І все ж то завтра-післязавтра буде. Нині інше бентежить і гонить княжича на вежу: як же він піде з своєї землі без Зоринки? Казала: "Силою не примусять узяти злюб, коли не з тобою, то ні з ким". Нині немає вже того, що ставав їм на заваді. Нині тільки й завади, що щасливо взятий Зоринкою жереб. Невже зважить на те і відкинеться? Чужина багатьох лякає, а невідомість — і поготів. Одне, підуть не знати куди, а друге, може скластися, що ніколи вже не повернуться. Найбільш ймовірно, що ніколи вже не повернуться до отнього порога, такої милої серцю Тивері. А ще ж є у його Зоринки мати-жалібниця, зболена втратами вдова Людомила. Чи то ж так просто переступити через її скорботу, її тверде, а може, й криваве "ні", піти з вигнанцем і стати такою ж вигнанкою, як і всі ?
Пильно вдивляється княжич з надворітньої вежі, усе і всіх бачить на кілька поприщ від Черна. Не бачить тільки, щоб вертав побратим його із Вепрової дідизни — Веселого Долу. Всього лиш бариться чи не має з чим повертатися?
Коли щось і тішить його в цій веремії, то, певно, те, що не сам стоятиме на чолі відселенців. Такий, як і йому, багатьом із молодшої дружини випав жереб, і серед тих багатьох найближчі соратники — Бортник, Боян та Жалійко. На них покладає усі свої сподіванки. Бо саме вони стануть на чолі тисяч, даватимуть тим тисячам лад, поведуть, коли доведеться вести, на січу. Отроки зрілі, у ратнім ділі тямущі, по суті, мужі вже. Два з них порають тих, що прибувають, Жалійка ж, яко добре знаного у Вепровій родині, послав до Зоринки довідатися, яким же буде останнє слово Зоринчине.
— Княжичу! — здибив перед ворітьми коня Боян. — Агов, княжичу! Чи чуєш мене?
— Чую. Чого тобі?
— Кінних прибуває та й прибуває, возів також. А де ковачі і кузнь? Де стельмахи і стельмашні? Путь буде і далека і терниста. Що робитимемо, обламавшись на ній?
— Пожди мене.
Збігає сходами прудко, як і належить вишколеному в ратних ділах дружиннику.
— Старійшинам казав про те?
— А до чого тут старійшини?
— Їм велено приготувати нас у путь так, щоб відселені все мали. Їдьмо та побесідуймо з старійшинами.
І вони їдуть. Мимо згромаджених острівцями возів, мимо тлуму людського і позирків людських. Бо хтось нашептав уже: це і є ті, що стануть на чолі відселенців. А кому ж не цікаво знати, які вони, ті, що поведуть у безвість, як і те, чи приведуть до сподіваного пристанища. Стоять і печуть очима, перекинуться словом-другим і знову печуть.
Коли наблизилися до опоряджених під житло наметів, побачили: старійшини не дрімали. До них під'їздили та й під'їздили поселянські привідці, казали, з чим прибули. Їх слухали, кивали, вислухавши, головами або ж дорікали, чому не привезли того і чому — того.
— Старійшинам родів тиверських, — підійшов і доземно вклонився Богданко, — шана й хвала.
— Добридень, княжичу. Бачимо, збентежений чимось. Чи не скажеш чим?
— Скажу, та передусім хочу знати, скільки піде зі мною в світи тиверських отроків і скільки дівиць, скільки возів буде у валці і скільки коней у дружині?
— Хіба княжич не знає того? Жереб указав на десять тисяч отроків і на десять тисяч дівиць. Скільки буде коней і возів, не відаємо ще, бо не всі над'їхали.
— І все ж бачите, над'їхало немало.
— А так.
— А де ковачі і кузнь? Де стельмахи і стельмашні? Хто і як лагодитиме вози, коли обламаються, куватиме броню, коли треба буде кувати?
Старійшини зглядаються і знов затримують погляди на княжичу.
