Почав читати — йому аж перехоплювало подих, летів по рядках, над силу стримував себе, стріляли в голові запитання, зривалися, неначе наполохані коні, думки, обривали круте повіддя, він відпускав їх на волю, й передихнув, тільки дочитавши останнього рядка: "Пора была поздней сонце схилилось низько, колокола Мотроны звали к вечерне, то был канун летнего Николы проехавши фольварки Головкивские я повернул лошадей и справил на Дерновский шлях, что через "погібельний" мост, ехали з горы потому и приходилось держать лошадей на вожьях впереди нас совсем помалу скрипели чумацкие паровицы их было четыре люди незнакомы, но видать наш брат на звон Мотроны снимали шапки кланялись и крестились и один за другим чеготь зупинялись, приблизились, я сразу снял шапку и дуба став необычайный конь, нарет на нем золотой, то й зна крешить копитьями и фриска ноздрями как зверь, по оддаль бич хрест кладу перед престолом святым чолом б'юсь, то сокол то витязь в плечах аршином не перекрыть, лицом первого вижу, глаза горят как оливки в лампадах, вуса уста не перекрывают как барвінок зовсім молод, челом высок, но не румян, а як бронза на стольниках блестить собою статен и силу мае видать не людську, собою як купол Мотроны, а взгляд орла и так страшен его взгляд, что пан было закричали "Шапку хлопе пше", но сразу збледне-ли личеком, и я видел, как их рука налегла на рукоять пистоля дрожала и не могла вынуть его с под пояса. На лайку пана козак не шевельнув усом смотрел прямо, но глаза его загорелись страшным огнем правая рука крепко сжимала эфес дамаской шабли он не промолвил слова, перепуган пан ударив меня в спину ногой я ели удержался на козлах пустил кони на полон унос, перелетели мост, кони неслися птицей на повороте в вузвоз на выходе на Медведицу битую нас окриком стой остановила толпа людей то все чужие с оселедцями на лбах козаки, пан закричал влево на битую Мотроны но было поздно, крепкие руки подхватили бразды, десятки рук упились за пана, стало страшно, меня не били держали в стороне, как я расмотрелся здесь был и до того мне известный молодой панич Калиновский рядом с ним стоял и наш пан, один козак прямо в чело нашего пана Думков-ского наставив панів турецкий пистоль, пан умолял пощады, когда обыскивали обе кареты, пана Калиновского и пана Думковского их угнали в лес. Один из Козаков затрубил в рожок, меня обняло страхом перед страшным зрелищем, обеих панов уже раздели наголо и поставили на колени на камень, на зов рожка как вихорь примчался всадник он раптом осадил коня, спешился, я замер это был тот самый который стоял нам впереди ждем, он молча подошел к панам его поступи такие страшные и четки, его взгляд это кончик меча, и как только он ими устремился на пленников они не смогли удержать разительного взгляда, упали ничком на землю, и я услышав его голос, паныI показать морди ваши! его голос пролунав как взрыв пороха, покатил над лесом и ударился об стены Мотроны отдал назад и мне послышались обратно в стократ сильнее "паны показать морды ваши" паны не шевелились тогда два козака крепко ухватили шляхтичей за волос подняли им головы и кинжалами уперли подбородки оба пана не открыли глаз и только блеяли языками не понятно что Неизвестный козак но как видать по его жупану и красоте Отаман, произнес "пан Думковский знакомый, и все дела его, скарать/ а щенок кто будет? Никто не ответил знать не знали. "Кучер где?" подвели кучера. "Кого везеш?" Демян упал на колени просил змиловатся, панич Калиновский едет на свидание к пани Думковской к Ядвиге Младшей и умолк. "Про панича Калиновского тоже слышали, покарать обычно". Пленники не просили пощады держали себя чинно и благородно, подбородками наткнулись на кинжалы заранее умерли не дождавшись кары. Совсем стемнело, я ждал своего. Отаман увидел, что с панами больше делать нечего, промолвил "челядь на глаза", нас притягли хотя меня и не били и моего спутника, однако ногами я не мог идти у меня дрожало все, нам приказали смотреть на батька прямо, душею не кривить. Я смотрел но пред собой ничего не видел и когда меня чия-то сильная рука ударила по плечу а другая сжала правою мою, я услышав "Здоров Нечипоре та схаменися боягуве чортів". Я ожил Карай мене владика вжелі я грішен перед тобою то был Максим Залізняк. Він привітався со мной как с братом долго поучав мене, о чем говорил со мною ведомо Богу да нам двоим за что трижды заприсягнувся амінь. Сия тайна грешника великого раба Божьего Нечипора звіданая мною при исповиди святой, Отец Тихон, Господи Боже, прости, что я тайну исповеди святой людям доношу".
