Князь сам памятав іще, як старі двірські слуги показували йому в Галичі урочище, де стояв двоголовий бог Пек-Осина і як вони з пошаною обходили се стариною освячене місце. Зрозумів, що ні в Галичі, ні в Київі не забули ще могутнього Перуна, бога громів і хмар, лиска-вок і війни; його висока, блискуча подоба зі срібною головою й аметистовими очима, на зелізних ногах і з зелізними руками, з палахкотячим камінним громом в піднесеній у гору десниці, що горів у блеску сонця від карбункулів і рубінів, стояла ще в уяві народа в окруженню всемо-гучого Дажбога, що все більше має як роздав, й Услада, бога життєвої радости й Мякоші, богині плодючої землі, любки бога сонця і таємничого Хорза та Сумеркал і всевидючого бога Світовида з чотирма лицями і Стрибога, прадіда вітрів і Лади, опікунки домового огнища й подружа, і Велеса, бога худібки, культури і мистців і трийцяти Віл, сестер збиточних, але не злих, яких мож було вдоволити окрушина-ми з хліба. Всі вони стояли на Горі над Дніпром, в святім гаю біля вели-ко-княжого терему під віковими дубами, в тіни пахучих лип і пальчастих яворів і тінистих буків — і осок, в нутрі як кров червоних. Відновлював їх ще Володимир Великий по убитю братів Олега і Ярополка, щоб переблагати гнів богів. Особливо пильно відновив подобу бога війни і грому, могутнього Перуна, прибравши його в золоті прикраси, а його грім у величезний карбункул і червоні як кров пімсти рубіни. А як се не успокоїло його совісти, він удався по прощенне гріхів до Сина Марії, що мучився і вмер у землі юдейській. І тоді приказав поскидати подоби богів батьків своїх, причім нарід плакав і тяжко проклинав, як оповідає стара літопись.
Князеви пригадався плач за батьком його і проклони, які мусіли сипатися на його домовину від покривдженого міщанства та сказав собі: "Не дивниця, що проклинали й Володимира Великого; адже вони всіми думками й почуваннями зрослися через богато поколінь з тим світлим кругом старих богів батьків своїх і я не цінив би їх, як би вони мовчки були дивилися на їх зневагу". Зрозумів, що те, перед чим клонилися сотки попередних поколінь, ще довго опісля мусить будити пошану у народа. І на тій основі побудував свій плян: увільнити від смерти полонених Киян. Він був майже певний, що простий народ віднесеться до страшної тризни на Горі Вишневій як до старого звичаю, що спалахкотів в останнє, мов страшна поломінь пожежі. Був уже певний того, що князь Київа де вперве застромлено хрест на землях сього народу, справив останню поганську тризну над трупом свого сина, останню і — може найбільшу, в болю не знаючи про те, що робить. Може йому в горячці, викликаній болем, пригадалися давні оповідання про похорони князів і як привид опанували його старечу душу...
Так, се був останний взрив старої віри, хоч уже й несвідомий. Князь пригадав собі не так знов давні прояви свідомого бунту приклонників старої віри, відомі йому з оповідань очевидців, а саме як у Київі літ тому 83 зявився волхв і проповідував, що за пять літ Дніпро потече назад, а землі зі своїх місць перейдуть на чужі так, що грецька земля стане на місце нашої, а наша на місце грецької. Народ почав ворохобитися під впливом могутного слова того волхва. Але, як пише літопись, в одну ніч "волхвь бьість безь вьсти". Щез. Річ очевидна, що його спрятали тихо, без гомону. Незражений тим виступив в Новгороді другий волхв в сім літ опісля й прилюдно хулив христову віру, "творив ся аки бог" і казав, що передвидів усе будуче і що перейде по воді як по суші. Він зворохобив проти христіянства весь народ і що йно князь Гліб Свя-тославич зробив кінець його діяльности, убивши його власним мечем перед лицем зібраного народа.
Князь Ярослав вдумувався в ті справи і прийшов до переконання, що погляди і почування, виховані старою вірою, закорінені ще глибоко й час до часу вибухають як підземна пожежа.
Його відкриттє осияло весь ум його. І він зрозумів, в чім стара віра, безперечно красша від нової як естетична поява, була від нової низша: вона не давала можности, перервати зло, що родить все нові зла. Бо вона благословила месть і виробляла местників і сіяла кровавий злочин та роздор. Молодий князь знав святе письмо не гірше від єпископа Косьми. Перед ним станув як живий молодий чин Марії у білім хито-ніЛ пригадалася йому висока проповідь; в подразненню і прибиттю немов чув його звінкі слова з оливних гір Святої Землі: "Благословіть проклинаючих вас і чиніть добре ненавидячим вас. Бо отець небесний, що бачить се в тайні, винагородить вам на яві...!"