— Ковачів, як і стельмахів, шукай, отроче, серед відселених. Що визначив жереб, те твоє, що лишив, те наше.
— А кузнь? А стельмашні? Їх теж мав визначити жереб? Не годиться мені дорікати старості і повчати старших, а все ж скажу: відселенці тоді лиш підуть із своєї землі, коли матимуть усе, що належить мати в далекій і непевній путі. Я і мої тисяцькі, — кивнув на Бояна, — доглянемо за цим.
І знову правились, обминаючи стрічних, через усе місто під Черном, до західних воріт у Черні.
— Де може бути Жалійко? Чому так довго не повертається?
— Гадаєш, довго?
— А то ні?
— Бо таки ні. Глянь, хіба то не його Чалий стоїть на припоні?
— Де?
— А біля воріт, ледь-ледь осторонь від них.
Поспішав до сла свого, як тільки міг, і тішився-радів, що таки діждався його, як, може, радів би самій Зоринці. А над'їхав та приглянувся — і схолонув серцем: Жалійко ані словом, ані видом не сказав йому, що повернувся з веселими вістями від Зоринки.
Аж ось коли кожен міг сказати собі: усе, настала мить прощання. Прибули ті з відселенців, що правилися з найвіддаленіших вервей, вилаштувались і стали поза містом валки з возів. Ті ж отроки та дівиці, що могли втовпитись на місті, тиснулись до вижі й слухали привідців своїх уважно та думно.
— Отроки й отроковиці! Не наріканнями стеліть собі путь у прийдешнє, у ту землю, що має воздати вам за ваші страждання. Бо що в них, наріканнях, та й хто винен, що маємо одривати вас од серця й кривавити тим зболені серця? Мужністю та мудрістю устилайте стезю свою тернисту, аби не була страдницькою. Лише вони дадуть вам полегкість, а з полегкістю утіху й надію.
То казали ті, кому треба було проститися якось та й виблагати прощення. А що скажуть нові привідці — княжич, тисяцькі? Куди поведуть, в полуденні чи полуночні краї, на захід чи на схід сонця від Тивері? А ще не завадило б знати, як далеко вестимуть, на кого і на що покладають надії в тамтій новій землі? Взялися ж бути привідцями, то мають знати, куди ведуть.
Усі дивляться на княжича, а княжич — на всіх.
— На те, щоб вів вас, була воля князя і старійшин. Чи згодні ви, братіє, аби привідцею вашим був я?
— Згода!
— Може, викличеться хтось інший або наречете когось іншого?
— Ні! Будь ти, княжичу! Тебе знаємо, на тебе звіряємось!
— Коли вірите мені і звіряєтесь на мене, то слухайте, що скажу. Підемо сьогодні і підемо так, як поділив вас: чотирма окремими валками. На чолі кожної валки йтиме тисяча дружинників при броні, на чолі тисячі — призначений мною тисяцький. Йому ж та його сотникам підлегла і вся валка. Всі інші йдуть пішо або їдуть почергово на возах.
Подумав мить і вже потім заговорив до своєї братії:
— Певен, волієте знати, куди ляже наша путь, в чиї землі і в які краї? Князь і старійшини радять іти таки через Дунай, на плодоносні землі ромеїв. А я так гадаю: раз нам сказано, куди приведуть боги, то ми осібно й порадимося з богами. Полишимо нині Черн, станемо табором десь поодаль від Черна та й спитаємо в них, іти вже чи послати спершу слів своїх та довідатись у володарів довкружних земель, хто прийме вигнанців такими, як є. Чи згодні зі мною?
— Чом ні. Згода!
— То най буде щасливою наша путь!
Кревні здебільше там ще, в оседках та за оседками, попрощалися з відселенцями, а проте не бракувало й таких, що воліли бути з дітьми своїми до останнього. Крик, галас, плачі та зойки знялися, коли рушили. Богданко не зважав на те. І тисяцьким звелів: "Не гоніть, далеко не супроводжуватимуть валки. Побачать, що правимось та й правимось, повернуться".
