От і сидить він тепер у холодній, чекаючи смерті. На-веселі його думи. У такі хвилини надто багато згадується— згадується все, все життя, усі його найяскравіші події, і світлі й похмурі, й дорогі до болю і до болю безвідрадні, які хотілося б забути, викинути з пам'яті... та їх не викинеш, вони ятрять душу, холодять серце...
Гомін за дверима холодної і бряжчання ключів. Двері відчиняються, і з'являються козаки з оголеними шаблями, а з ними писар Мазепа з папером у руці.
— Час, Олексію, до кола козацького,— сказав він хрипко,— молися востаннє милосердному богу.
Олексій Попович підвівся і мовчки став навколішки. Недовга була його молитва; він перехрестився, поклав кілька поклонів і випростався, не кажучи й слова. Але тут його очі упали на татарочку, яка притулилася до нього, обхопивши за ногу... Він підняв її, подивився в її світлі оченята, перехрестив і поцілував...
— Відайте її моїй матері, у Пирятин,— сказав він Мазепі і поставив дівчинку на землю.
Мазепа-подав знак одному козакові, щоб він вивів дитину. Ридаючу дівчинку винесли з холодної. За нею вийшов і Олексій Попович у супроводі сторожі. Він не протестував, не скаржився — він знав козацькі звичаї.
Засудженого повели через розбурханий січовий майдан; перед ним і за ним ішли козаки з голими шаблями. Попович іншов блідий, з похиленою головою. Побачивши засудженого, розбурхане море козаків одразу стихло. Змовкли бандури, скрипки, сопілки. Обличчя у всіх стали серйозні.
Край майдану, ближче до січових воріт, стояв грубий стовп, вкопаний у землю. На висоті близько трьох аршин від землі у стовп було вбито два залізних кільця. Коло стовпа, трохи осторонь, стояв величезний шаплик, наповнений оковитою. У шаплику на тоненькому ланцюжку плавав коряк з березового кореня. Тут-таки, біля шаплика, звалені на купу, лежали киї — козацьке знаряддя привселюдної кари.
Часом очі засудженого спинялися на товаришах, ніби шукаючи відповіді на останнє запитання, що хвилювало його, або питаючи: "Що ж це таке?.. За віщо? Невже це правда?" Але козаки уникали погляду нещасного товариша, докірливо дивилися на інших, ніби кажучи: "Хто ж це зробив? Хто звелів занапастити людину?" У декого на очах блищали сльози. Чулося прискорене, важке дихання натовпу, глибокі зітхання.
Засуджений глянув на небо, на сонце, що вдарило йому просто у вічі, й знову похнюпився.
Поповича підвели до стовпа. Він зупинився і ще раз глянув довкола себе. Всім, здавалося, було нестерпно тяжко... "Хто ж це хоче його вбити? Хто цей лиходій?"— читалося на похмурих обличчях козаків, і в їхніх очах світився сором, сором, сором...
Мазепа розгорнув папір і почав читати, але його ніхто, здавалося, не чув,—кожний думав про щось своє, залеке й близьке... І Олексій Попович думав... "Блажен муж, іже не іде на раду нечестивих",— згадалося йому, як він читав по покійному батьку.
— "...скарати горлом — забити киями до смерті",— виразно читав писар Мазепа.
Читання скінчилося. Два козаки з чужого куреня підійшли до засудженого і двома сиром'ятними ременями скрутили йому руки. Олексій Попович сам повернувся до смертного стовпа і підняв руки до залізних кілець... але одразу ж опустив їх...
— Я не собака,— похмуро сказав він.
Ривком розірвавши комір сорочки, він зняв з шиї хреста, перехрестився й поцілував його. За ним перехрестились усі козаки.
Засуджений шукав когось очима... Очі зупинилися на Небабі... Небаба підійшов...
— Що, Олексієчку? — тихо запитав він.
Засуджений подав йому свого хреста.
— Надіньте на дитину, на татарочку,— глухо промовив він.
Потім він знову повернувся до стовпа і підняв руки до кілець.
— Тепер бийте! — були його останні слова.
Ремені просунули в кільця й зав'язали. Обличчя засудженого вже не видно було, а виднілася лише широка спина, потилиця, шия і широко розставлені ноги.
— Данило Гнучкий, перший кий! — виголосив писар. Од козаків відокремився широкоплечий; смуглявий
неоковирний козарлюга, поволі підійшов до шаплика з оковитою, поволі перехрестився; зачерпнув повний коряк горілки, випив його; крекнув, утер рукавом вуса; взяв із купи один кий і підійшов до засудженого.
