— Не плач, джуро! — наче трохи пожвавішав умираючий.— Сідай ти на коня, почепи шаблю: нехай я подивлюсь, який з тебе буде козак.
Джура мовчки оперезався шаблею, перевісив через плече мушкет, скочив на коня й поволі проїхав між трупами.
Коли він повернувся до вмираючого, той тихо, але гірко плакав.
— Дякую тобі, господи милосердний,— шепотів він,— що доброму чоловікові моє добро дістанеться: буде кому за мене богу молитись.
І він знову заплющив очі, бо вкрай був знесилений. Тихо навкруги.
Але що то за гамір?.. Далекий гомін лине від Дніпра — чи то гусячий, чи то лебединий крик, чи то луна багатьох людських голосів.
Обличчя вмираючого судорожно сіпнулося, і все тіло наче витяглося. Він розплющив очі й напружено прислухався: далекий гомін, здавалося, наближався.
— Джуро Яремо, чуєш?
— Чую, паночку милий.
— А що воно таке?
— Не заю, паночку: може, лебеді ячать, може козаки гомонять.
Поранений силкувався підвести голову, але вона знов безсило падала на землю.
— Джуро Яремо! Сідай на коня та їдь ти понад тим лугом та понад Дніпром-Славутою, подивись, що там таке.
Джура перехрестився, скочив на коня і, взявши другого коня За повід, поскакав до Дніпра.
Вмираючий залишився сам. Слух його жадібно ловив далекий, неясний гомін, але вороняче крякання чулося дедалі гучніше, воно лунало по всьому полі...
І йому знов згадалося старе місто, зелені сади, дзюркотлива Горинь, що омивала старе коріння тополі, похмура, з закіптюженими стінами, друкарня, літери, літери, без кінця-краю літери,— з них козак Карпо відливає кулі на татар і турків... Багатьох він убив цими літерними кулями... А яка куля вбила його самого, Хве-дора Безрідного, колись бідного друкаря, а тепер славного козака-лицаря? Славного!.. Он де ця слава: ця слана димом стала, мушкетним димом, що вилітає з мушкета і миттю розміюється... А це синє, безкрає море, Кафа — вогонь, тріскотіння, гамір і голосіння, маленька татарочка. Синоп у вогні... А Катря, добра, ласкава Кат-ря... У саму глибінь душі дивлягться її чорні, як мушкетне дуло, очі... Ці очі вбили його... заради них він пішов у козаки слави-лицарс^ва добувати... От і добув...
Тим часом джура, прискакавши до Дніпра, побачив, що це справді пливуть козаки. Чорні й подекуди розмальовані^ чайки вкрили всю ріку. Попереду пливли прикрашені турецькі галери, наче горді лебеді попереду табунця сірих качок... Чудова була картина! Козаки в барвистому, здебільшого турецькому одязі і в шапках найрізноманітніших, переважно червоного кольору, рябіли й били в очі, як нива квітучого маку, перемішаного з гвоздикою та волошками. На галерах маяли прапори. На зброї грало призахідне сонце.
Джура, зупинившись на пагорку і начепивши шапку на спис, почав махати ним і кланятись. Козаки помітили його й повернули чайки до берега.
— Та то козак,— долинали голоси з чайок.
— Ні, не козак.
— Козак!
— Отакої! Тут, може, і сам нечистий козаком убрався!
— Та козак же!
— Еге! Козак — тільки чуб не так!
— Та се ж москаль Ярема, джура...
— Та джура ж і є!..
Кілька чайок пристало до берега. Прибув на великій галері й Сагайдачний з військовою старшиною. Усі догадувалися, що це вісник із загону, посланого в обхід і в тил до Кизи-Кермена. Але де ж сам загін? І чому вісником від нього прибув простий джура, навіть не козак, а полоняник-москаль, та ще й не в своїй одежі? Чи не сталось якого лиха із загоном?
Сагайдачний разом з іншими козаками зійшов на берег. Джура зліз з коня і кланявся ще нижче. Він був дуже схвильований.
— Джуро Яремо! — сказав Сагайдачний, допитливо дивлячись у вічі прибулому.— Се ти не своїми кіньми гуляєш і тягеля червонії, од піл до коміра золотом гаптовані, не свої носиш, не своєю шаблею булатною і пищаллю семип'ядною володієш. Мабуть, ти свого пана вбив?
Москаль рвучко труснув головою.
— Ні, батечку пане кошовий, отамане військовий! — мовив він поквапно.— Я свого пана не вбив і не стре-бив — ні, боже мійі—і молодої душі не збавив... Це на мене наклеп, обмова — бог свідок! Мій пан лежить там у лузі в полі, постріляний, порубаний гострими шаблями,— татари його забили на смерть... Помирає він няньки... Я прошу вашу милость Христом-богом — накажіть вашим молодцям у луг іти й мого пана та інших козаків чесно поховати.
— Та інших козаків? — запитав Сагайдачний.
— Так точно, ваша милость. Усіх татари порубали...
— Усіх! Матір божа!
— Усіх, ваша милость, забили, всіх до єдиного, прокляті.
Незабаром козаки були вже на полі, де лежали їхні забиті товариші... І на Хведорі Безрідному сидів уже крук і добирався до його очей: очі ці ще дивилися на блакитне небо, та вже не бачили його...
