Кафа зразу перетворилася на величезне вогнище. Одчайдушні крики розбуджених людей, тріск палаючих будівель, ревіння худоби, плач жінок і дітей, страшні зойки нещасних жертв козацької помсти, яких вбивали й киДали у вогонь, радісні крики невольників, що виривалися на волю і тут-таки, на вулицях, на майданах, при світлі заграви розбивали об каміння свої кайдани, і на довершення всього сильні пориви вітру, який знявся разом з пожежею,— уся ця пекельна картина цілком відбивала той жахливий час, коли люди були наче ті звірі і як звірі поводилися з подібними собі. Хоч яке було пронизливе голосіння жінок і дітей, зойки і стогін тих, кого вбивали, звіряче рикання знавіснілих від крові козаків, хоч яким приголомшливим було гуготіння й тріск Пожежі, але над усім цим панував одчайдушний крик: "Алла! Алла!" Вулиці й майдани вкрилися тілами вбитих і ридаючими над ними жінками, яких козаки не чіпали. Інші тікали, намагаючись врятуватися, стрибали з міських мурів, і якщо залишалися живими, то або поспішали сховатись у садах чи горах, або кидалися в море, щоб дістатися до якогось корабля.
Незабаром на невольничому ринку виросли купи різного добра — товари, витягнуті з крамниць, дорогий одяг, винесений з палаючих будинків, мішки й барила золота і срібла, коштовна зброя і кінська збруя...
На цьому ж ринку, біля знайомого нам фонтана, в струменях якого відбивалася зараз кривава заграва, сидить сліпий невольник і, похитуючись то в один, то в другий вік, перебирає своїми кістлявими пальцями нехитрі струни свого нехитрого інструмента й співає щось тужливим голосом. Але гуготіння пожежі й крики людей перекривають його суворий, з риданням спів...
Від заграви видно було, як прекрасні тополі й кипариси, охоплені полум'ям, чорніли й перетворювались на тонкі обвуглені шпички. У повітрі, над довгими язиками полум'я, шугали перелякані птахи і, охоплені димом та гарячими струменями вітру, стрімголов падали в палаючу безодню й гинули... Все, здавалося, горіло: і будинки ,і мечеті, й мінарети, і похмурі, тепер осяяні вогнем фортечні мури з баштами, і червоні обличчя козаків, які снували в полум'ї, і їхній одяг, освітлений багряною загравою...
— Бий об каміння немовлят їхніх! — кричав Олексій Попович, з'являючись на майдані й сильно похитуючись.
Він, певно, встиг добряче хильнути після довгого козацького посту і тепер був дуже збуджений, погрожував комусь кулаком. Шабля била його по ногах і заважала йти, а він, не второпавши, в чому річ, горлав:
— Бий об каміння немовлят! А! Який се біс мене за ноги хапає!.. Бий! Ріж!
У цей час якась маленька дитина, мабуть, татарочка, кучерявенька й боса, опинившись на яскраво освітленому майдані і не знаючи, куди бігти й кого шукати, голосно плакала.
Олексій Попович натрапив на неї й зупинився.
— Чого ти плачеш? — несподівано ласкаво заговорив він до татарочки.
Дівчинка, побачивши незнайомого, ще дужче заплакала.
— Та не бійся, дівчинко... А! Гаспидське дитя! Яке ж воно гарненьке!
І п'яний добряга нахилився до дитини, гладив її по голівці, заглядав у вічі.
— 'От гарненьке! Ай-ай! Ну йди до мене на руки, не бійся.
І він, незважаючи на сльози дівчинки, взяв її на руки й знову почав гладити по голівці:
—— Стривай, не плач, я медяника дам... У мене добрі медяники, солодкі...
І він справді дістав з кишені медяника, взятого десь у пограбованій крамниці.
— Де твоя мама?—допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє, і даючи їй медяника.— Я понесу тебе до мами...
Інші козаки, навантажені здобиччю, побачивши п'яного товариша з дитиною на руках, не могли стримати сміх, хоч навколо коїлося щось жахливе.
— Гей, Поповичу, де ти взяв дитину?
— Та се ж його дитина, се йому привела татарка, коли він ще в неволі був.
— Що ж, ти її цицькою годуєш, чи що?
У цей час спалахнула заграва й на морі: це порядкував Небаба,— він запалив турецькі кораблі у гавані.
— Гей, братця, розступіться! — закричав хтось несамовито.
Всі обернулися: освітлений багряним полум'ям і весь зігнувшись під якоюсь важкою ношею, йшов Хома. Побачивши його, козаки аж у долоні сплеснули: силач Хома ніс па плечах гармату!
— Та се ж Хома! Дивіться, панове, він гармату несе!
— Матінко, та він цілу гаківницю пре!
— От Вернигора, сам гармату тягне!
Хома, зовсім захекавшись, червоний і розхристаний, обережно поклав свою ношу коло іншої здобичі.
— От бісова душа, яка ж важка,— бурчав він, втираючи червоне спітніле обличчя.
— Як же се ти, Хомо? Де ти її взяв? — цікавилися козаки.
— Та на башні ж,— ліниво відповів той.