Де зупинить і коли зупинить своє кочев'я, поки що не думав. Одне знав напевно: десь має зупинити. Бо чи то ж можна, щоб пішов у світи сам, без Зоринки? Чи та Зоринка така вже аж надто кам'яна та перелякана, щоб не опам'ятатися врешті-решт і не прислати на місце стійбища свого нарочитого: "Прийди і забери мене, лебідику, бо лусну з туги, бо хочу бути там, де й ти". Коли ж не пришле, сам має щось вдіяти, а таки взяти її з собою. Буде там, у путі-вигнанні, Зоринка, буде з ним і Тивер, не буде Зоринки, не буде й Тивері. Бо хто, крім неї і її тихого та ніжного щебету, здатний нагадати, що була в його житті-бутті Соколина Вежа, була лагідна та добра бабуся, баянка його терпелива, а ще ласкава з ласкавих мати, сестрички. Чиї очі можуть заясніти так блакиттю, окрім Зоринчиних, хто ще защебече так, як щебетала Зоринка: "То озерця нашої землі, а заодно і наше небо, лебідику. Завваж, яке небо, такі й очі в мене, які очі, таке й небо".
Може, не слід було слухатися Жалійка, коли повернувся з Веселого Долу й сказав: "Вирви із серця Зоринку. Не може переступити вона через смерть вітця свого й піти з тобою. Надто свіжа та рана, аби могла переступити". Ано, може, не слід було слухатися, а сісти тоді ж на коня й податися до Веселого Долу, таки домогтися свого?
Коли виїхав на пригорок та оглянувся назад, валці відселенців не було ні кінця ні краю. Скільки сягало око, стільки й клубочилась над нею пилюга. Щоб такому кочев'ю стати стійбищем, потрібен час та й час, а ще неабиякий простір. Ну, з часом простіше, а де знайти для двадцяти тисяч людей, он якого тлуму возів та коней місце з бодай якимись зручностями? В своїй землі якось уже дасть раду, знає до подробиць і путь у полуденні краї, і випаси-галявини поблизу путі. Гірше і набагато гірше буде, коли підуть чужою землею. Там куди не ступи — усе безвість, усе незвідане. Єдине, що лишатиметься, мабуть, покладатися на щасливі випадки. А щастя одинаку рідко усміхається в путі, тисячам — і поготів.
Черн давно зник за овидом, а валка простувала та й простувала за своїм привідцею, намотувала та й намотувала на колеса час. Богданко звик уже до того і рідше обертався. Вихитувався у сідлі і думав, перекидався словом-другим із Жалійком, що був більше при князеві, аніж біля своєї тисячі, і знову думав.
— Тобі не здається, — обернувся зрештою до свого содруга, — що час уже подбати про стійбище?
— Час не час, а подбати слід і заздалегідь.
— Тоді лишайся на чолі обох валок. Я візьму першу з своїх сотень і подамся на розвідини. Низинну Луку огляну. Гадаю, там і станемо.
Княжич не звик їздити ступою. Отож і зрадів нагоді пустити Сірого вскач. Приострожив, поставив на мить свічкою, крикнув дружинникам, аби вийшли вслід за ним, та й дав волю нажаханому коню.
Земля Тиверська не така вже й рівнинна. Горби то підносяться крутими хвилями, то опускаються, доли коли і є долами, то порізані балками та вибалками. То вже там, ближче до Дунаю, піде рівнина, тут не встиг спуститися у діл, вже бачиш попереду узвишшя. А проте і долів немало та й доли просторі. Поки проскачеш один, натішишся летом бистрим, здолав ступою горб, знову можеш тішитись.
На одному із схилів нагледів валку, що йшла назустріч і, спускаючись у діл, була добре видима.
"Хто б це міг бути? — загадався княжич. — Чи не заморські гості? Коли справді вони, варто заговорити та розпитатися, звідки правляться, що чувати там, де були".
Пильнував, зближаючись, а ще пильніше доглядався, зблизившись.
— Чолом вам, путники! — перший привітався той, що вів стрічну валку..
