— Князь сказав усе, що мав сказати своєму людові. Чи все сказав князю люд тиверський?
— Ні, не все.
— То най каже, я слухаю.
Старійшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший серед них.
— Казання наше стосуватиметься найголовнішого, княже: як житимемо далі? Люд третє літо підряд нічого не має із землі, до краю позбувся й худоби. Просили вже тебе, аби не брав данини, і знову змушені просити: утримайся від полюддя, не йди на полюддя, бо нічого не зможемо дати тобі!
Волота явно не тішило таке казання і все ж слухав старійшину уважно і думно.
— Я міг би те саме сказати, — заговорив перегодом. — Княжі житниці не такі вже переповнені, аби бути невичерпними. А дружина потребує свого, і оборона землі теж потребує свого. Та не те на мислі нині: чи порятує це люд, коли я знову не піду і не правитиму з нього правеж?
— Мабуть, що ні. Ось коли б ще волостелини...
— А що волостелини?
— Минулої зими стіною стали на захист своїх угідь. Коли й цієї так буде, біда жде всіх і біда велика.
— Це правда? — гостро поглянув князь у той бік, де купчилися здебільше володарі займанщин.
Ті — ні пари з уст. Хто потупив зір, хто удає, що його це не стосується.
— Я питаю, — не відступав Волот, — ми люди одного роду-племені а чи не одного? Можемо поділитися із змордованими безліттям поселянами набутками своїми чи не можемо?
— Нам немає чим ділитися, княже, — зважився один і сказав за всіх. — Наші ниви постигло те саме, що й поселянські.
— А ловецькі угіддя? Невже й ними не можете поділитися?
— Те не порятує поселян.
— То що ж тоді порятує нас?
— Порятунок один: зібратися купно й піти за Дунай, стезею склавинів. Фракійська земля — багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.
Князь не поспішає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.
— Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? — слово в слово повторював сказане Добритові. — Хто захистить тоді дітей, жон, землю Тиверську? Чи відаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?
— Чому на мачину? У вої підуть всі, хто здатний тримати меча. Себе прогодують і дітям, жонам здобудуть їжу.
Люд загомонів, з усього видно було — йому до смаку така рада, бачить у задунайськім поході порятунок для себе. А князь мінився з лиця. Гнівався безсилим гнівом і мінився. Боги, нащо караєте так цих нещасних? Вони й без того стоять над крутопаддю, а ви одбираєте в них останній розум. Глядіть, пристають до речниці володарів займанщин. Чи давно ж нарікали на них? Хіба не бачили, не знають: мужі ці ладні повести світ за очі, аби далі від своїх угідь.
— Допоки я князь ваш, — каже голосно і твердо, — не дозволю цього безумства. Коли волієте іти за Дунай, ідіть без мене, віддайте себе, роди свої, люд свій на поталу схильним до грабунків обринам. Я на грабунок не поведу!
Віче примовкло, схоже, що остудило наміри свої, а то й злякалося княжої рішучості.
Старійшини перемовилися, користуючись тишею, і вислали наперед свого речника.
— Що ж пропонуєш, княже?
— Не піду й цього передзим'я на полюддя. Важко мені буде, а все ж не піду, велю й мужам-волостелинам поділитися з людом останнім, що мають по клітях, зробити доступними для голодних ліси та водойми.
— Це не порятує нас, княже. Що візьмемо з мужів, коли там справді негусто? Що візьмемо в лісах, коли уже брали та й брали? Не забувай: третє літо лишаємося без хліба.
— Іншої ради не маю.
— Тоді слухай, що ми скажемо. Згодні з тобою: нині, як ніколи, годилося б триматися купи, бути обачними при купі. Та погодься і ти з нами: зубожів люд наш через недороди і зубожів до краю. Голод і мор гряде в землю Тиверську, за цим разом повальний. А піде гуляти мор, земля наша стане ще більше доступною для сусідів, аніж тоді, як підемо на них із мечем і сулицею. Тож і гадаємо собі: мусимо зробити так, аби і сусідів не ворохобити ратним вторгненням, і самим вижити до літа.
— Чи я не те казав? Ба, репетуєте ж усі: не виживемо.
— Бо таки не виживемо, коли сидітимемо склавши руки.
— Що ж радите робити?
— Оскільки земля наша неспроможна прогодувати всіх, лишитися в ній мають ті, кого прогодує. Решта най іде і шукає собі іншу землю.
Волот і зовсім ширить подивовані очі. Сміються з нього старійшини чи бука хочуть? Куди підуть і хто має йти? Де та земля, що уготувала яства для голодних?
Так і запитав, як думав.
— Аби з очей, значить?
— Чому аби з очей?
— Бо такої землі немає на всім широкім світі, а коли і є, то її треба брати мечем і сулицею.