— Прощай; Олексію! — голосно сказав він і, широко розмахнувшись, вдарив києм по спині засудженого; той здригнувся й міцно стиснув кулаки.
— Карпо Вареник; другий кий! — мовив далі Мазепа.
І Вареник підходив до шаплика; випивав; перехрестившись, коряк горілки, брав кий і виголошував:
— Прощай, брате Олексієчку! Не я б'ю — військо запорозьке б'є!
І знову піднявся в повітрі кий, і знову глухий удар.
— Кость Долотоносенко, третій КИЙІ І знову те ж пиття і кий у руках.
— Прости, душа козача! Прости, братикуі
— Дорош Лизогуб; четвертий кий! Молись, Олексієчку! Молись, дружеі
П'ятий кий, десятий, дванадцятий... Хоч би крик, хоч би стогін біля стовпа...
Тільки руки дедалі більше витягуються і натягають ремені... Стиснуті кулаки розтуляються... Широко розставлені ноги підломлюються... Тіло вже не здригається...
— Прощай козак! — чути в натовпі.
А з куреня долинає дитячий плач: то плаче татарочка.
Ніколи ще, відтоді як стоїть і квітне Укріїна, Київ не бачив такої урочистої зустрічі, яку влаштували Сагайдачному і козакам після повернення з морського походу.
Увесь Київ зійшовся на берег Дніпра, туди де пристало запорозьке військо, що підпливло до міста на своїх непереможних чайках. На положистому березі, на схилах, на ближчих до Софійського собору вулицях; на дахах будинків — скрізь було повно народу, що рябів; як весняне поле; різноманітними яскравими кольорами вбрання. Духівництво всіх церков, ченці й черниці всіх монастирів, члени різноманітних цехів, братчики і спудеї, чи "скубенти", братської школи вийшли назустріч славному лицарству з корогвами, іконами, хрестами й значками всіляких цехових товариств. У всіх церквах урочисто гули дзвони.
Коли Сагайдачний з гетьманською булавою у руці в супроводі старшини ступив на берег під неймовірний гуркіт мушкетних і гарматних пострілів з усіх чайок, до гетьмана підвели чудового, білої масті, арабського жеребця під розкішним чапраком, гаптованим золотом і шовком. Сагайдачний спритно всунув ногу в червоному сап'яновому чоботі в позолочене стремено і в одну мить опинився в сідлі, наче вріс у свого коня. За ним виступили хорунжі з військовими стягами і туруцькими й татарськими бунчуками, захопленими під час походу. Ко* заки вишикувались у ряди куренями і йшли на гору за гетьманом, а попереду них — отамани й стяги. Це незвичайне видовище мимоволі вражало навіть призвичаєне око. Дороге турецьке вбрання на молодецьких козачих плечах, здобуте в Кафі, Синопі та на захоплених турецьких галерах, козацькі та польські кунтуші з довгими вильотами, підбитими найяскравішою матерією — альтембасами, златоглавом, оксамитом, одама-шками, шапки з червоними верхами й різних кольорів смушками — білими, чорними, сивими; дорогі турецькі та широченні козацькі, теж усіх барв веселки, штани; усіх кольорів, здебільшого червоні, зелені й жовті сап'янові та юхтові чоботи; різноманітна зброя, якою обвішаний був кожен козак, — мушкети, кинджали, ятагани, шаблі, — все це полискувало на сонці, сліпило очі, кричало своєю яскравістю, мальовничістю і незвичайною різноманітністю. Козаки виступили гордо, браво, з свідомістю своєї цілковитої перед усім світом незалежності й цілковитої волі у вчинках, поводженні — у всьому, у всьому!
Старий Небаба йшов на чолі свого куреня і, усміхаючись ледь помітною усмішкою під сивим вусом, поглядав на велетня Хому, в якого на руках, тримаючись правою ручкою за його волячу шию, сиділа татарочка й своїми великими південними очима здивовано поглядала на всі боки, наче шукаючи там свого пестуна й улюбленця, бідолашного Олексія Поповича, молоденьке тіло якого давно вже обгризли до кісток дніпровські раки.
Тут же виступав і вусатий Карпо Колокузні з своїми острозькими товаришами по степових мандрах — з веселим Грицьком та бравастим Юхимом, що возили колись на собі плетену чортопхайку з довготелесим патером Загайлом. Не було лише третього їхнього товариша, друкаря Хведора Безрідного, який лежав далеко-далеко на березі Дніпра, майже біля самого Ки-зи-Кермена. Зате разом з ними ішов його колишній джура Ярема, що тепер мав вигляд справжнього козака, і тільки жовтуваті очі та ріденькі вуса виказували його московську породу.
(Продовження на наступній сторінці)