— Чолом і вам, братіє! Хто будете і куди путь тримаєте?
— Поляни ми і путь тримаємо в землю свою Полянську.
Княжич притримав коня і тим ніби передав стрічному свій намір-бажання: полянин з’їхав на обочину і теж спинився.
— А ви хто будете?
— Таж видите, тиверці.
— Видіти виджу, одначе не зовсім вірю.
Полянин кинув оком на валку, що спускалася з пагорба в долину, і, не нагледівши в ній кінця, знову до Богданка:
— І куди правитеся?
— Куди приведуть боги.
— Як то? — здивувався.
— Земля Тиверська зазнала безліття, неспроможна прогодувати всіх. Веліли нам, отрокам і отроковицям, брати жереб і сказали: шукайте іншу, ту, що прогодує.
Привідця полян глянув чомусь на дружинників, що стояли поруч із Богданком.
— Судячи з того, скільки вас і в яку сторону світу націлилися, не важко догадатися: за Дунай, у ромейські землі тримаєте путь?
— Радять іти туди, а куди підемо — не відаємо ще. Маємо стати десь і поміркувати своїм, відселенським віче.
Відчувши, що розмову вичерпано, Богданко торкнув острогами коня і рушив, побажавши полянам щасливої путі. Та не від'їхав і десяти ступенів, як полянин знову наздогнав його.
— Ти пізнаєш мене, отроче?
— Десь ніби бачив, а де, не пригадаю.
— Я княжий муж із полян, Гудима. Був у вітця твого і не раз. Ось що хочу порадити: коли справді націлилися іти в ромейські землі, не робіть того.
— Чом так?
— Ромеї озлоблені вторгненням склавинів, свою і чужу силу збирають супроти слов'ян. Є певні вісті — кличуть обрів.
— Ті вісті знані в Тивері, а обрів все ж нема.
— Тепер напевно будуть. Я недаремно сидів у Білгороді, бував у ромеях, знаю. Обри зійшлися з імператором у ціні і намірах. Лишилося визначитись, як бути з кутригурами, котрі стоять на їхній путі: та з нами, слов'янами, і підуть за Дунай.
— Що ж робити, коли так?
— Стань, як казав, стійбищем і жди. Я буду у вітця твого, князя Волота, скажу йому усе як є, гляди, поверне вас.
— Ми вже вислані, достойний, вітець не піде супроти речниці віча.
— Дарма. Речницю можна й переінакшити. Коли ж станеться так, що Тивер таки не покличе вас, даю ще одну раду: правтесь у Полянську землю, до города Києвого.
— Нас багацько, двадцять тисяч. Чи прийме Київ? Чи вистачить у нього яств перезимувати всіх?
— Було б бажання прийняти, яств стане. Ви ж усі молоді і дужі?
— Всі до їдного.
— Ото й добре. Чув, певно, князь Києва ставить городи по Росі та Дніпру. Поляни — слов'янська твердиня з боку степу, їм такі, як ви, он як потрібні.
Княжич слухав його уважно і думно.
— Коли це справді так, я радитиму вічу правитися до полян.
— І добре зробиш, молодче. Там свій, слов'янський люд, він не залишить вас у біді. І землі для всіх стане. Де ти бачив, щоб чужинці та приймали чужинців ласкаво? Брат завжди горнеться до брата і норовить бути сусідом братові, а в лиху годину і поготів.
XXX
Поки відселенці підтягувалися і ставали стійбищем, поки порали коней, затим — себе, сонце не лишень схилилося, сховалося за овидом. А сховалося сонце — одразу почало й темніти.
— Сьогодні не встигнемо скликати віче, — мислив уголос Богданко. — Пізно вже та й люд натомлений.
— А так, — погодилися тисяцькі. — Віче є віче, йому треба посперечатись. А хмизу не наготували. Коли справді маєш намір ждати речниці з Черна, чого поспішати, скличемо завтра.
На тому й стали.