— Вислухай, княже, до кінця — і ти переконаєшся: для аких, як наші відселенці, земля і яства можуть знайтися. Ба навіть без меча і сулиці. Рада старійшин виносить на суд люду таку свою речницю: най кожен отрок і кожна дівиця візьмуть жереб. Він визначить третину одних і третину других, що мають залишити Тивер. Князь і кревні поділяться з ними останнім — бронею, кіньми, худобою — і скажуть: "Ідіть туди, куди приведуть боги, шукайте собі землю, що прогодує вас". Завважив, княже, посилаємо молоду пагінь родів своїх, а таких всякий володар візьме на поселення, коли матиме можливість допомогти їм до першого урожаю.
Мовчить князь, не відаючи, що сказати старійшинам, мовчить і віче, звернувшись помислами до дітей своїх. Кожному доведеться, коли пристати до цієї поради, прощатися з ними і прощатися назавжди. Чи то мислимо? Хто ж валитиме ліс, коли віддадуть наймолодшу силу родів своїх, хто корчуватиме, коли не буде тої сили, готуватиме до посіву роздерті ? А ще ж треба комусь і захищати землю, коли прийдуть таті з чужкраю і скажуть: "Віддайте усе, що маєте, а коли нічого не маєте, то віддайте себе".
— Не погоджуйся, княже! Старійшини не тямлять, що кажуть.
— А що тямите ви, таке кажучи? Піде з землі третина, зате легше буде вижити решті.
— Не треба нам такої полегкості! Кого боги візьмуть, того візьмуть, хто лишиться, той житиме, зате житиме в своїй землі, укупі з кревними.
Гомін гасився вигуками, вигуки тонули в гомоні. Хтось стояв на своєму, а хтось на своєму. На того тільки цитькали, на іншого знімали вже й руку. Тоді й піднісся до неба та покликав до тиші важкий князівський меч.
ХХ/Х
Весело усміхалося світові ядрене після нічної купелі сонце, усміхався до сонця й світ — сліпучими блисками розсипаних по деревах рос, деревами з помолоділою листвою, дзвінким та чистим обрієм у далині. Як і далиною — синьою й прозорою. Не чулося веселощів лише на подвір'ях поселян. Літо, а вони не поспішають ані на випас із худобою, ані на жатву в поле. Пораються в домівках і німують, перекинуться словом-другим — і знову німують. Тоді лиш, як вулицями пішли биричі й забили в калатала: "Спорядженим до відселення пора на сход!"— тривожно зглянулися з кревними ті, кого відселяли, заволали ті, у кого відривали їх від серця.
— Боги світлі та боги ясні! — голосили мамці. — Як же ви допустили до такого, як можемо знести таке? Та не бачити ж нам уже донечки нашої од віку й до віку! Ми ж леліяли її, мов тую квіточку, збиралися веселитися на її воседлі, тішитись по злюбі, а краємо серце розлукою.
Що ближче до вигону за оседками, то голосніші плачі. Бо стікалися туди всі, ті, що відселялися, і ті, що проводжали.
— Мерщій! Мерщій! — покрикують десяцькі. — Там, — показують, — ждуть не діждуться вже.
— Не руш! — скаженіє й заступає собою дитя своє поганьблена тим криком мати. — Не видиш хіба, не знаєш: не просто розлучаюся — прощаюсь назавжди.
Відселенці-отроки здебільше на конях. Ті, в кого немає їх — а надто дівки, — сидять на возах, поруч із домашнім начинням, якимись там яствами, приготовленими в далеку й бог відає, на скільки тривалу путь.
— Прощавайте! — гукають. — Та будьте живі, та будьте здорові! Кланяйтесь оседку, кланяйтесь стежині, що водила к криниці, к студеній водиці. Усім і всьому кланяйтесь, чулись-те?! Всім і всьому!
Ниті-проміння снуються від сонця до землі, Тивер тягне їх до Черна. З полудня і з полуночі, з полуденного заходу і просто з заходу. Бо визначено день, коли відселенці мають зібратися під стольним городом, бо зволікай — не зволікай, а треба відселятися, доки не настали холодні дощі, доки не скувала землю непривітна для путників зима.
Княжича Богданка турбує це більше, ніж будь-кого. Бо відтоді, як віче стало на думці: най кожен отрок і дівиця землі Тиверської бере жереб і визначає свою долю, він, княжич, змушений був стати в один ряд з іншими й показати всім іншим: у Тивері перед поконом і законом усі однакі. А ставши, узяв не ліпше — той жереб, що зобов'язував іти з Тивері. Тож саме на нього й покладено тепер повинність бути привідцею у відселенців. Бо зрілий уже, бо навчений ратному ділу. А крім того, уміє думати і зможе визначитись, коли підуть, куди іти, як добути її собі, землю-годувальницю. То не якась там повинність і клопіт не якийсь. Відселяються тисячі і всі отрочого віку, про багатьох важко навіть сказати: отроки вони чи все ще отрочата. Чи з такими станеш на січу, коли доведеться стати? Чи здолаєш супостата, коли конче треба буде долати? Збере ось та виведе з города — і вже князь, мусить усім і всьому давати лад.
(Продовження на наступній сторінці)