Вдень Миловидці не було коли думати. Обитель хоча й свята, одначе жити святим духом не може. Потрібне їдло, потрібне питво, потрібен мед для чревоугодія і тим паче потрібен одяг для сестер. А сестер в обителі, наче комашні на осонні. Коли задзвонять, скликаючи молитися, надто у святковий день, не злічити їхніх темних постатей. Тому мати-ігуменя й турбується, аби обитель мала свої угіддя, а на тих угіддях було коло чого ходити послушницям. Зате поночі або тоді, як надійде велике свято, Миловидка лишається сама з собою й дає волю думці, а думка — серцю. Згадує Випал, Божейкове подвір'я в Сонцепікській весі і стариню того дня і тієї години, коли віддавала їй, Миловиді, все, що мала, а замість того, що мала, прохала розшукати й викупити сина. Як же вона повернеться тепер на те подвір'я і що скаже, повернувшись без Божейка? Ано, що скаже?!
Чи то за звичкою, чи виправдовуючись, знову ступала на міряні вже у ромейській землі путі і йшла ними. А йдучи, силилася збагнути, де вона схибила. Тоді як сиділа у Випалі, затим — у Сонцепіку й не знала, як їй бути, чим допомогти Божейкові, чи пізніше, коли покладалася на Борича й знову сиділа, коли правилася морем у Нікополь і збилася з путі у Нікополі? Йой, якби ж то знала була, що мандри до Верони — даремна трата часу. Якби ж знала, гляди, й застала б ще Божейка живого та здорового, а заставши, викупила б.
Де тільки не блукала усамітненою думкою, а траплялася нагода вийти за обводи обителі, простувала в один бік — до останнього Божейкового пристанища — Фассалоніки. Там його путі й розпуття, там він думав про неї, прагнув та кликав її, кликав та прагнув, аж поки не нажив через ті прагнення біди.
Найбільше вабило море. Коли надходило християнське свято, а надто велике, повиті чорними мантіями сестри поспішали до храму, молитися Ісусу Христу; Миловидка ж відпрошувалася такого свята і йшла до моря. Бо чула в собі потребу бачитися з ним, бо такий біль і така знада виповнювала серце, коли зближалася з берегом і чула гомін хвиль у прибережжі, ніби море й було тим храмом, що належав найвищому, єдино можливому і єдино гідному довіри божеству. А вже як спинялася перед тим храмом та промовляла до нього, сама-єдина на все узбережжя, — не просто жалілась — сповідалася хвилям. Бо вони таки найрідніші їй, бо не мовчать — промовляють до неї, коли й не потішають, то стараються потішити.
Висповідавшись морю, а заодно й Божейкові, та наплакавшись досхочу, згадала якось: це ж вона так і не побувала в навікулярія, не побачилась і не погомоніла з тією, що доконала Божейка в ромеях. А має ж побувати, на власні очі побачити, хто вона, якими очима дивитиметься, коли довідається, що перед нею і є та антка, яку Божейко не захотів міняти ані на які знади. Може бути, що розгнівається і вижене, не захоче бачити, як не захотіла вже раз, а може, й ні. Сьогодні найбільше християнське свято — великдень. А на великодні усі христосаються і стають добрими. Ано, і багаті і бідні — усі христосаються, усі — брати та сестри.
Надумалась і пішла в город. Вже й у ту вулицю, де живе навікулярій, звернула, та до двору не дійшла. "Добре, коли навікулярій у морі зараз, — подумала, — а коли вдома? Великдень — он яке свято, саме на великдень він може бути вдома. А коли так, не побачиться і не поговорить вона з навікулярієвою, Феофіл не допустить.
Постояла й знову спрямувала стопи свої туди, звідки прийшла, — до християнської обителі.
Думала-гадала, як підступити до тієї вельможної згубниці, і таки надумала: коли не злукавить, нічого в неї не вийде. Мати-ігуменя або сама, або через сестер своїх нерідко звертається до багатих вельмож за поміччю, просить підтримати заради Ісуса Христа убогу жіночу обитель. Отож Миловидка й видасть себе за одну з таких сестер-попрошайок. Підійде до двору й скаже челядині: "Я з святої обителі. Мати-ігуменя прислали до господині. Скажіть, най буде така ласкава та вислухає".
Доглядалась та й доглядалася до повадок сестер, що ходили на мир, ухитрилася піти заради цього з однією, ухитрилась піти і з другою. А вже як пішла, все бачила: і як зодягаються посланці матері-ігумені, і що кажуть, коли стукаються в ворота, розмовляють із челядиною, заходять до осель вельможних і постають перед вельможними. Тож і тоді, як зважилась-таки й постукалась у ворота навікулярія, не схибила. Одне, знала від сусідів: господаря немає вдома, він — у далекому плаванні, а друге, була з одними аж надто улесливою та богобоязливою, з іншими не по-жіночому вдатною. Лише тоді, як стала перед до блиску пещеною і не набагато старшою за себе вельможною господинею, забула, що вона з речницею від ігумені. Дивилася, на ніжну і ліпотну собою навікулярієву й німувала, німувала й чула, як всю її, а надто вид, заливає гаряча хвиля.
