Козаки поглянули навколо й побачили величезну, чорну і неповоротку, як черепаха, турецьку галеру, на якій біля кожного кочега стояли й сиділи, скуті часом по двоє, галерники, прикуті до того ще й брязкітливими кайданами до сидінь, і невтомно змахували веслами,— галера тягла на буксирі кілька суден з Анатолії, навантажених важкими товарами. Вдивившись у галерників, які, обливаючись потом, працювали, мов воли, козаки пізнали їх і затремтіли від жалю: вони пізнали в них бідних невольників, здебільшого своїх козаків, а також москалів і ляхів... Козацький елемент все ж переважав... Це були не люди, а якісь страшні привиди з довгим волоссям і бородами, майже зовсім голі, з залізом і ременями, які в'їлися в кості, бо тіла на них майже не лишилося... Вони працювали, як автомати, плавно похитуючись назад і вперед, а поміж ними ходили турки-пригінчі й коли бачили, що котрийсь із них, знемагаючи від непосильної роботи, голоду чи безсоння, нерівно веслував, то били його по голих плечах, по спині і по закудланій голові крученим ременем із сириці або гнучкою червоною таволгою... Невольників було на галері повнісінько — старі, з сивим, навіть пожовклим від часу волоссям і бородами, і молоді, з голими ще підборіддями, але вже постарілі від горя й фізичних страждань... Коли хльоскала в повітрі червона таволга і впивалася в голе тіло невольника, він не смів навіть відвести рук од весла, щоб інстинктивно схопитися за побите місце, а тільки звивався усім тілом і кидав жалібний, безнадійний, сповнений німого докору погляд до цих прекрасних, але таких же німих і безжалісних, як турецький пригінчий, небес...
— Мати божа! — вирвався мимоволі стогін з грудей старого Небаби, а по загорілих щоках Олексія Поповича котилися сльози й падали на його татарську куртку.
Лише Сагайдачний ніби не помічав галери й не дивився на неї: він сидів похмурий, мовчазний, втупивши з-під густих чорних-чорних — при сивих вусах — брів нерухомий погляд на пристань.
— Не дивіться на галеру,— тихо сказав він,— може, який невольник пізнає кого та ще від радості крикне.
І Небаба, й Олексій Попович одвернули очі від жахливої картини невольництва. Галера помалу рухалася далі, а в повітрі і в душах наших козаків усе ще кричало й плакало брязкітливе залізо кайданів...
Обминаючи найрізноманітніші судна, над якими стояв неймовірний гамір незнаних мов, козаки були вражені якимись особливими гармонійними звуками, якоюсь стогнучою мелодією, що ніби лилася з глибини душі. Гляувши в напрямку цього мелодійного стогону, вони побачили нову партію невольників, які дуже відрізнялися зовнішністю від щойно бачених ними. Ці були, здавалося, ще більш обідрані, ще голіші, якби це тільки можливо було, і здебільшого русяві та руді, і що особли во впадало в око — це личаки в них на ногах; що це вже були за личаки, із чого сплетені — про це нема що й казати; але все ж це було щось подібне до личаків. На кожного з них було надіто, як на запряженого коня, шкіряний хомут, а від хомута йшла вірьовка до линви, якою тягли величезну посудину, навантажену камінням. У кожного на ногах брязкали ще й кайдани, але такі вузенькі, що ноги схомутованих невольників могли робити тільки маленькі кроки. їх було нахомутовано біля линви кілька смиків, і вони, похитуючись у такт, опустивши додолу голови й руки, що теліпалися, наче паралічні або вивихнуті, стогнали змученими грудьми: "Эй, дубинушка, ухнем!"
Коло них теж йшли пригінчі й шмагали то одного, то другого...
Нарешті, проклавши собі дорогу поміж сновигаючими човнами й чорноголовими татарчатами, які, купаючись, казна-що виробляли у надзвичайно прозорій воді, каїк пристав до берега.
Ще дорогою вирішено було Небабу лишити на березі стерегти каїк, а щоб до нього не чіплялися татари, чи продає він свій товар і почому продає те чи інше, і щоб таким чином не догадалися, що тут щось не гаразд,— надумали, що Небаба ляже в каїку на огірках та моркві й удаватиме, ніби спить, а Сагайдачний з Олексієм Поповичем, який уже побував у неволі в цій самій Кафі й вивчив її вздовж і впоперек, підуть у місто розвідати що треба.
Так вони й зробили.
XIV
З назвою "Кафа", "Каффа", тепер Феодосія, пов'язано багато історичних спогадів, які дають поживу уяві у вигляді далеких, поетичних, а тому завжди привабливих і в той же час близьких нам картин минулого.