Так узвичаїлося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з людом, не князі, люд кликав здебільше князів на віче і мав із ними раду. Богданко, може, й не думавши, почав із того, що зламав отні норови, вийшов другого дня на змайстровану дереводілами вижу й оповістив усіх: привідця кочев'я кличе люд відселенський на віче.
— Братіє! — голосно звернувся до згромаджених довкола ровесників. — Кланяюсь вам доземно за те, що довірились мені в сумну для всіх нас годину і в такім сутужнім ділі — вести вас у світи й шукати землю-годувальницю в світах. Та водночас і питаюся: а що ж скажете ви своєму привідці? Яку, будучи на моєму місці, обрали б для всіх нас путь, у які сторони світу повели б?
Змовк і ждав. Та, видно, не ждало віче, що на нього покладуть княжу повинність. Одне — іти протореною вже стезею і зовсім інше — торувати її. Одне — перечити, коли кажуть неугодне твоїй мислі, і зовсім інше — мислити за всіх.
Мовчання видавалося таким глухим і таким тривалим, важко було повірити, що тут тисячі і тисячі.
— Волієм знати, що намислив князь!
— Ано! Оглашай, княже, свої наміри. Ми віримо тобі.
Його вперше назвали князем, і те полестило, ба збадьорило навіть.
— Одселяючи нас із землі Тиверської, старійшини казали: ідіть туди, куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту їхню заповідь? А так, пішли на перший-ліпший клич, скорились першій-ліпшій раді — правитись за Дунай, у плодоносні ромейські землі. Тепер, коли є відселенцями, час, гадаю, зважити та помізкувати, чи є цей наш намір божим повелінням? Моя думка, братіє, така: боги противляться цьому наміру. Спитаєте чому? Скажу. Доки ми йшли до цього стійбища, на зближення з ромейською землею, та земля віддалилася від нас і на велику міру. Муж із полян, той, що перебував у Білгороді-Тірі і вертав учора з Тіри, заприсягнув богами: обри таки йдуть в обводи ромейської імперії, ромеї таки кличуть їх. Імператор озлоблений навалою склавинів, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме нас і одразу ж скаже: "Ідіть супроти братів своїх, а наших кревних ворогів", або напустить на нас обрів і поллє нашою крівцею землю, якої так жадаємо.
Тому й кажу: чи варто іти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо полишити землю свою на поталу супостатові, зважаючи лиш на те, що ця земля не спроможна нині дати нам яства?
— Таж там, у Черні, йшлося вже про це, — подав хтось голос. — Сказали: "Ідіть, іншого рятунку не бачимо".
— Сказали тоді, коли не певні були, що обри йдуть таки в обводи ремейської імперії. А що скажуть нині, не відаємо. Ачей одумаються-таки й пришлють нам іншу речницю: "Тивер під загрозою вторгнення, не йдіть із Тивері". Вони на те і є мужами думаючими, аби розуміти, не в добрий час висилають із землі цвіт її раті... То ж і питаю вас, братіє: чи не пождати нам на цьому стійбищі нової речниці з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити обводи рідної землі.
— Правда твоя, княже, слід заждати.
— Ано! Пождемо сьогодні, завтра. Коли нічого не буде, тоді вже й підемо, куди скажеш.
Куди скаже... А чи підуть, куди він скаже? Он якою повсюдно німотною була перед цим тиша і яким голосним та дужим став по його речниці гомін. Сумніву немає: вічу до серця такі його думки, воно пристає до помислів і намірів привідці. Лишається домовитися з ним, що вдіють і куди підуть, коли стольний Черн не пришле свого гінця і не покличе їх назад. Перше, що радитиме, таки не йти в ромейські землі. Буде та його рада слушною чи неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у роді своїм, уже осібнім і націленім на осібне життя.
Отож і почне з них, порад.
Богданко закликав содругів своїх до тиші і, перевівши подих та набравшись духу, став міркувати перед ними вголос.