Мов цілюща олива полилася по зболілій душі молодої літорости великого роду Руриковичів. Він почувся як чоловік сильнійшим, чим був перед тими думками. А як князь бачив виразно, що нема ніякої розумної потреби, позбавляти свою волость, що втратила тілько здорових мужчин, робочої сили й плідности Киян. Його молодість дала йому бажаннє боротьби з напором думки загалу й охоту, побідити над нею. Всі ті думки і почування скоро як лискавиці перелетіли в його умі в хвилі, як дивився на пурпуру заходячого за ліси старого й вічно молодого бога Світовида з осьмикратним поглядом очий та на чорну шибеницю невинного сина Марії, звану хрестом. Знав уже, що хоче сказати і памятав, як має говорити, памятав з науки хитрого батька свого. І почав обережно:
— "Пресвітла радо бояр і народа! Я все шанував і шанувати буду старі закони нашої землі, що їх казав списати великий розум моїх прадідів. Одначе ті закони нігде не постановляють, що треба проливати кров неповинних. Не Кияни а Чорні Клобуки виконали різню на наших полонених, як згідно зізнали ті, що їм удалося вратувати життє перед ними. Ніхто не знає напевно, чи київський князь, опанований злим духом, хотів справити таку тризну покійному синови свому, чи Чорні Клобуки зробили се самі для добичі й рабунку. Чиж отсі Кияни, що в наших руках, винні смерти наших братів? Відповідайте!"...
Стало тихо. Ніхто не обзивався.
"Чи полекшає нам від того, як загинуть сі полонені брати наші? Правда, старий закон наказує месть. Але новий наказує прощаннє! А ми хочемо сповнити прикази обох — пімстити наших погибших полонених і не убивати невинних: нехай же київські полонені утратять свободи і лишаться на землі нашій, але нехай задержать життє! Я христіянський князь і не можу судити тих, що не провинилися, не знаючи навіть певно, хто тут провинився. "Бог поставив князів воло-стелями в месть злочинцям і в добродітель благочестивим" — як говорив мій покійний батько. Я хотів би бути добрим господарем сеї волости і для того нерадо позбавив би її тілько робітників, яких кожда родина, що втратила кормильця свого, може забрати собі і між якими неодна вдовиця може знайти мужа. Але правда і те, що сказав боярин про мою молодість. Я дійсно наймолодший між вами і не буду виступати проти волі і суду мого народу і посивілих в радах дорадників покійного батька мого, що вже не одно добре діло постановили для сеї землі. Для того послухаю ради, якої ви всі мені уділили устами одного, що тут промовляв і скличу на неділю всенародне віче. І нехай станеться так, як осудить воно, а я молодий підпишу те, що урадять старі голови, досвідом богаті. А як би хто з присутних або неприсутних тепер чи опісля заявив, що не яло ся Теребовлі созвоняти віча перед Галичем, тоді я не скажу, що престольний город там, де князь перебуває, тільки ще раз созвоню віче в Галичі, як буде потреба".
Був майже певний того, що практичність народу переможе і тут і там жадобу відплати.
Молодий князь сів знов на престолі, а в радній гридниці залягла тишина мов у церкві. Кождий з присутних важив у думці силу аргументів князя. Перші проснулися з заклопотання духовні і з обовязку свого почали всуміш голосно благословити молодого Ярослава. Счи-нився шум і знялася гурткова, притишена розмова. Старий боярин Судиславич сказав півголосом до окружаючих його бояр:
— "Я князеви своєї голови не дам, бо він має мудрійшу, хоч молодшу. І хтоб то подумав, що я, старий боярин, що памятаю ще діда його, кричав недавно, не роздумавши: Смерть київським полоненим! А він молодий хотів би їм дарувати життє, але зовсім не без кари: бо хоче їх поженити..."
Мимо поваги хвилі сильно здержуваний сміх зашипів в окруженню боярина і його дотеп скоро рознісся по великій салі та прогнав з неї кровавого опира відплати. Оден з молодших бояр не видержав і приступивши до княжого престола, тихо переповів князеви дотеп Суди-славича. В радній гридниці запанувала просто весела атмосфера, особливо як старий Судиславич, що мав дуже прудку подругу, почав просити знакомих і сусідів, щоби мали згляд над ним і не сказали його жінці про сей дотеп. Злобні язики оповідали опісля, що ні один київський полонений не вийшов так кепсько як боярин Судиславич, бо про його дотеп таки довідалася жінка.
Коли в салі запанувала знов повага, виступив боярин Микулич з Надвірної, що все пропадав за робітниками і чабанами, які йому раз-ураз втікали з його полонин на недалеку Угорщину. Але сим разом він очевидно говорив без огляду на потребу робочих рук:
— "Наш молодий князь бачить кромі того що инші, ще й те, чого инші не бачать і чує ще й те, чого инші не чують і знає, як можна зло-мати нещастє, чого инші не знають..."
(Продовження на наступній сторінці)