Була така страдницьке зболена і така довірлива, що годі було й думати, ніби каже неправду. І все ж Миловидка не піддалася тим хвилям, що зроджувала сповідь навікулярієвої. "Цього тільки й бракувало, — мислила собі, — ано, цього тільки й бракувало, аби ти пішла за Божейком і в воду. Глядіть, що вигадала!"
— Я не затим прийшла, — намагалась бути стриманою, — не затим, кажу, прийшла, щоб попрікати достойній господині за те, що сталося, хоча й певна: було б ліпше, коли б вона лишалася байдужою до долі Божейка й не заступалася за нього. Вериги залізні, неволю та муку, зроджену неволею, Божейко стерпів би, а безчестя не міг. Ми, достойна господине, — люди іншої крові і покону іншого.
— Як же це я могла не заступитися, коли сама ходжу у веригах раби?
— Йой, пощо так кажеш, господине? Чи твої вериги — рівня Божейковим? Інше повідай мені, коли справді добра та ласкава: що він казав, Божейко, коли мав із тобою бесіду? Яким було його найбільше бажання?
— Казати нічого не казав, а з того, як мучився та поривався покласти край своїм мукам, бачила: щось вельми звабне кликало його у рідну землю, і так дуже, що й на смерть пішов заради тої зваби.
— Дякую красно, — підвелася Миловидка і тим сказала: ітиме вже. — Це і є те, що виправдовує Божейка перед землею нашою і перед людом нашої землі. Коли поталанить бути в ній, так і скажу всім: він був і лишився внуком Трояна.
х
У Черні, перед гуртом суддів та дружинників, таті не довго опиралися. Та й чого мали б опиратися? Спіймали їх із викраденою в Тиверській землі дівкою, знають, чия то дівка, як знають і те, з якої землі прийшли по неї. Лишалося зізнатися, чому прийшли саме по Вепрову дівку. Зізнаватися, ясна річ, не хочеться, за таке по голівці не гладять, одначе ж і не зізнатися не випадає якось. Тиверці так собі не відпустять, і першій-ліпшій байці-вигадці не повірять. Одній, щоправда, могли б повірити: не тільки уличі, усі ходять і умикають дівок, коли настає час брати з ними злюб. Та ба, дівка не ствердить, що брали з її згоди. То ж чіі не ліпше буде, коли не вертітимуть, наче мізієць сонцем, а чистосердечно зізнаються: що повело їх у Тиверську землю і чому саме до Вепра?
— Це я брав, інші ні до чого тут, — виступив наперед наймолодший.
— А ти знав, що ходити в нашу землю, та ще на татьбу, зась?
— Знав.
— Чому ж пішов?
— Вельми ліпотна дівка, тому й пішов, на те й брав.
— І відав, що за це суворо карають?
— Коли б не спіймався, не покарали б.
— Умгу. Чий же ти такий спритний?
Примовк, одначе ненадовго.
— Старійшини Забрала.
У всіх, хто стояв поблизу і чув те зухвале зізнання, очі стали рогом. Он воно що! То це молодший син того самого Забрала, що так лютував і домігся смертної кари Боривоєві? Ну й ну! Тієї крові, виходить, мало було, захотіли більшої.
— За брата прийшов помститися?
— За брата помстилися вже, сестра лишилася невідомщеною.
На нього дивилися, мовби на приречене вже, та все ще ошкірене звіря.
— Ось що, молодче, судити тебе будемо, тож не вельми вдавай із себе хороброго. Крові ти, на щастя, не пролив, а за гвалт відповіси і за всією суворістю нашого закону.
Богданко менш за все цікавився судом і тим, що присудить він спійманим на татьбі уличам. У нього радість — гостює в Черні Зоринка, він там, де гостя, та мати-княгиня, та сестри-затійниці. Такі потішені всі тим, що зчинилося минулої ночі, надто малі. Питають-допитуються в Зоринки, потім — у Богданка, як було та що було з ними на пониззі. Або слухають, затамувавши подих, або верещать на радощах, та хвалять княжича, та радіють, що він он який муж у них. Ну, а з дітьми радіє й княгиня. Бо то не якась там, то достойна з достойних радість.
— Веселіться ж собі, — каже зрештою старшим, Богданкові та Зоринці, — а я піду до князя, запитаю, чи послав уже до Веселого Долу людей своїх. Посестра Людомила та й усі інші мають знати і по можливості борше, що Зоринка в нас, що з нею усе гаразд.
Сказала й подалася надвір, а в дворі не забарилася розшукати мужа.
— Волоте, — відкликала осторонь. — Ти, сподіваюсь, вволив уже волю дівчини?
— Коли, княгине?
— Як на мене, давно час. Мислю собі, як бідкається, не відаючи, де дівчина, що з дівчиною, мати її, Вепрова Людомила.
Князеві явно не подобалось її надокучання.
— Я вже чув це. Яка є потреба нагадувати вдруге? Сказав: пошлю, то й пошлю.
— Потреба є, Волоте. Хочу, аби послав когось тямущого, такого, що міг би не лише повідомити Вепрам цю радість, а й запросити їх до нас на гостину.
— А ось просити й поготів не слід. Досить, просили вже.
