Відтоді й побутує у слов'янськім світі молитва, схожа на прокляття, і прокляття, схоже на молитву: "Боже, покарай гота, рудого пса". Та живе з тих часів і пам'ять про потребу обачності. "Довіряй другові, — кажуть віщі люди, — недругові ііальця в рота не совай". Ба так було з готами, і хто знає, чи не так само буде, коли він, князь Волот, легковажитиме у своїх стосунках із Вепром. Он як порядкує та старається в придунайській займанщині воєвода. Усі інші сторожові вежі будують, а він таки город. Інші посадили в сторожових вежах воїв та тим і обмежились, а Вепр скликає до города торговий та рукомеслий люд, роздає землю тим, хто приходить у його придунайську займанщину й хоче осідло жити в тій займанщині. Чи то так собі, аби насолити князеві, зайвий раз сказати йому, кого втратив, утративши содруга і воєводу Вепра? О ні. Старання ті — не просто похвальба. Треба не знати Вепра, щоб думати саме так, і тріба не знати ромеїв, щоб вірити: вони не скористаються його невдоволенням і не обворожать. Так було колись, так і нині може статися: лик Чорнобога приберуть, а єдність між слов'янськими принципалами зведуть на псиний писок.
Ось коли пошкодував він, що схилив віче до думки віддати придунайські землі мужам. Укоріняться при Дунаї, відчують себе воєводами та волостелинами заселеної людом землі — і матиме замість моці та надійності полуденних обводів ненадійність, замість союзників у протистоянні вічу, схильних до усобиць і шматування отньої землі супостатів. Чує серцем: має розплатитися за свою необачність і немалою платою.
Де б не бував, що б не робив, тривожні мислі не полишали Волота і змусили врешті-решт сісти на коня й гнати його через ліси та доли в далекий Волин, до князя Добрита.
Давно не бував у стольнім городі на дулібах і гадав собі, неабияк подивує всіх своєю з'явою, — їде ж бо непроханий і об явиться нежданий. А дивуватися мусив сам: князь Добрит таки ждав на нього і неабияк зрадів, коли об'явився.
— Князь Тивері серцем відчув нашу потребу бачити його у Волині чи гінці мої встигли так швидко обернутися?
— Гінці?
— А так, днярки послав за князем своїх мужів.
— Не довелося бачити їх. Я сам, з власної волі приїхав.
— То й добре зробив, — не переставав виказувати своє вдоволення появою тиверця. — Кажи, коли так, що привело тебе до Волина? Вельми далекосяжні наміри а чи тривога?
— І те, і друге, достойний.
Волот присів супроти повелителя дулібів та й став звіряти йому свою журу..
— То ти не годен посадити їх на місце, своїх мужів? — незле, одначе й не без підозри подивився на нього Добрит.
— Міг би, чом ні, та сумніваюся, що садити маю саме я. Вепр — мій побратим. Сталося так, що уличі покарали на смерть його сина за татьбу, а я не зумів захистити. Отож він і без того у великому гніві на мене. Тому й лютує, тому й схильний учинити найгірше — зрадити землю й люд свій. Якщо ж приструнчу ще й на Дунаї, геть збаламутиться. Тому й приїхав просити, аби ти, княже, втрутився й поклав край нашій ворохобні, а найпаче — зашкодив Вепрові впасти до краю. Яко старшому в роді слов'янськім тобі найбільше подобатиме це.
— Гм. Вважаєш, що можу зробити і те, і друге?
— Можеш, князю. Введи в споруджений при Дунаї Холм своїх воїв, і тим утримаєш воєводу Вепра від згубного кроку. Присутність твоїх воїв не дозволить йому зробити те, що намислив.
Добрит не бачить підстав перечити, та не поспішає й погоджуватися з Волотом.
— А що скаже люд тиверський? — надумується зрештою. — Адже ми єдналися не для того, щоб сіяти ворожнечу між собою. Так і казали тоді: "Нога дуліба, як і нога тиверця чи полянина, улича може ступити на землю іншого племені лише для захисту від татеи із чужкраю, в годину їхнього вторгнення. Поза цими потребами не дозволено переступати обводи сусідньої землі. Тож і питаю: що скаже той же Вепр і що скажуть тиверці, коли вторгнення немає ще, а вої мої прийдуть і сядуть у тиверськім городі? Віче давало на це згоду?
— Ні, мої речі про Вепра — всього лиш підозра, а підозри я не міг виносити на віче.
— А ти винеси і зроби так, щоб віче повірило твоїм підозрам. Тоді приведеш і поставиш воїв у Вепровім острозі тільки не моїх — своїх. Коли буде рішенець віча, і Вепрові заціпить.
— Як же переконаю і Вепра, і віче, коли це всього лиш догадка?
— На жаль, діла наші в Подунав'ї складаються так, що допоможуть тобі в цих заходах. Затим і посилав посланців до тебе, князя полян, уличів.
— Що, знову ромеї підіймають голову?
— Ба ні, ромеї самі не знають, як їм бути. Між лангобардами, що живуть у землях ромейських, і їхніми сусідами на заході — гепідами йде січа. Тож лангобарди й звернулися за поміччю до своїх давніх приятелів — обрів. Ті сидять зараз на берегах Меотіди. Коли підуть на клич лангобардів, підуть через наші землі. Маємо подумати купно, що вдіяти, аби вберегти люд свій і землю слов'янську від напасті.
