князя, не знаючи, що він князь і жонатий. А потому слаба воля моя не могла відорвати думки і душі від нього, бо я вже була матірю його сина. І полюбила я свого сина ще більше чим мужа і бажала для нього золотого стола в Галичі. Знаю, що се була гордість, мій одинокий але найбільший гріх.
І вже більше не знаю, чим я прогнівила Бога. Але не можу жалувати того гріха; хоч хотілаб, не можу! А ти, святий старче, як можеш прости мені той гріх і поблагослови своєю доброю рукою невинного сина мого, коли він ще жиє,— за мою добру волю, що я хотілаб жалувати за тяжкий свій гріх"...
Вона заплакала перед ним так тихо, як княгиня Евдокія, коли просила в келії його.
Святий старець перший раз бачив Настасю Чагрівну в світлі смолоскипів, якими за хвилю мали запалювати костер. Він уважно подивився на неї і дрожачим голосом почав говорити як міг найголоснійше:
— "Господь наш Ісус Христос благодатію і щедротами своєго чело-віколюбія да простить ти вся согрішенія твоя і аз недостойний раб Божій прощаю і розрішаю тя от всякого союза клятвеннаго і запреще-нія, єлико могу і ти требуєши, к сему же разрішаю тя от всіх гріхов твоїх — во імя Отца і Сина і Святаго Духа, амінь!"
Зробив над нею великий знак хреста своєю дрожачою рукою.
В тій хвилі розлючені бояри з усіх сторін почали гукати:
— "Запалюй!"
Народ захвилювався і закричав:
— "Пожди!"... "Чекай!"...
Святий старець повагом почав зіступати з костра, підтримуваний монахом.
Старенький ігумен приступив до князя Всеволода і запитав:
— "Де сини князя Ярослава?"
Всеволод видивився на ігумена Данила, як на собаку, і буркнув:
— "Не знаю!"
Старець не питав більше, лиш почав дрожачими устами шептати молитви. Товпа розступилася перед ним, як морські хвилі, а він благословляючи народ, ішов помалу аж до свойого воза.
Бухнув огонь і затріщала суха смерека, зашипіла червона в нутрі осичина. Костер станув в полумінні й освітив темні тереми княжі й замкову гору і чорні ліси за Дністром і сталеву ленту ріки. Народ кричав як ошалілий: "Всякоє диханіє", а найголоснійше кричали ті, котрим Настася найбільше добра зробила.
А в гарних, галицьких садах дозрівали угорські сливи...
* * *
"Чи бачили все те розумні очі князя Осмомисла з вікна княжої кімнати, переміненої на вязницю? І що діялося в серці князя?" може запитати молодий читач.
Але я не пробуватиму відповісти на сі питання.
Не тільки тому, що се дуже трудно представити, як поводиться в найбільшім терпінню розумний чоловік, що він чує і думає, в що вірить і що тратить а що зискує. Хто може відати молитву Ярослава до Бога о чудо і почуттє безсильности того могутного князя, перед яким дрожали всі сусіди кругом і його безмежний жаль до своєї столиці і народу, що не поміг йому в тім нечуванім упокоренню й терпінню...
Я ще й тому не пробуватиму, розяснити сю тайну, що недобре є, розривати заслони з найглибшої глиби ш людського терпіння. Бо се родить терпіннє і розбиває тугість людського духа. Знали сю тайну великі законодавці западної Византії-Риму, коли забороняли римському народови плакати й заводити по великих погромах римських військ. Знали сю тайну й старі літописці українського народа, що не описували, тільки згадували кріваві й огненні події нашої бувальщини.
До них, до тих чудових, засохлих квітів нашої думки відсилаю молодого читача з вдачею Мирослава, з одною-одинокою заміткою від себе: Що правдивий мужчина се той, хто видержить і найглибший біль тай не втратить охоти до праці для других. Бо се становить суть життя людини. І тільки воно дає внутрішній мир, найбільше добро людини.
ПРИЯЗНЬ І ПІМСТА
Глава осма, з котрої читач довідається, як Мирослав повернув до Галича і що оповідала йому старенька матір та як приняв його князь Ярослав і про що вони говорили; як і чому князеви не сподобалася наука королевича Сідгатта, що мимо того вплинула на одно його важне рішеннє, може тому, що переповів її прцятель і товариш з хлопячих літ; як князь відпокутував те, що сам не виконав пімсти і хто пере-няв ту пімсту; запізнається з найстаршою донечкою князя Ярослава і довідається про останні хвилі князя про те, що про нього написала ліпюпись.
Западала погідна осінь. Небо було як великанський, сталевий щит, свіжо вичищений. На нім блестіли звізди. Ліси, поля й луги, закутані в легку мраку, немов лагідними, величезними филями спадали в долину Дністра, що тихо віддихав у ніжних серпанках імли, як спокійний вуж з мінливою лускою.
Якась божеська тишина царила кругом, немов би Господній поцілуй що йно діткнув благословенну країну Галича й успокоїв її.
Серед такого спокою й тишини серце людини, що чує власне ков-таннє, бється якось трівожно, немов би лякалося, що по тім спокою наступить неспокій. А серце Мирослава, що зближався до рідного дому по сімнайцяти літах блуканини, трохи не розсадило йому груди. Коли з половецькою невольницею, що піклувалася його сином, і двома невольниками підїхав перед ворота рідного дому й узрів у блеску зір ясень, який сам засаджував, що розрісся могутно,— серце майже перестало в нім ковтати зі зворушення. Мимохіть станув і глибоко втягнув у себе повітрє. В сій хвилі було йому байдуже все, що сталося в Галичі, крім того, що сталося з його домом, плотами, стайнями, садами. Господар пробудився в нім...
Підійшов під свій сад і станув під ним, як чужий. В місячнім сяйві тихо як духи падали на землю яблука — білі, великі. Йому пригадалася Таля і здавалося, що чує її біля себе.
Відчинив ворота. Були якісь инакші, як ті, що лишив. І дуже скрипіли. Що йно тепер запримітив з болем, що дім похилився, що одна стіна геть присіла.
Застукав до вікна і рівночасно кричав:
— "Мамо, то я, Мирослав...!" Почув тільки голосне:
— "Ах!"
(Продовження на наступній сторінці)