Чотири літа тому то були лиш наміри, нині це вже й діло. Он як розвернувся в незайманщині, почуваючи себе вільним та незалежним від князя, не звичайну собі сторожову вежу, острог споруджує: вигнав у піднебесся високу, рублену з дуба вежу, збудував при ній стражницю, там же — гридницю, кліті для коней і кліті та овини для живності, що її потребуватимуть гридні та коні гриднів. На протилежнім боці подвір'я його, воєводи Вепра, терем з підземеллям та клітями в підземеллі, з усіма господарськими забудовами, що не поступляться забудовам княжого двору в Черні. По ліву й по праву руч від терема заклали вже чи закладуть в найближчім часі свої житла мужі — ті, що очолюють холмську сторожу і ті, що споруджують острог, пристанище при ньому. Це буде дитинець. Пізніше його обнесуть великою стіною й відділять від окольного города — того звільненого від лісових хащів місця, що віддає для вогнищан та гриднів. Хай негусто їх, нових поселяй при новім городі, все ж є і що далі, то більше буде. А так, коли дійде до того, що Холм матиме вже своє пристанище і в те пристанище зачастять заморські гості з товарами, об являться й ті, що слугуватимуть гостям, що купуватимуть та перепродуватимуть їхні товари. Ну, а тим, що купують та перепродують, теж захочеться жити в городі й бути під захистом гриднів та острозьких стін. Тоді залюдниться не лише дитинець, залюдниться й окольний город, за городом — ближні, за ближніми й дальні околії. Адже він, воєвода й волостелин, дбатиме про те, даватиме поселенцям вигоди і пільги. Про його землю, морське пристанище піде добра слава, а де слава, там і люд, де люд, там і осібне князівство.
Аби те сталося і сталося якомога швидше, їде сказати жоні своїй: "Досить нам бути нарізпо. Бери дітей, лишай на челядь та тіунів Веселий Діл, житимемо віднині при Дунаї". Приклад Людомили може бути чи не найзнаменитіший. "Воєвода Вепр, — скажуть, — перевіз уже й родину. Він певен: має під рукою силу, здатну оберегти поселян від напасті, город — від ромейського вторгнення. А коли певен воєвода, то чого маємо сумніватися ми? У Подунав'ї доста буде землі, більше ніж доста риби, йтиме з чужкраєм жвавий торг. Де такі вигоди, там достаток, там і благодать".
Серцем чув: не лише Людомила, люд тиверський пристане на його клич, зніметься з насиджених місць і подасться ближче до Дунаю. А спіткнувся уже на Людомилі.
— Чи не передчасно забираєш нас із Веселого Долу? — спинилася, подивована його речницею.
— Передчасно? 1 ці; кажеш ти, жоно? Невже не набридло бути самій, без мужа та й без мужа?
— Набридло, Вепре. Коли б знав, як набридло. Та я вже не про себе дбаю, моє, вважай, відлетіло за ті доли, звідки не буває вороття. Що буде із Зоринкою, коли переїдемо, — ось чим тривожусь.
— А що з нею може статися?
— Як то — Що? Доросла дівка уже, шістнадцять літ має. З ким побереться в твоїм Придунав'ї?
Сторопів від несподіванки й прикусив язика. А й справді, з ким побереться Зоринка в Холмогороді ?
— Про це мала б подбати вже, — зігнав досаду на жоні.
— І подбала б, коли б не те, що вбили свого часу дівчині у голову.
— Про Волотового Богданка пам'ятає?
— А то ж про кого.
— Най викине з голови. Чи я не казав тобі: щоб думати про нього не сміла.
— І я те казала, а ба, на вітер летять казання наші.
— Бачиться з ним?
— Відтоді, як заказано, не бачилась, а сохнути сохне по ньому та нарікає на нас за те, що не пускаємо.
— Ану поклич, я побесідую з нею.
— Не треба. Вепре.
— Чому це не треба?
— Таємниці серця—то паші, жіночі таємниці, тобі не гоже втручатися в них.
— Пусте. Я знаю, як сказати і що сказати, аби не вразити і не наполохати передчасно. На кого маєш надію, Людомило? Куди можемо повезти Зоринку, з ким познайомити?
Вепрова завагалася, проте ненадовго.
— Як на мене, до Колоброда не завадило б завітати нам із нею. Жона тамтешнього волостелина — приятелька моїх дівочих літ. Сама ліпотна і сина має ліпотного.
— Ну, то клич дівку. Так і скажу їй: "Надходить веселе свято — Коляда; поїдемо всією родиною до Колоброда".