V
Того самого дня, як у Волині зібралися князі збратаних земель і стали думати-гадати, як бути їм із обрами, син княжий Богданко завітав до навчителя свого і, ніяковіючи, став благати, аби той відпустив його до Соколиної Вежі.
— Ти ж був там і зовсім недавно, — напустив на себе подиву дядько.
— Так, одначе треба знову.
— Ну, отроче, це вже занадто. Ти п'ять літ не сидів у сідлі, не тримав лука, меча в руках. Коли надолужуватимеш прогаяне?
— Ніби я погано стріляю з лука. Ніби й сідлі сиджу не так, як усі.
— Бо таки не так. Соромився б рівнятися з усіма іншими. Не забувай: ти княжий син, ти маєш бути перший і в стрільбі, і в січі, на коні і під конем триматися, яко кліщ.
Старий виказував та й виказував княжичеві своє невдоволення, похвалявся мати розмову про його науку з самим князем, а завершив вичитування зітханням і нарешті згодою:
— Так тому й бути, цього разу відпущу, одначе вдруге щоб і проситися не смів. Будеш і надалі так ставитись до своєї ратної науки, пошлю до матері, най навчає дітей няньчити.
То вже казна-що: його, княжича і майбутнього мужа, посилають няньчити дітей. Таке кажуть, коли ведуть бесіду з цілковитим бевзем. І все ж Богданко не розгнівався на свого навчителя — він має дозвіл їхати, йому не до гніву було. Осідлав Сірого й погнав знайомою стезею до Черна, а там зверне, не заїжджаючи до отчого вогнища, на Веселий Діл. Не на Соколину Вежу навіть, таки на Веселий Діл, таки до Зоринки.
"Коли й за цим разом не вийде, — гадав собі, — постукаюсь у ворота, а то й у терем. Присяйбіг, постукаюсь, а вже достукавшись, скажу: "Що мені до твого тата і що до його гніву, коли хочу бачити тебе, і край, бути з тобою — і тільки".
Гуцикав у сідлі й поривався туди, де Зоринка, поривався й похвалявсь, а все ж змушений був завершити ті похваляння зітханням. Це треба було статися такому, щоб Боривой пішов до уличів і знайшов там свою смерть, щоб князь не захистив його від тої смерті. Мислимо хіба, два літа карався незрячістю, благав богів, аби одкрили йому світ, тепер знову карається й благає. Бо прозрів очима — занедужав серцем. Он яка осмута бере його при згадці про Зоринку і яка печаль-присуха нуртує в ньому від тої ж згадки. Казав уже й знову скаже: мислимо хіба, ціла черідка літ минула, як знає Зоринку й живе Зоринкою, а бачити її, бути з нею не може. Колись отрочам був — їздила, незрячим був — також їздила, щебетала-виспівувала біля нього своїм улесливим голосом; тепер ані сама не їздить, ані його не приймає у Веселім Долі. Було б менше осмути та печалі, якби знав: зреклася. Ба ні ж, знає інше: Зоринка хоче і бачитися з ним, і знати його, інші не хочуть.
Коли сталося те лихо з Боривоєм і мати-княгиня сказала:
"До Вепрів заказано", — осмутився й мусив звикати до свого смутку. Було прикро, було й жаль, та що міг вдіяти, коли заказано, а час все помітніше й помітніше стирав згадки про Зоринку. Та й нові друзі у Черні й поза Черном хай і не так твердо, все ж стали на місце Зоринки. Хто знає, чи згадав би уже про неї, коли б не нагледів тоді, як була вже півдівкою —— мала чотирнадцять літ. Опалила своїм диво-поглядом, тим, чого не мали, чим навіть рівнятися не могли всі інші, й знову збудила мислі, а з мислями й бажання-намір: він мусить поновити дружбу з Зоринкою. Чи вона завинила чимось перед родом князя Волота, а він, Богданко, — перед родом волостелина Вепра, щоб мали назавше відсторонитися й бути у родовій вражді?
Тоді мав уже шістнадцять літ, тож і не став радитися з матір'ю-княгинею, як і питати дозволу в княгині. Сказав, єяде на Сірого й подасться до Соколиної Вежі, та й подався. А не доїжджаючи Соколиної Вежі, звернув і погнав коня на Веселий Діл.
Не під'їхав і не постукався у ворота, як роблять усі. Стояв на узліссі й ждав, коли вийде або ж виїде Зоринка. Та ба, багато хто виходив і виїздив, рипіла того дня ворітниця, рипіли й ворота, а Зоринка не об'являлася поза стінами терема. І день так, і другий, хто знає, чи побачив би її й третього дня, коли б не нагледів, як вийшла й простує в той бік, де тирлувався конем, її, Зоринчина, челядниця — та, що опікується нею й навчає її уму-розуму.
— Добридень, тітуню, — привітався здалеку. Спинилася, подивована, й ледь спромоглася на слово.
— Добридень.
— Ви пізнаєте мене?
— Чом не пізнати? Бачила княжича і не раз. А чула про нього ще більше.
(Продовження на наступній сторінці)