А потім викреслена хімічним олівцем синя лінія на карті в поліції почала переміщатися від Волги на захід, власне, це була не та сама лінія — нові й нові лінії, неначе сині вали, наближалися до Медведівки, в поліції стояли просякнутий перваком туск, панічні розмови в хмарах диму, матюки й запізніле каяття, кілька чоловік позапрягали коні, заставили вози суліями з самогоном, позасовували під сіно по кілька гвинтівок та автоматів і рвонули в ліс, до партизанів, інші почали лаштуватися у відступ. Йому ні до партизанів, ні через фронт дорога не лягала: до "недоносительства" додавалася служба в поліції. Німеччина, табори переміщених осіб, ловці пом’ятих, покалічених полоненських душ у формі радянських офіцерів, втечі й переховування, мряка холодної війни й залізна завіса, по якій відчув відносний спокій, робота вантажника в порту, одруження на землячці, дівчині із Золотоноші, яка зненацька запалала смертельною тугою по рідних вишняках та левадах, тягла туди його, він відмагався (вона не знала про п’ятде-сят восьму статтю і поліцію), і врешті розпачливе прощання, й повна самотність, двірницька мітла, а по тому кашкет швейцара університету. Туди його влаштував колишній сусід по нарах переселенського барака Тиміш Холоденко — йому вдалося скінчити зуболікарський факультет, він оженився на німкені й вже має свою клініку. Ставить коронки з переплавленого золота зубів мерців першої світової, викинутих на поверхню землі снарядами другої світової, процвітає. У нього за столом захмелілий Микола-Дмитро й розповів оте... що спричинило до цієї хресної путі. Зіслужила службу — спочатку сподівався добру, а як виявилося тепер — лиху, його скажена пам’ять. З одного читання запам’ятовував десятки сторінок будь-якого тексту. А цей текст він переписував власноручно. На тій вечірці зібралися філологи, історики, було двоє німців-докторів якихось наук і ще якісь ділки від науки. Конфіденціальні, таємні розмови: "в ім’я науки...", "це дуже просто... потренуєтесь трохи,
30 три рази стрибнете з парашутом... Документи будуть справжні... Дуже просто, туди й назад... Дасте гроші, візьмете... поїдете в Одесу... Точна адреса, там вас зустрінуть... Прийде з корабля чоловік, дасть інші документи, матроса..." "А... якщо при вході на корабель рахують людей по головах?" Усмішка. "Все передбачено, той, що прийде по вас, залишається... Все це дуже швидко. За два тижні. І — на все життя. Спокій до старості. Комфорт. Гроші в банк покладете самі ще до відльоту".
На все життя! Один раз!.. Пан — або пропав.
Виходить — пропав. Але... що тепер каяття... В житті завжди так — не поталанить одному, поталанить іншому. Поталанило Якимові. Здається, він ні про що не здогадується. Якби здогадався... Під його черепком і так ворушиться думка — кокнути. Треба пильнувати. Хоч, може, й краще, якби в сні... Чи самому?.. І помацав у кишені теплу сталь пістолета.
І раптом: "А може, заявити? Признатися? Я нікого не вбив за все життя, нікого не продав". І — крижаний холод думки: ніхто не повірить. Та й не в тому справа, вони розстрілюють не людину, а факт... Факт з моєї... і
31 своєї біографії.
І знову туга пропекла серце. Почував таку самотність, що хотілося вити. Тепер він розуміє вовка, який виє на місяць. Він би завив... Один, як палець, на весь світ. (Може, ще жива мати, сестра, але вони його по-
ховали в своїх думках. І їх для нього немає. Навіть їхні обличчя почав забувати. Є тільки біль нескінченної, не-погасимої втрати). Ні з ким, ні з чим не зріднений (для "тих" він також тільки прошитий діроколом факт, якщо звершить — позитивний, не звершить — негативний) і якщо помре, жодна сльозиночка не скрапне ні з чиїх вій. Велетенська земля, мільйони, мільярди людей і — жодної сув’язі. Чужість, просто пустельність. Дві піщинки по краях велетенської пустелі рідніші, ніж він, щодо будь-якої людської піщинки в світі. Нема в кого попросити поради, співчуття, нема перед ким покаятися, нема на кого спрямувати тепло серця, чи гнів або лють... Ба..-Один такий чоловік є. Якому нині зобов’язаний найбільше — Яким. Котрий шалено жадає його смерті. Боїться його (видно по очах), сам захланний і зачучвірілий, бридиться ним, жадобиться кожною крихтою.
...Спека спадала, і спадав його розпач. Галасували сойки на даху сторожки, цінькали синиці, пила густий медовий сік життя іволга. "Смерть під щебет птахів". І—спалахом: "Не діждете! Виживу. І піду... І дістану!!!"
8
Олег узяв квиток на суботу, але в п’ятницю увечері сталася подія, яка поставила в усій цій загадковій і клопіткій історії багато знаків запитання, знаків окликів і не менше трикрапок. На цей день в Інституті історії було призначено зустріч вчених істориків з провідними письменниками історичної теми.