IV
Минуле слов'янського роду губиться в туманній далині віків. Тому в пам'яті людській збереглося лиш те, що найбільше вразило її. Діди розповідали про ті вікопомні події внукам, внуки — своїм внукам, а ті — знову своїм. Так і йде із покоління в покоління як слава, так і неслава. Понині пишається слов'янський рід тим, що були в його минувшині мужі воістину думаючі, ті, що самі утвердились й інших утвердили в думці: пуща лісова, болото — не такі вже й надійні городища. Навіть обнесене стіною чи й ровом житло не дає певності, що ти захищений від сусідів. Певність може дати лиш єдність родів у племені і єдність племен однієї мови, одного покону в ділах і помислах. На тому давно стали, лиш тому й вистояли в землі Трояновій. Ано, лише тому. Бо тоді були не ліпші, ніж нині, часи, а на полуденних обводах стояли не менш заздренні, ніж ромеї, сусіди — римляни. Чи не їхня заздренність і підказала слов'янам: порятунок у єдності, а вже єдність допомогла створити рать, що її ті ж римляни, маючи на оці великий зріст люду, котрий жив у слов'янських землях, найменували антською.
Певно ж, була причина зважати на силу антів, коли римляни зважали і далі Дунаю не пішли. Визнання те, щоправда, не завадило вишукатись на голови слов'ян іншим сусідам, власне, не сусідам — пришельцям із далеких земель. Вони і ввели антів-слов'ян у неславу. Чи пращури зродузвіку були такі довірливі, чи аж надто вже заспокоїлися, не знаючи вторгнення чужинців, коли готи висадилися у витоках Вісли й пішли, не зустрівши опору венетів, до полуночних обводів їхніх земель, подивувались і насторожилися, ба зібралися купно і вийшли назустріч пришельцям із чужкраю.
— Хто ви і чого йдете у наші землі ? — запитали.
— Ми піддані короля Германарика, — сказали готи. — Йдемо з тих полуночних країв, де багато туманів, а мало сонця. Земля тамтешня не може прогодувати нас, шукаємо іншу.
— У наших краях вільних земель немає. Від Вісли до Дніпра і далі за Дніпром живе люд слов'янський.
— Ми те знаємо, та знаємо й інше: на сіверських обводах Меотіди, та й у сонячній Тавріді є землі або ніким не обсаджені, або обсаджені зрідка. З тим і хочемо вдатися до антів: хай пропустять нас із миром через свої землі. Ані злочинів, ані збитків обіцяємо не чинити осідлій у ваших землях людності, пройдемо, і все.
— Заждіть, — повеліли готам, — порадимося з старійшинами.
І просто радились, і сперечалися пращури, а врадили не те, що мали б врадити.
— Віддавна побутує покон, — казали одні, — коли приходять з миром, з миром і дозволяють правитися через свої землі.
— Не слід забувати, — перечили інші, — готи опустять меч свій на голови таврів або ще когось. Чи це по-сусідськи — дозволяти їм те? Чи так личить чинити добрим сусідам?
— А коли вони всього лиш пройдуть і сядуть на берегах ніким не обсадженої Меотіди? Чого маємо стинатися і класти голови, коли в людей мирні наміри? Усі живемо під богами, глядіть, щоб самим не довелося переселятися колись. До вподоби буде вам, коли стануть на путі і скажуть:
"Повертайтеся туди, звідки прийшли"?
Скорилися анти разом із князем своїм доказам старійшин і вволили волю пришельців із чужкраю, а дітям та внукам довелося згодом розплачуватися за ту покору. Ще за життя Германарика прийшли в Тавріду гунни й перемогли готів, зробили їх своїми підданими. А бути підданими — не те, що сидіти в когось на шиї. Мулько й несолодко зробилося богом обраному народові у Тавріді. А оскільки духу та й сили повстати проти своїх гнобителів — гуннів — забракло, готи стали під інсигнії Германарикового наступника — Вінітарія й рушили в землі антів.
Тепер уже не казали: пройдемо — і тільки. Ішли з мечем і робили те, що й гунни, а часом ще гірше, ніж гунни.
Анти не сподівалися того нападу і не зібралися з силою. Та коли готи, ступивши в їхню землю, одразу і недвозначно заявили, чого прийшли: схопили князя Божа, усіх його синів та мужів-вогнищан і розп'яли їх на хрестах, якими уставили путь свою, — "аби трупи повішених подвоїли страх підкорених", — не стали ані сумніватися, ані вагатись: зібрали рать і, заручившись підтримкою гуннів, погромили й вигнали за межі своєї землі підступних готів.
(Продовження на наступній сторінці)