— То колись. Нині в нашім теремі перебуває порятована сином їхня донька, а в руках тиверських суддів — син старійшини Забрала.
Княгиня вклонилася мужеві, мовляв, речниця моя вичерпала себе, й пішла. Бо певна була: радить добре діло. Не везти ж їм дівку й не леститися до Вепрів із дівкою. Хай самі їдуть, та беруть, та подумають, як їм бути, коли братимуть: дякувати та вибачатись за те, що скоїлося між двома найзнатнішими в Тиверській землі родами, чи й далі дивитися на княжий рід, як досі дивилися, — вовком.
Запевняла Зоринку й зоріла перед Зоринкою: хай буде певна, сьогодні кревні її знатимуть уже, де вона, що з нею, а завтра будуть тут як тут. А то ж як! Щоб Вепрова Людомила після таких тривог, після страхіть, що пережила від тої миті, коли не стало Зоринки, та не повеліла запрягати коней, гнати їх, не гаючись, на Черн? Бути того не може. Вона — мати, а матері глибоко болить за дітей.
Не сказала: "Як і мені за своїх". Бо сьогодні не думала про тривоги, сьогодні, як ніколи, певна була: нарешті уляжуться вони. Он як пломеніє, потішений тим, що порозумівся нарешті з Зоринкою, Богданко і он як Зоринка пломеніє, потішена, що саме на долю Богданка випало порятувати її від ганьби і безчестя. Вони линуть одне до одного і прагнуть одне одного, а коли линуть та ще отак, як бачить, хто посміє не порахуватися з їхнім бажанням-полум'ям і погасити тоте полум'я?
"Якби боги були такі щедрі та умилостивили вже того Вепра, — гадала собі. — Най би діти сходились та й брали з ласки богині Лади злюб. Коли не зараз, то на Коляду або на Ярила. Дівка зріла вже і он яка ліпотна та щира серцем, іншої Богданкові й не треба".
— Це ти скільки літ уже не бувала в нас? — обіймає дівчину й приязно зазирає їй у вічі.
— Давно, матінко-княгине, вважайте, з того самого часу, як наші вої повернулися з ромеїв.
Кивнула, зголошуючись, головою, а про себе інше думала: "Не сказала: "Як стратили Боривоя і тато заворогували з князем". І добре робить, що не каже. Не до того йдеться, щоб згадувати те безліття і той непотрібний розбрат. Ано, не до того йдеться!"
Найбільшу сподіванку свою покладала на славу, що піде про Богданка по околіях, а від сколій піде й по всій землі. Як же, дядько розказує та й розказує мужам, отрокам, як спритно та мудро повівся Богданко, коли брав татей. Він, муж Доброгаст, іменований дядьком-навчителем, так собі, аби отроки звикали до ратного діла й навчалися нести дозорну службу, сказав їм: "Йдіть і пильнуйте за лодіями; то лодії татей". А княжич Богданко не просто собі сліпо робив те, що велів дядько, він прибрав лодії, перевів їх в інше місце і тим примусив татей шукати свою втрату, а відтак розбитися на три осередки. Тому і взяв їх, як останніх бевзів, ані отямитися, ані писнути не дав. Ге, та до такого не всякий муж додумається. Ну, а коли каже так про Богданка дядько, то чому не повинна казати, а тим паче мислити, вона, княгиня і мати? Чи ж такий отрок не достойний поваги? Чи перед таким не розчулиться і не стане прихильним навіть кляте з клятих Вепрове серце? А ще ж є добриня Людомила. Хто-хто, а вона бажає своїй дитині щастя, знає і розуміє: княжич і її доня давно вподобали одне одного, стати їм на заваді — все одно що згубити.
Була з дітьми — уповала на це. Лишала на часинку дітей та поспішала до князя чи до челядини з якимсь бідканням — знову уповала. А то ж як! Чи вона ворог своєму синові? Чи мало перетерпіла та вистраждала, коли його спіткало те страшне безліття, що мало не стало згубою. Йой, боги ж всевидющі, мають бачити й винагородити вже матір за її страждання коли не щастям-насолодою, то бодай певністю, що вона не така вже й нещаслива мати, що й її дітям дарує свої блага світ, усе те гоже та пригоже, що є у білому світі. Заприсягтися може: окрім цієї втіхи-винагороди більше нічого їй не треба, чогось більшого вона й не жде уже від суєтного в своїй суєті світу.
Чомусь об'явилася в ній та й засіла в тім'ї певність: це вирішальна мить. Коли прибуде за Зоринкою вітець її, а тим паче й мати, вони з Волотом не відпустять уже їх такими, як були досі. Ані щедрістю, ані мудрістю не поскупляться, а таки виб'ють з їхніх мізків колишнє, примусять забути його. Чи їм, Вепрам, не узріти тепер: правда на боці Волотів? Най і так: не зумів князь постояти за Боривоя. Зате ж зумів княжич вихопити з хижих лабет Забрал їхню Зоринку, не дозволив татям поглумитися над дівкою. Провина окуплена доблестю і честю, а покон слов'янський так і гласить: за честь платять честю.
(Продовження на наступній сторінці)