Усі знають, підкорені римлянами, а нині підвладні ромеям землі в сусідній Мізії, як і в Дакії та Фракії, — багаті землі. Та чи ждуть їх, вигнанців знедоленої Тивері, на тих землях? Най отроки згадають: та земля, від Дунаю до Довгих стін, ба навіть до Теплого моря, належить двом володарям. Один із них — даки та фракійці, давні волостелини тієї багатої на сонце і злаки землі, другий — ромеї: сам імператор, церкви та монастирі, полководці імператорські. Чи ті два господарі поступляться землею, на яку заряться тиверці, з доброї волі? Не поступляться, її доведеться брати силою, лити за неї свою кров, як ллють її склавини в Іллірику, або ставати колонами на ромейських угіддях, а там, гляди, й рабами.
Тому й питає: чи затим ідуть вони з своєї землі, щоб занапастити себе рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня: боги не благословляли людей на ратне діло, як не благословляли й поділ їх на рабів та рабовласників. Вони повелівали труд на землі, давали всім і кожному однакове привілля. Не злом і не татьбою славен світ, мудрість і добро — ото його окраса. А ще казала стариня: людина — вінець божого створіння. Посягати на неї, яко ж і на діло розуму та рук її, — все одно, що посягати на богів. То чи годиться тим, кого гонить із рідної землі безліття, хто спізнав та й спізнає ще, що таке довічна розлука з кревними, плач і сум по рідній землі, — чи годиться, питає, іти і сіяти ту розлуку, ті плачі з-поміж інших? Чи не ліпше і не достойніше буде перед пам'яттю роду, перед власним сумлінням, коли підуть і поселяться на котрійсь із незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?
— А є така земля, княже?
— Є.
— Вкажи нам на неї — і ми підемо.
— Муж із землі Полянської, довідавшись, хто ми і куди тримаємо путь, радив іти в полуночні краї, в землю полян подніпровських. Більше скажу: кликав іти туди, сісти родом своїм на обводах їхньої землі й жити за своїми законами та поконами.
— То чому вагаєшся, княже? Коли не покличуть привідці Черна, веди до полян.
— Вагатися є чого. Той же полянин не приховав, що жити маємо там не задаром. Князівство Київське — антська твердиня на сході. Тож так собі гадаю: землю нам дадуть, одначе й повеління своє теж дадуть. "Живіть, — скажуть, — на обводах землі нашої й будьте нашим щитом для асійців".. А я, зізнаюся, того не хотів би. Ані для себе, ані для вас. Чи ми, тиверці, перебуваючи в сусідстві з ромеями і постійно терплячи від ромейських вторгнень, не назналися ще, які то розкоші — жити на обводах, яке то безліття — ратний розбій ласих до поживи сусідів? Чи нам, що постійно жили в тривозі за своє життя і свої пожитки, годиться шукати й селитися в такій же, як і мали, землі? Ніде правди діти: то теж слов'янська земля і покони наші — антські. Там ми житимемо осібно, в сусідстві з своїм людом і не знатимемо тих утисків, що знали б у ромейських землях. Та чи варто спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищі людей, змушених шукати собі землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати заодно і землю-мироносицю — ту, в якій ані ми не бралися б, прагнучи поживи, за меч, ані нам не погрожували б мечем, де мали б і мир, і спокій, і благодать?
Перевів подих, жде, що скаже віче. А віче, як і досі, мовчало. Такою несподіваною видалася всім щойно виголошена речниця чи такою аж надто знадливою?
— Ви зголосилися, — продовжував Богданко, не діждавшись одповіді, — зголосилися, кажу, аби я був привідцею в пошуках нової землі. То знайте: хочу знайти саме таку землю. Чи пристаєте до цих моїх намірів, чи згодні піти зі мною?
За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.
— Чом ні, — озвався хтось один. — Та чи князь певен, що така земля є десь?
— Маю бажання знайти, певність дадуть уже пошуки.
Звільна, ніби з долини, почав наростати гомін, і був він не з тих, що тішать: віче радилося, проте радилося окремо від князя.
Відчував, невтішність набирає та й набирає в ньому сили, переростає в тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Одні міркують он уголос, інші питаються про щось у сусідів, ще інші вимахують руками, далебі, перечать. Кому, цікавий знати? Таки намірам князя чи тим, хто не згоден із князем?