— Та нащо вона тобі?
— Еге! Вона мідна... А батько казав, що недобре, що в нас на Січі немає жодної мідної гармати... От я й приніс сю гаківницю... Та й важка ж у біса... аж плечі болять!
Козаки не могли надивуватися буйволячій силі простака Хоми.
— От так богатир! Та ти, Хомо, скоро на собі коня свого носитимеш! — казали жартівники.
— Еге! Я й носив був маленького стригунця, так ні — не те.
— А що? Важкий?
— Ні, хвицається, іродова дитина! Козаки знов засміялися.
А тим часом пожежа в гавані поширювалася. Видно було, що горіло по всьому узбережжю.
— Се Небаба запалив свою люльку!
— Добре старий порядкує...
На майдані з'явився Сагайдачний із старшиною. І він, і курінні отамани були вже на конях у багатій турецькій збруї, взятих із стаєнь пашів та яничарів. Вони сіли на коней для того, щоб встигати скрізь і за всім стежити.
— Спасибі, дітки! — звернувся Сагайдачний до козаків, що були на майдані.— Добре впоралися.
— Спасибі й тобі, батьку, що дав нам роботу! — закричали у відповідь козаки.
— Не забуде нас Кафа проклята!
— Годі їй козацькими душами, як худобою, торгувати!.. Добре-таки ми їй дали!
Побачивши заграву в гавані, Сагайдачний покликав до себе Мазепу.
— Біжи, пане писарю, на берег, гукни до Небаби, щоб він не всі галери турецькі пайив, бо при такій користі (він показав на купи здобичі) нам без галер не обійтися, та й немало з нами буде бідних невольників: було б на чому їх до міст християнських довезти.
Мазепа поскакав у бік гавані.
На майдані дедалі більше збиралося козаків, які сходилися з усього палаючого міста, тягнучи здобич. Купи цієї здобичі росли з кожною годиною. Козаки, скинувши в один кіш принесене добро, знову йшли, щоб забрати решту і добити татар, яких не встигли вбити зразу або яким пощастило утекти. А полум'я лютішало, пожежа розросталася, і нещасне місто являло собою суцільне море вогню. З колишніх генуезьких палаців і розкішних вілл, з багатих турецьких і татарських будинків, з мечетей і громадських лазень у вікна й двері вихоплювалось назовні полум'я і вогняними язиками лизало й закопчувало стіни будівель, розтоплювало свинець і олово водогонів, з'їдало дощенту все, що було в місті дерев'яного.
Над ранок полум'я почало вщухати — йому вже не вистачало поживи.
Вранішнє сонце освітило самі руїни Кафи, ще вчора такої розкішної... Олексій Попович стояв на чердаку
Своєї чайки, тримаючи на руках сонну татарочку, і дивився на руїни міста, в якому він колись мучився в неволі... По обличчю його текли сльози...
XVI
Зруйнувавши дощенту чудове місто, козаки з бага тою здобиччю знов пішли у відкрите море. Вони захопили з собою кілька турецьких галер, які залишив Небаба, коли палив усе. що було в гавані, й навантажили їх награбованим добром, а також розмістили на них усіх визволених у Кафі невольників.
Сумно було здалеку дивитися на спалене місто, в якому ще так недавно вирувало життя, але козаки дивилися на нього, як на вбитого гада, і безтурботно відпочивали після кривавої роботи. Флотилія. їхня пливла прямо на південь, дедалі більше віддаляючись од берегів, і того ж самого дня козаки побачили себе серед синього безкрайого моря і такого ж, як море, безкрайого неба. Вони згадуадли й розповідали про те, що залишилось у кожного в* пам'яті з тої фатальної ночі, переказували жахливі подробиці про ту чи іншу свою пригоду, перев'язували один одному рани, опіки, жартували, сміялися, глузували з дурнуватого Хоми, який у розпалі кривавої роботи загубив свою шапку й нізащо не погоджувався надіти на себе дорогу, гаптовану золотом яр мулку; знайдену ним у своїй кишені. Усіх розвеселяв і Олексій Попович, який, проспавшись, побачив себе власником маленької, гарненької, як херувимчик, татарочки і не знав, що з нею робити: дитина весь час плакала, показувала ручками кудись удалину, звичайно, туди, де залишилася її мати, і Олексій Попович всіляко намагався втішити малятко. А втім, дівчинка швидко здобула любов усіх козаків. Та й не дивно — ніде дитина не розчулює людей дорослих, серця навіть черстві, закам'янілі, які ніколи не милували не тільки чужих, але й своїх дітей,— ніде, повторюємо, не розчулює так дитина і не викликає такої глибокої ніжності, як на морі, де відчувається цілковита відірваність од землі, де невинна істота, теж відірвана од свого гнізда, нагадує інший світ, інші, милі, далекі образи. Але ще більше почуття зворушення й ніжності до дитини зростає за таких суворих обставин, як війна,— під час блукань між життям і смертю, коли панує страшна невідомість з неминучими кривавими супутниками. Навіть цуценя в такій обстановці викликає до себе особливу жалість і ніжність.
(Продовження на наступній сторінці)