— "Нехай собі голови покрутять!" крикнув начальник сторожі. "Чого мене будите без потреби?!"
Зараз по відході Ізяслава побачили галицькі сторожі, що сталося в ночи. Одначе се так поділало на них, що тільки помалу пішли донести своїм начальникам. Ні один з них не вірив і кождий особисто ходив переконуватися. Нім вістка дійшла до князя Ярослава, було вже зполудня.
І молодий князь виїхав на боєвище. їхав помалу, нога за ногою, в окруженню полководців своїх й уважно дивився своїми сталево синіми очима на струї й калюжі крови й на стоси-покоси людських і кінських трупів, з котрих сторчали поломані копя, мечі, стріли й рогатини з потрісканими людськими кістьми й розбитими щитами та погнутими панцирами. Чув якусь надлюдську, розкішну могутність, що дрожала в усім його тілі й душі. Міцно станув в стременах і піднявся в сідлі та вдивився в далеку, синю даль, як молодий лев, перед яким втекла частина добичі його. Був такий гарний і страшний той молоденький князь з Володимиркового роду, як той Святослав Завойовник, що пив шоломом воду великої Волги й синього Дунаю, що переходив з військами засипані снігом гори Балканські й здобув рожеву долину Адріянополя. Кров того предка зі сталево-синіми очами збудилася в нім. Не звертав найменшої уваги на товпи жіноцтва й дітий, що плакали й заводили по цілім боєвищі. І бувби може український нарід мав другого Святослава, що кровю й зелізом злучив би всі землі України, якби молодий князь звернув з того місця й не поїхав дальше, на Гору Вишневу. Побачивши тут стоси навалених трупів, при яких не було збруї, зблід смертельно. Щось напрасно зломалося в його душі, а слези як горох покотилися по його молодім личку, що в ту мить споважніло як у старого. І вже ніколи більше не стало таким молодим, як передтим. Тільки ще раз, одинокий раз — як обняла його в обійми свої грішна, глибока любов до женщини, яка так ріжниться від гніву войовиика, як піхва від меча: вона глибша, але ще пустійша.
Як Ярослав вертав з Вишневої Гори, зустрів на вулицях Теребовлі багато дружинників своїх з відрубаними руками, а на переді молодого сина Судиславича. Слези як іскри заблестіли в очах князя, але здержав їх і затяв коня та втік на замок. Всі, що бачили, яке вражіннє зробило боєвище на молодого князя, хвалили його за співчуттє з людською недолею. Лиш старий Веремунд, варяжський полководець, що багато світа бачив, багато вождів, багато боєвищ, сказав до Руальда:
— "Він заплакав двічи над силою великого вожда, що зломалася в нім; з него вже не буде Завойовник. За скоро побачив найгіршу тайну війни: смерть безоружних. Шкода молодого львинятка того. Чи бачив ти, як він на боєвищі дивився в далечінь? Мов лагодився до скоку на старий Київ, якому саме час підпасти під власть молодого Галича..."
ЯК ЯРОСЛАВ ЗАСЛУЖИВ ІМЯ "ОСМОМИСЛА"
Глава восьма, з котрої читач довідається про нараду над злочином Ізяслава; про постанову "Руської Правди", в справі убийства, про те що в заголовку глави сеї написано; про скликаннє та перебіг віча; про мутну бувальщину гарної Погорини й про останню боротьбу за неї між князями нашого народи.
Великий, серце роздираючий плач потряс Теребовлею й луною покотився по землі галицькій на вістку про тяжкий злочин Ізяслава на Горі Вишневій. В місті не було майже родини, що не оплакувала-б сина або батька. Вулиці і площі города наповнилися зойком сиріт і вдів.
І туга велика блукала по домах, церквах і окопах міста. Народ ^як стогнуча филя зі скаргою плив до княжого замку, до молодого князя так, немовби він міг воскресити погибших. Але на вістку, що князь не вернув ще з Вишневої Гори, ринули за ним барвисті хвилі розплаканого народу. І старці і діти і жінки і все, що жило, вилягло на Вишневу Гору під Теребовлею, де як дрова лежали стоси покалічених трупів полонених. Між ними було багато ратників з Теребовлі й околиць її. їх матері, жінки і дочки заводили над тілами побитих. При багатьох лежали в поромі плачучи малі діти в білих сороченятах, що як покошені квітки валялися в крови батьків і крівних своїх. А над понурим місцем злочину котилося повагом велике, безжалісне сонце та з шумом кружляли хмари чорних галок і круків.