Швидко козаки викопали могили своїм полеглим товаришам; копали суходіл шаблями, а шапками й приполами землю виносили з глибоких ям...
Хведора Безрідного як улюбленця всіх козаків накрили червоною китайкою і на могилі, в головах, замість хреста встромили його бойовий спис, а до списа прив'язали білу хустину. Решті полеглих товаришів віддали честь тривалою стрільбою з мушкетів.
Під час стрільби з-за гори показалися прапори і вершники, а згодом цілі загони. Це були поляки, що на чолі з князем Вишневецьким та іншими панами переслідували татарські загони, які спустошували Україну. Саме від них і тікали з багатою здобиччю ті татари, що зустріли на своєму шляху невеликий загін козаків, посланий Сагайдачним в обхід і в тил Кизи-Кермену, і всіх їх перебили. Тут загинув і Хведір Безрідний.
Під цими польськими корогвами був і молодий госпо-дарич Петро Могила. У навальній гонитві за татарами він ніяк не міг забути заплаканих очей Соні Кисіль, що тепер для нього ототожнювалися з очима назавжди втраченої ним панни Людвісі Острозької... "Вони, ці повні сліз, по-дитячому невинні очі, послали нас рятувати Україну",— думав він, і його особисте горе наче стишувалося, і серце не так боліло від неповоротної втрати...
Ми знову в Запорозькій Січі.
Ось уже третій день гуляють козаки, бучно святкуючи своє повернення з моря і поминаючи загиблих у поході товаришів. Увесь острів, околиці його й Дніпро аж стогнуть од веселих та буйних криків козаків, у різних кінцях розлягаються різноголосі пісні, гудуть, терликають і вищать бандури, сопілки й скрипки. То там, то тут лунають мушкетні постріли на честь загиблих, козаки викрикують їхні імена, потрясають у повітрі турецькими: волосатими бунчуками, захопленими при руйнуванні ту* рецьких міст; блищать вийняті з піхов шаблі, що невідомо кому загрожують, злітають угору козацькі шапки. Якраз посередині січового майдану, на осонні, насунувши шапки на самі очі, один проти одного витанцьовують гопака старий Небаба з погаслою люлькою у зубах і такий же старий, коли не старіший, сивоусий Нечай, який заткнув поли кунтуша за пояс, щоб не заважали йому виробляти старими ногами неймовірні викрутаси. З обох старих ллється піт, а вони одно покрикують на сліпого бандуриста, на діда Опанасовича, який десятки років мучився в неволі у Кафі, а тепер повернувся вмирати на батьківщину: "Ще ушквар, діду, ще ушкварі Щоб горіло!"
Не видно лише Сагайдачного й писаря Стецька Мазепи. Та ще одного доброго козака не було—Олексія Поповича.
Сагайдачний і Мазепа сиділи на той час у курені за столом і писали смертний вирок Олексію Поповичу, якого тримали під вартою в холодній — в земляній тюрмі, що освітлювалася через невеликий отвір угорі. Він сидів на соломі, підперши голову руками, а біля нього, шарудячи соломою, гралася маленька татарочка і щось лепетала по-своєму.
Що ж сталося, що Олексію Поповичу пишуть смертний вирок?
А сталося ось яке нещастя. Повернувшись із походу, як сказано вище, козаки загуляли. Загуляв і Олексій Попович, завжди охочий до чарки. Коли він сп'янів, то цілком виявилась і його задерикувата, незважаючи на м'яке серце, натура: він то цілувався з козаками, то наскакував на них з кулаками й навіть з шаблею. Знаючи цю його ваду, товариші ще більше піддрочували його. А тут знайшовся ще гарний привід піддрочцти забіяку: приводом цим була маленька татарочка, яку Олексій Попович любив, як свою душу. Козаки раптом надумали довести, що татарочка не може лишатися в Січі, що вона — жінка, дівчина, а жінки, за запорозьким звичаєвим законом, так само не допускалися в .Січ, як і в олтар. Щоб розсердити Поповича, вони нахвалялися вигнати татарочку, а коли що, то і його разом з нею. Через усе це Олексій Попович зовсім сказився. Він почав лаяти козаків, запорозькі звичаї і всю старшину: казав, що сам піде з цього проклятого гнізда і перейде до москалів, а щоб помститися козакам, наведе на них москалів і ляхів. Коли йому сказали, що батько звелів утихомирити його, він і батька почав лаяти, узиваючи того старим собакою, казав, що не він, Сагайдачний, Кафу здобув, а що її здобуто завдяки його, Олексія Поповича, спритності та колишньому знайомству із старим кобзарем, сліпим Оианасовнчем. Мало цього, не тямлячи себе, він кидався на козаків і рубав їх шаблею. А коли Сагайдачний, зачувши цей гармидер, вийшов з куреня з булавою, щоб угамувати бешкетників, Олексій Попович кинувся на гетьмана з лайкою, вибив у нього з рук булаву і, зірвавши з його голови шапку, почав тягати старого за чуба...
Уздрівши це видовище, козаки розплютилися й хотіли тут же розшматувати зухвальця, та Сагайдачний спинив їх, віддавши винного на суд війська. Військо одностайне присудило; Олексія Поповича скарати горлом — забити киями на смерть...
(Продовження на наступній сторінці)