— Сестра, сказали мені, з жіночої обителі? — почула тихий, чи то тільки співчутливий, чи й потривожений з'явою невідомої послушниці голос.
— Ано.
— Мати-ігуменя — моя далека родачка, — освідчилась господиня. — Правда, так сталося, що ми... що вона як зреклася суєтності мирського життя та віддала себе процвітанню віри Христової, то ми відтоді, вважай, і не бачилися.
— Мати-ігуменя веліли кланятись вам, достойна.
— Спаси біг.
Вона була така скорботна і така добролика, ніби матір божа. Єй-єй, і сум так само посвічує з очей, і на лицях-ланітах печать непотамованої муки. Схоже, ніби ця жінка тільки зовні пещена та пишна, серце давно потоптане кимось. Ано, он як благально-довірливо і як скорботно дивиться на Миловидку, а ще скорботніше промовляє до Миловидки. Не промовляє — скаржиться, і чується в тій скарзі велика туга за кимось чи за чимось, таке відчуття, ніби і хоче, і не може вже плакати за тим, що давно і не раз оплакала.
"Може, скорбота її і є жалі за Божейком? — дає волю своїм підозрам Миловидка. — Така могла спокуситися на нього. Ано, така могла! Навікулярій — бридкий і жорстокий, до всього ж набагато старший і, видимо, нелюбий їй. Божейко і орлик, і либідь, і сокіл супроти нього".
— Мати-ігуменя ще щось веліла переказати мені?
— Ні, — швидко і тому немовби аж різко перечить дівчина й зважується пильніше, ніж досі, приглянутись до навікулярієвої. "Що ж мені робити з тобою? — питали її очі. — Таки сказати те, що хочу сказати, чи встати і піти? Одначе ж я так давно жадаю бачити тебе, так дуже волію знати, як усе те сталося, що сталося з Божейком?"
— То чим завдячую...
— Я з-за Дунай-ріки, — не дала їй висловитись Миловидка. — Мала побратися й бути жоною рабові вашому, Божейку. Та не стала нею. Ромеї схопили його й повезли на край світу. Мусила іти в ті світи та розшукувати. Хотіла або викупити його з рабства, або бути при ньому й спізнилася. Тому в монастирі тепер, тому й до вас прийшла, достойна. Хочу знати, за що його покарано так і чому покарано?
Дивно, не гнів і не ненависть, — біль і жаль промовляли її устами. А ще благання. Не те, що рветься зі щойно ураженого й схильного на все, аж до холопської догідливості серця. В цьому її благанні була й певність: я — раба тої хвилі, що зродилася на путі з Черна у Випал, одначе не твоя раба. Чуєш, всевладна господине, не твоя! Тож і не дивись на мене, яко на рабу свою. Забудь бодай на час, що ми нерівня, що тобі досить покликати челядина — і я опинюся за воротами. Будь доброзичлива цієї хвилі й одне лиш знай: ми — биті горем люди, і, яко биті, мусимо пам'ятати: ніщо не вище і не владне над людським. Чуєш, ніщо!
Мабуть, недвозначно висловлювала те, що казало серце, чим клопоталася думка, бачила: навікулярієва не глуха до її казань. Не хмуриться і не відвертається, як могла б, дивиться та й дивиться на неї, дівчину з далекої антської землі, а тим часом вкривається червінню. Не вельми густою, одначе такою промовисто ніяковою, що й самій Миловидці стає ніяково за свої домагання..
— Божейко... — пригадує господиня. — Як же, я знала Божейка. Такий синьоокий та білотілий... такий пригожий собою, що йому й не личило б бути рабом.
— То за що ж, питаю, його покарано? — не терпиться Миловидці. — Чи не за те, що вельми пригожий?
Навікулярієва і зовсім паленіє вже, і хоче сказати щось, і не спроможеться:
— Коли вже Божейкова наречена прийшла до нас, — заговорила зрештою, — то, певно ж, знає, що сталося і чому сталося.
— Що сталося — знаю, а чому — не візьму до тями. Та й чи можна про те знати все, тим паче з чужих уст? Люди всякого накажуть.
Довіра не забарилася зродити довіру, і навікулярієва на диво швидко й примітно погасила в собі пересторогу. Ба навіть намірилася було звестися, підійти до Божейкової нареченої, та в останню мить стримала себе й обмежилася лиш тим, що простягла до неї руки.
— Вір, дівчино, — мовила тепло та щиро, — вини моєї в тім немає. Ані найменшої. Я добра йому бажала, твоєму Божейкові. Бачила, як мучився в залізі, й хотіла полегшити його долю — зробити келійним служкою в оселі, а той мучитель мій, навікулярій, завважив у тім добродійстві лихі наміри й згубив молодця. Так наглумився над ним, наді мною, що коли б не віра та не певність, що буду покарана за самогубство на тім світі, пішла б за Божейком і кинулася б у море, як і Божейко. То ж не просто собі підозра і не якась там породжена підозрою недовіра — то ганьба мені перед всією Фессалонікою, на весь християнський люд ганьба!
(Продовження на наступній сторінці)