Дива в цій раді, як і в ваганнях вічового люду, мало, гірше, коли врадять не те, що слід. Чи стане тоді у нього мужності, хисту бути князем на вічі і мужем серед мужів? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тінь неспокою вже бродить тілом. І мислі губляться. Правду казав вітець, бесідуючи колись із матір'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такій землі, як Тиверська. Ідеш на січу — думай про всіх, печалься всіма і всім, повернувся з січі — знову те саме. А що мав із того? Ано, що? Ото тільки й утіхи, що знаний кожному, що була у серці певність— підпирає собою добробут люду, спокій і благодать землі. Ну, ще могли услати путь квітами, коли повертався з боролища зі славою, віддячити за кров і піт велелюдним пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радість переятої у супостата змоги — і князь уже всього лиш той, на чиїх раменах лежить повинність одповіді за всіх і все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, — і люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на віче, а на вічі всього почуєш від нього і піт утреш не раз, доки доведеш кожному і всім, що ти не здирця і не тать. Ніби на суд ідеш і почуваєш себе там, на вічі, мов на суді.
"У вітця були підстави для нарікань, — стає на думці Богданко. — Воістину так: почуваєш себе, мов на суді. А що ж буде і як буде, коли віче не зголоситься іти туди, куди кличу? На кого і на що обіпруся, обстоюючи свої наміри? На мудру раду бабці Доброгніви, на те, що винесла з віків і що є мудрістю віків? А чи та мудрість у всіх одна? Он скільки отроків довкола вежиці, і що не отрок, то й свій рід, а в кожнім роді своя мудрість, як і своя правда".
— Пощо вагаєтесь, братіє? — не витримав таки Богданко і зважився схилити терези в свій бік. — Чи я лихого зичу вам? Чи мої бажання такі противні кожному?
— Бажання — марниця! — одважився котрийсь і дав одповідь за всіх. — Бажання не одного вже заводило в дебрі або валило в крутопадь. Обирай щось певніше.
Кому приємно, коли перечать? Хотів було крикнути невірам: "Слов'янський світ не кінчається на полянах! Захочемо — підемо далі: в радимичі, до кривичів на Ільмені. Землі ті не знають навали чужинців, гляди, там і жде нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крізь натовп і звернув на себе увагу всіх.
— Пустіть до княжича! Чули! Пустіть, маю повідати йому щось.
То був челядник Вепрової Зоринки. Тривога а чи радість затрубили в Богданковім серці, коли пізнав його, одразу не добрав, та й не мав, признатися, бажання розбиратися.
— Пропустіть його, — повелів вічу, і вже тоді, як челядник став перед узвишшям та зняв догори очі, запитав: — ІЦо скажеш, віснику?
— А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зі мною, бери жадання своє, доки є тут, бо може статися, що ось-ось здиміє.
— Стривай. Про кого річ, кого маю брати?
— Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привіз сюди, до табору, а пробитися крізь стовписько віча не може. Тому й завагалася: чи не повернутись їй назад, коли так нечемно зустрічають? Мусив ломитися до тебе й кликати: іди та візьми, доки не одмінила намірів своїх.
— Веди! — повелів челядникові й не думав уже, що скаже віче, як подивиться на те, що облишив розмову з ним і облишив заради дівки. Обійшов на одній із найвищих хвиль у жаданні своїм челядника й сам заходився прокладати путь до Зоринки.
Побачив її в щільному колі відселенців-отроковиць. Була пригнічена вагою вчиненого і разом з тим якась аж надто зніжена й цнотлива, така лі потна в цноті своїй, що в нього зайшлося від тої ліпоти серце й змусило вклякнути перед гостею на коліна.
— Солодко дякую, ладо моє, — схилився й поцілував поділ її вбрання. — Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мій стужений.
— Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болі сердечні, через плачі-благання матері й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли твої...
— Правда, Зоринко. І не будемо зволікати, раз ти тут. Ходімо перед віче, і я скажу всім, хто ти є для мене, ким будеш мені в будучині вигнанській.
Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втім і раділа, що все обертається так, як хоче. Присяйбіг, схоже, що збадьорилася навіть, коли вивів на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низинній Луці люду.
— Братіє! — зично звернувся до того велелюддя. — Досі ділився я з вами смутком, зараз маю намір поділитися й радістю: не сам іду з землі Тиверської, беру з собою й ладо своє, Зоринку з Веселого Долу. Завважте, не з волі жереба — за велінням серця йде зі мною.
— Слава і шана такій! — молодо і дужо привітало Зоринку і її вчинок віче. — Слава і шана!
— Тож і зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрінемо на путі своїй землю, що була б і годувальницею, і мироносицею, сядемо на тій, що прихистить і прогодує. А щоб роду нашому і там, у вигнанні, не було переводу, беру злюб ось із нею, синьоокою донькою Тивері, і тим започатковую рід наш відселенський.
— Бери, княже! Така достойна. І най земля наша, небо наше благословлять вас на це благеє діло!
Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно, розуміючи те, а може, й бажаючи висловитись до кінця, Богданко знову підносить над головою меча, просить віче вгомонитися. І вже тоді, як настала така-сяка тиша, нагадав відселенцям, може, й чуте ними, та не до пуття знане. Так і сказав, аби відали й не тлумачили, як кому заманеться: іскру незгоди й ворохобні, що возбуяла між родами Волотів та Вепрів, викресало свавілля сина Вепрового Боривоя, а вже від тої іскри ширилось полум'я злоби і мсти. Не ховав, зважившись на щирість, ані того, де був непохитно твердий, обстоюючи єдність слов'ян, князь Волот, ані того, де був надміру жорстокий і заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А помітивши, як отроки та отроковиці заслухались його, які були уважні та думні, слухаючи, стишив голос і мовив довірливо:
— Я і ладо моє, беручи злюб, заприсягаємося: кладемо край ворохобні і тій злобі-мсті, що зродилася між родами нашими з волі аж надто вже твердих у намірах своїх вітців. Започатковуємо давно знану між Вепрами і Волотами злагоду, і най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом відселеиської Тивері: не давати злобі серця брати гору над тверезим розумом, а свавільному розуму — над добрим серцем. Аби ця заповідь наша лишилася пам'ятною для всіх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не маємо ще ані теремів, ані хоромів у теремах, зате маємо добрі наміри і воліємо поділитися з вами хлібом-сіллю під відкритим небом.
— Спаси біг! — тисячоголосе дякувало віче. — Веди, княже, своє ладо одягатися, а ми приготуємо столи та багаття для веселого частування. Доки там, у Черні, думатимуть як бути з нами, погуляємо на воседлі твоїм і тим започаткуємо веселощі в прийдешньому відселенської Тивері.
Отрочі голоси — зичні голоси. Чути їх у Низинній Луці, чути й поза Лукою, так, певно, далеко і так гучно, що тільки тим, хто був далеко, й дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там — до княжого воседля і готувалися всім велелюддям, а коли йдеться про велелюдне воседля, хто думає про межі і тих, що дослуховуються поза межами стійбища? Рубали дерево — посилали в околіж зичні із зичних звуки, майстрували лави та столи — знов посилалн, одбирали молодих биків для печені — галасували на все стійбище, різали їх і знов галасували. Були ж не десь там — на своїй землі, під своїм небом, готувалися ж не до татьби — до веселого діла. А хто ховається на своїй землі, тим паче з веселощами? Поралися й бесідували, а бесідуючи, жартували, а жартуючи, сміялися, а сміючись, ставили яства та питва на столи, підкидали хмиз у багаття — аби весело горіли, аби оповіщали всім, хто в таборищі й поза таборищем: сьогодні у відселенців свято. Не відають, що буде попереду, як складеться доля кожного і всіх, та сьогодні в них свято, й хай знають про те доли тиверські, хай знає світ.
Воно й правда: щасливий той, хто не відає, що жде його попереду.