В Теребовлі було майже пусто від населення. Остали в ній тільки київські полонені, військом окружені. Вони не містилися в тюрмах і їх приміщено також під голим небом, на площах города й на терасах княжого замку. В очікуванню певної смерти клячали вони на твердім камінню і тихо молилися в покорі до неба, цілуючи порох землі, яку опоганив їх добрий серцем князь Ізяслав. Кругом них як мур стояла мовчки галицька сторожа з нагими мечами. І було так тихо в старім городі осліпленого князя Василька, якби смерть перелітала вже по нім. Навіть коли князь Ярослав вертав з дворянами з Вишневої Гори до замку, сторожа, що все витала його голосним окликом, тепер мовчки витала князя. Лиш очікуючі смерти полонені звернули шепіт тихої молитви до молодих очий і смертельно блідого личка князя.
У княжім теремі під заходяче сонце та похоронний рев дзвонів збиралася велика рада бояр і полководців, на яку прибули у вислан-ники теребовельського міщанства та за виразною волею князя також представники простих дружинників і все духовенство, присутнє в городі. Велика радна гридниця так була битком набита, що ледви мож було зробити вузький перехід для князя. З салі поусувано заздалегідь всі крісла й столи з виїмком княжого.
Князь короткою промовою отворив нараду й зажадав від присутних, щоб висказували свої думки в справі останної страшної події. Між при-сутними зашуміло як в улию. Крізь отворені вікна радної гридниці долітали з города жалоби й завід жіноцтва, мов крики поранених птиць: довгі, сумні, протяжні. З натовпу зборів залунало в один гуж:
"Смерть київським полоненим!"
Князь не пробував утишити тих розярених людий. Гамір і крик тре-вав так довго, аж поки з товпи не перетиснувся якийсь боярин до княжого престола — князь навіть не дивився, хто се був: всеодно мав він бути тільки висловом поглядів загалу — і попросив о голос і книгу законів. Була тільки княжа книга, в золото оправна. Князь позволив йому взяти її зі стола. Боярин отворив з пошаною книгу і скоро знайшов потрібне йому місце та сильним голосом почав читати:
"Так говорить Правда установлена руській земли, єгда ся сово-купил Ізяслав, Всеволод, Святослав, сини Ярослава Мудрого, внуки Володимира Святого, та Коснячко, Печеніг, Микифор, Киянин, Чю-дин і Микула, воєводи, бояри і тіуни їх: "Коли вбє чоловік чоловіка, то може мстити брат за брата, або сина за батька, або батько за сина, або братанич, або сестринич". Не як воїн ратник, а як простий голов-ник-убийник поступив собі Великий Князь Ізяслав, що в нічній темряві побив полонених! Нехай же буде йому по законам землі нашої, по старим постановам, що їх списано у матері городів наших, де тепер сидить на княженю князь недостойний города того! А вони кажуть: Коли провиниться боярин або чоловік простий, то в голову, а коли князь, то у волость його! Ти, княже, як батько убитих, маєш право засудити і засудивши віддати местникам діло їх. Бо хтож инший упімнеться за сю кривду до небес о пімсту вопіющу? А як ти ізза молодости своєї не можеш взяти на свою совість непочесної смерти багатьох людий, віддай суд над ними боярам і тіунам своїм або прикажи возвонити всенародне віче в городі сім; бо хоч перший голос належить Галичу, але й він не рішить справи инакше як перший ліпший пригород його, а Теребовль старий, престольний город княжий, старший від Галича! Смерть київським полоненим!
— "Смерть київським полоненим!" залунало в цілій гридниці і навіть на коридорах замку повторено той оклик. Не підлягало сумніву, що се було однодушне домаганнє всіх представників війська й народу. Вправді духовенство мовчало, але й ніхто з його представників не важився виступити проти загальної думки.
Князь Ярослав сидів на престолі блідий, але спокійний. Червоний відблиск заходячого сонця падав на його лице й червону пурпуру та чорний хрест, якого при спрятуванню кімнати не усунено разом зі столом представника духовенства, тільки постановлено на княжий стіл. Образований ум князя кінчив саме розвязувать одну загадку, над якою нераз застановлявся. Аж потрясеннє, викликане останними подіями, помогло йому розвязати її.
Застановлявся над тим, чому стара, чудова віра прадідів, так знаменито приноровлена до понять і вдачі словянських народів, мусіла упасти під напором чужої віри, що прийшла з Азії, чому Дажбог, великий творець вселенної і світлий Світовид, бог всевидючий, і величній хоровід трийцяти Віл, сестер збиточних, яких одначе можна було уняти жертвою з крищеного хліба і стілько инших прегарних богів і богинь — мусіло упасти перед сином Марії, що помер на хресті в страшних муках. Побіда понурого хреста над ясним сонцем і богами його золотого круга старої віри ледви формально завершилася, бо в народі дальше жила стара віра і ніякого свята не зустрічав він з таким дрожаннєм і торжественністю, як свято в ніч Купала. Ще жили люди, що памятали таких, що говорили з останними волхвами, старої віри; ще в народі не загинули память урочищ і печер, де він покланявся старим богам своїм і великих тризн на могилах його племінних князів, по яких остали вже тільки глухі легенди, як старе камінне на пів мохом забуття поросле.
(Продовження на наступній сторінці)