Олег довго сидів непорушно. За вікном пливла в темінь Чоколівка, десь двічі скрикнув маневровий паровоз,— певно, привіз колоддя на лісопилку, є для сту-. дентів підробіток, Олег і сам не раз ходив на їх розвантаження. А бачив узвіз, вершника на коні, який "як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок но не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить", і чув голос його: "Та схаменися, Нечипоре, боягузе чортів!" — неначе сам стояв на узвозі, тільки не знав, чи має карати, чи покарають його. Колись, ще в школі писав вірші, й чимало рядків літопису відчував як поезію, писану, може, не вельми грамотним чоловіком, але з душею, у якій лунають великодні дзвони. Тільки... кому належать усі ці високі слова? Нечипору, вітцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в оповіді, спочатку шляхтичі падали зі страху, а далі трималися мужньо, ще й отако скінчили життя? І чому отцю Тихону, літописцю? Якісь кінці не сходилися в шляхтичів побутувала інша версія, когось за них покарано, може, й несправедливо?..
Либонь, знаки пунктуації розставляв уже хтось пізніше, мабуть, Василь Гордійович, літописи розділових знаків не мали. І написання слів то злитне, то роздільне, з великої та малої літери....
І враз несподівана думка стрілою пройняла мозок: чому Василь Гордійович не прислав знайдені сторінки, "клапті", а переписав їх? Навіщо? Ще й попсував при переписуванні, зросійщив? Це — вочевидь, в кінці поспішав і писав так, як... Як — де? — знову летка, пронизлива думка. Він же запевняв, що більше нічого немає, і ось... Олег розстібнув ковнір теніски, вона тисла, неначе удавка... Літопис існує. Він є. Тоді чому Василь Гордійович приховує його, чому обманює мене? Чогось боїться? Чого?
Він то бігав по кімнаті, то сідав на ліжко, то знову підхоплювався. Вперше в житті тримав у руках кінчик таємниці — таємниці великої, важливої для нього, молодого дисертанта, для науки, а може, й для всього українського народу. Ця думка аж зморозила його, піднесла й кинула в діл, в урвище... "А якщо Чорний не віддасть?.." "Чи, може, й справді літопису вже немає?" В те, що літопису немає, повірити було неможливо. "Я умовлю, умовлю його. Переконаю,— думав гарячково...— Він зрозуміє... Це — науковий скарб. Не тільки його. І нащо він йому?.. Василю Гордійовичу заплатять гооші..." Він не знав скільки, але був упевнений, що гроші великі. "Ціни йому немає". Огром цієї думки розколював голову. їхати! їхати негайно! Ще два екзамени— на географічному та економічному факультетах. Відпрошуся. Скажу... Ні, казати поки що не можна нікому. Я — сам. І тоді... Горобцями налетіли інші думки, весело пурхали, цвірінькали, вихрили, скльовували зерна необмолоченої слави. Він мріяв про те, як опише цей літопис — це буде його відкриття — супровідна стаття ("дві, одна на початку, друга в кінці!"), примітки, коментарі — й... обезсмертить своє ім’я. Його працю зарахують як дисертацію ("докторську!"), його цитуватимуть, на нього посилатимуться, про нього напишуть статті. І він побачив великі, червоні, чомусь саме червоні літери: "Олег Зайченко". Неначе десь з віддалі, з туману зводилася й інша думка — чиста й благородна: відкрити людям істину, велику, невідому донині, просто відкрити.
А під серцем щось тремтіло, тьохкало, по тілу розливалося солодке тепло... Літопис вийде в "Академвида-ві". Червоні літери... Ні — золоті. Він подарує примірник їй. Щоправда її, конкретної, поки що не було. У школі він прилипав очима до голубого банта на передній парті, але той бант не відгукнувся на його несміливе зізнання, вписане в підручник хімії. Світила до нього закоханими очима студентка... Білява, кучерява Віта... Трішки кривонога. Одного разу з її ніг покепкували хлопці, і він не пішов більше на побачення з Вітою. Нині за тим трохи шкодував. Здогадувався, що справжнє почуття — то таки скарб, його треба цінувати, дорожити ним... Віта любила його щиро, віддано. Могла віддатися...
Власна грубість примусила засоромитись. У його серці те велике, палке кохання, про яке пишуть у книжках, ще гнізда собі не звинуло. Кидав оком і в той, і в інший бік. "Аспірант" — першокурсниці вимовляють майже з побожністю. Подобалася й та, й та... На увесь університет славилася третьокурсниця з романо-германського Діна. Висока, довгошия, чорнява, підстрижена під хлопця, гостроязика, іронічна, та ще й донька якогось заступника міністра, одягалася вишукано, елегантно. "До такої й на всраній козі не під’їдеш",— казав Петро Кра-сій, однокімнатник. Під’їжджати намагалися,— але коза скидала вершників. Олег на те навіть не важився. Знав-бо— не красень, і одяг на ньому... Ось тепер... Але тепер, либонь, він і сам знехтує Діною. На світі є ще кращі дівчата... Десь... Така ще не зустрілася.
Мрійник, фантазер, у той же час він умів міркувати розважливо, тверезо, і те, й те дивно сполучалось у ньому, він був беручкий — сільський хлопець — знав, що в житті може покладатися тільки на себе, а важився на високі вершини.
(Продовження на наступній сторінці)