Збиралися в просторому, з гортензіями і лицарськими зірками, які саме розквітли на підвіконні червоними грамофонами, кабінеті заступника директора та вченого секретаря, аби потім піти в конференцзал, але так і залишилися під білими та червоними грамофонами — з письменників ніхто не прийшов, ні Петро Панч, ні На-тан Рибак, ні Іван Ле, ні Семен Скляренко.
— Вони вже всі гріють пуза на чорноморських пляжах,— єхидно процідив крізь зуби високий, тілистий, з довгим конячим обличчям завідувач відділу історії феодалізму доктор наук Петро Петрович Солома.— І який дурень призначив посеред літа цю зустріч? — Потім пожував товстими губами й додав: — Здається, я сам...
Солома — грубий, безапеляційний, полюбляє шокувати своїх співробітників. Окрім нього прийшло ще семеро: Омелян Максимович Кульський — старенький су-
321
11. 10. Мушкетик
хенький сивий академік, який не випускає з рота цигарки, справжній академік — розумний, ерудований, працьовитий, зичливий, битий і перебитий за всі "ізми", найперше за український буржуазний націоналізм, кажуть, до п’ятдесят третього, до смерті Сталіна у нього вдома в кабінеті стоіяла під робочим столом торбинка, а в ній — пара білизни, мило, зубна щітка, кілька пачок цигарок— для тюрми, щоб тоді, коли прийдуть по нього, не метушитися; він добряче випивав (з однаково приємною, трохи іронічною усмішкою вірменський коньяк і буряковий самогон), але ніколи не пропивав людського чину, а також глузду, щовечора, повертаючись з роботи, заходив до винної крамнички навпроти оперного театру, яку називали "Академбочкою", зупинявся перед шинква-сом і підносив угору пальця, продавщиця, яка його добре знала, наливала в склянку "йоржа" — сто грамів коньяку та сто п’ятдесят грамів шампанського, він випивав, кілька разів затягувався "Казбеком", підносив пальця ще раз, а іноді й ще раз. Лагідної вдачі, ніколи не ліз на трибуни, в президії, останнім часом тільки рецензував дисертації, укладав усілякі збірники, сам писав мало — просто не знав, що писати, адже, хоч би що написав, усе потрапляло під іржаві зуби дробарки вульгаризаторів від науки.
Ще були дві жінки—старші наукові, одна доктор наук, друга — кандидат, на подив усім, вельми дружні між собою, зачепи одну — друга зів’ється осою, двоє молодших наукових — один трохи старший від Олега віком Дмитро Василенко — нещодавно захистився, другий — Ріпка — повний невдаха, згоріло синім полум’ям дві дисертації, спочатку "Роль товариша Жукова у Великій Вітчизняній війні", щойно подав її до захисту, Жу-ков потрапив у немилість до Сталіна—пролиту без потреби кров своїх солдатів два маршали розділили, курку слави поділити ,не могли, захист не відбувся, вдруге обрав об’єкт свого дослідження, здавалося, непохибний — самого товариша Сталіна, але тут вдарив залп по культу особи. Ріпка за один рік із запального ортодокса (ще студентом у кімнаті в гуртожитку за мізерні копійки студентської стипендії купив портрет Сталіна в дубовій рамі й почепив над своїм ліжком) перетлів у їдкого іро-ніста, невіру — весною, на першотравневій демонстрації, коли інститут проходив по Хрещатику, де на Головпоштамті були вивішені портрети всіх радянських вождів, він шепотів Олегові на вухо: "Ти думаєш, ці — кращі?
Подивися на мордяки... Так цеглини й просять". Олег злякано оглядався, а тоді шаснув у задній ряд колони. Невідь чого Ріпка прийшов сюди, може, сподівався набрести на нову тему? Ще трохи полаяли "писателів", хотіли вже розходитися, й тоді раптом Олега щось мовби підкинуло зі стільця:
— Хочете, я вам щось прочитаю. Один матеріал... Мені здається — сенсаційний (до цього він вагався, йому й кортіло перевірити тексти на досвідчених учених, й чогось боявся, проте взяв обидва листи Василя Горді-йовича з собою). Коротко оповів про літопис — літописний звід — проте не назвав місця, де він зберігався, звідки почав свою сумну плавбу — не хотів ділитися майбутньою славою першовідкривача,— розпочав читати. Разів зо два його котів перебити Василенко, щось перепитати, але Кульський підносив угору пальця — зовсім так, як тоді, коли замовляв "йоржа", і той замовкав. Але щойно Олег скінчив, Василенко вискочив з-за приставного столика біля столу заступника директора, вимахнув руками, неначе збирався шубовснути з крутояру в воду, й закричав:
— Та це ж... та це ж...— друге "Слово о полку Ігоревім"! "Дуба став кінь, нарет на нім золотий, так і креше копитами"... Не кажучи вже про його наукову вартість...
— Ну... щоб уповні визначити наукову вартість, треба мати увесь літопис і проаналізувати його,— зазначила одна з жінок — Ірина Семенівна Соломоненко.
(Продовження на наступній сторінці)