Уже за п'ятсот років до нашої ери мілетські греки заснували свою колонію біля мальовничої затоки, що увігналася в землю коло підніжжя гір, які ще поетичному Гомеру уявлялись мало не горами страшних лест-ригонів, котрих він згадує в X рапсодії своєї "Одіссеї". В час заснування Феодосії мілетцями Крим був населений тавро-скіфами, які дуже любили землеробство, і слід гадати, що то були наші предки, слов'яни-скіфи, або навіть предки наших предків, слов'яни-лестригони, які в поетичній уяві грека постали такими страшними і перед котрими пасував і хитромудрий Одіссей, що йошив у дурні навіть таке страховище, як циклоп Поліфем...
І якою ж далекою здавалася грекам, і якою ж похмурою й холодною уявлялася їм, з острова Мілета, ця країна, мало не гіперборейською!.. Це був для них край світу...
Як би там не було, вон заснували тут свою торговельну колонію, бо за Гомера, і за Перікла, і за Олександра Македонського греки завжди були в душі гендлярами. А наші предки — лестригони й тавро-скіфи, як і нинішні тамбовці, саратовці, самарці й полтавці, завжди любили сіяти хлібець і завжди продавали його майже задурно хитрим мілетцям, як і тепер майже задурно продають їхнім потомкам, а також французам і англійцям, а самі харчуються половою, "аки звір якийсь".
Нову свою колонію греки назвали Феодосією — даром божим, бо колонія збагачувала їх за рахунок завжди довірливих слов'янлестригонів і тавро-скіфів...
Так процвітала Феодосія кілька століть. Рай був, а не життя! На майданах тут співалися аттічні пісні — Сафо й Анакреонта, декламувалися рапсодії Гомера, в театрі виставляли Есхіла й Софокла... До сліз смішив Феодосію і її багатих гендлярів Арістофан... На вулицях і майданах стояли пластичні зображення грецьких богів — Діани, Венери, Амура, а наші предки, тавроскіфи, нечесані немиті, в личаках, як вони зображені на Троя-новій колоні, звозили на ці майдани свою пшеничку і, почухуючи те історичне місце свого тіла, куди кожен мав право заглядати, хитали головами, споглядаючи голу Афродіту, і боязко шепотіли: "Ач, безоромна!.."
Бачила в своїх стінах Феодосія і гордого Мітрідата, царя понтійського; і не менш гордих, але, можливо, більш дурних солдафонів — римських консулів.
Потім наскочили в благословенну Тавріду і в Феодосію "наші молодці" — гунни, і, як взагалі "наші молодці", де бо вони не проходили, то все робили чисто, тому що завжди раді старатися — то вони постаралися: голих Афродіт і Амурів прив'язали до кінських хвостів, а решту стерли на порох... "Бий їх, улесливих грекосів, розтули твою..."
Від Феодосії лишилася тільки купа руїн...
Пізніше виросло тут маленьке сільце Кафа, про яке згадує Костянтин Багрянородний, але вже хлібцем торгувати нашим предкам не було з ким.
Згодом знову прийшли "наші" — вже "наші поляни" й "кияни",— заснували Тмутороканське царство, "виміряли море по льоду", пригрозили "тмутороканському ідолу" і загадували щось наперед...
Але тут сталося ось що: прийшли до "наших" вже "не наші", а "східні люди" — Чингісхани та Батиї,— і "наші", всунувши свою богатирську шию в ярмо, забули і про тмутороканського ідола, і про Кафу.
Та про неї згадали нові гендлярі середніх віків — генуезці, і Кафа, вже Каффа, як фенікс, виникла з попелу. Це було щось казкове, чарівне. Уся розкіш, все мистецтво палаци, храми, статуї, фонтани — все, чим так пишалися в середні, золоті свої віки Генуя, Венеція, Рим, все це перенесено було в Тавріду, в Кафу, і Кафа стала великим багатим містом, дорогим діамантом поміж італійських колоній...
Як стародавня Феодосія бачила в своїх стінах Міт-рідата, притиснутого римлянами, так генуезька Кафа бачила в своїх стінах "безбожного сироїдця" Мамая, розбитого руськими на Куликовому полі й загнаного в Кафу, де генуезці й порішили цього страшного звіра...
У 1475 році, коли турки загрожували потоптати ногами й копитами своїх коней всю Європу, вони одібрали Кафу в генуезців. І стала Кафа — Кефе — гордістю й славою правовірних. До того, що дали Кафі генуезці, турки додали ще свого, своїх розкошів і свого східного блиску: спорудили багаті мечеті з високими мінаретами, розкішні будівлі лазень... І стала Кефе Крим-Стамбулом або Кучук-Стамбулом — малим Константинополем... Уній нараховувалося до вісімдесяти тисяч жителів; в її порту стояло часто до семисот суден... Багатство і зовнішня розкіш вражали око, лякали незвиклого...
І от це казкове місто постало у всій своїй чарівній красі й у всьому своєму багатолюдстві перед очима наших сіромах — Сагайдачного та Олексія Поповича.
(Продовження на наступній сторінці)