— Княже, — сказали сли, сівши у Волотовім наметі. — Рада старійшин і князь землі Дулібської просили тебе вгамувати гнів, спричинений розбоєм, і не дати гордині мужа ратного взяти гору над здоровим глуздом мужа думаючого. Настане час, поквитаєшся з ромеями за вчинене. А поки що наступи на власний біль і примусь мовчати. Воїв, що прийшли зі Старком, і воїв, що є під твоєю рукою, велено тримати при Дунаю і являти раз по раз на очі ромеям, аби не так безпечно спали. Орудуватиме ними Старк. Ти ж, яко скривджений, ідеш із нами, антськими слами, до ромеїв і висловлюєш самому імператорові гнів за розбій, за порушення даної на хресті роти. Від того, що скаже імператор, і залежатиме, як діяти нам.
Волот не роздумував довго, одразу ж і доволі впевнено сказав: "Най буде так". Лише пізніше, як заговорили про путь, якою хочуть правитись, насторожився і зваживсь заперечити.
— А коли вторгнення — діло рук когось із привідців ромейських когорт, що квартирують у Скіфії, Нижній Мізії чи Фракії? Вони ж усе зроблять, аби сольство наше не потрапило до імператора.
— Нас охороняє княжий знак.
— Що знак для татей? — обурювався князь Волот. — Хто почав із татьби, той татьбою і завершить. Раджу правитися до Константинополя не сухопуттю — морем.
Ідарич завагався.
— А князь тиверців має чим правитися таким морем?
— Яким це таким?
— Ну, і широким, і глибоким, і бурхливим.
— Море є море, по пояс ніде не буде. А правитися знайдеться на чому.
Мужі переглянулися між собою, зрештою обмінялися словом-другим та на тому й стали. Пливти не обов'язково сьогодні. Поки доберуться до Черна, поки налаштуються в путь — теплінь і зовсім запанує в землі Тиверській, скресне й спливе до моря лід. А їм аби льоду не було на Дністрі, у морі його і поготів не буде.
Усі приготування до походу переклав у Черні на кормчого та стольника. Один спішно лаштував лодію, другий — подарунки для імператора та імператриці, для тих, через кого треба буде добитися побачення з імператором. Сам же Волот клопотався тим часом поселянами, що лишилися без крівлі: слав гінців до старійшин общин з речницями від себе, старався витлумачити як мужам своїм, так і старійшинам, що заподіяне пониззю лихо є лихом усієї землі; отож хай не зволікають і не відпираються тим, що їм, сіверянам, вистачає свого клопоту: на поле прийшла передлітня теплінь, а з теплінню ролейні турботи. Повинність ця стосується всіх, її мусить виконати кожен.
Знав: тиверський люд щирий серцем і на клич його відгукнеться дружно. А все ж клопотався, не присідав удень, не мав перепочинку й поночі.
— Ти йдеш до ромеїв? — зустріла якось і неприховано тривожно глянула на свого мужа і князя Малка.
— Ніби не чула?
— Чула, та не від тебе.
Дивився на неї і мовчав. Чи то ж справді так? Всім, виходить, казав, куди правиться, чого правиться, а їй — ні?
— Маю йти, Малко, — мовив вибачливо і неприховано чуло. — Великого лиха завдали нам ромеї і ще більшого завдадуть, коли не піду із сольством до імператора.
Слухала уважно і думио, ба навіть співчутливо. Зрештою зітхнула важко і прихилилася до плеча.
— Най помагають тобі боги у заходах твоїх. Коли ж вирушаєш? — підвела голову.
— Як тільки лодія стане під вітрило.
Знову зітхнула і вже потім мовила:
— Хоч цеї ночі прийди та спочинь перед плаванням. І моєму серцю полиш бодай якусь сподіванку, а з сподіванкою — спокій.
Не втрималась-таки, поскаржилася. Воно, коли по щирості, то скаржитися їй є на що. Не княжі турботи змушують Волота забувати, є в теремі Малка чи немає Малки. Холодний він до своєї жони і давно, здається, з тих самих літ, як почала винагороджувати дівками. В молоді літа, щоправда, тільки кривився, ковтаючи її кислиці, та хмурився по кілька седмиць. З часом все ж одходив серцем, пригортав Малку і вірив: вони молоді, матимуть ще і дівок, і молодців, тих синів-соколів, що стануть підпорою вітцеві-князю, а тим уже й землі, що під рукою князя. А то ж як! Уділ князів — брані із супостатом, походи й січі, коли не постійні, то вельми часті. Чи один Богданко може бути надійною підпорою в тих січах? Що коли один із них — вітець чи син — поляже на полі брані? А то й обидва!
Волів не думати про те, зректись невтішних думок і забутися, а щоб забутись, силився вірити в Малку і шукав утіхи біля Малки. Коли ж сталося так, що бабка-повитуха ледве одволодала її після родів найменшої — Миланки, а одволодавши зізналася: княгиня не годна вже родити, відчув, як холод поповз до серця змією і звив собі там надійне кубло Знає: Малка не винна в тім, що сталося, а утішити себе всього лиш її неповинністю, як і обов'язком мужа перед жоною, розумінням, що як би там не було, вона — мати його дітей, не може.
— Цеї ночі прийду, Малко, — пообіцяв. — Неодмінно. Бо там уже підемо, і хто знає, коли повернуся до Черна. Путь далека і нелегка, сама бачиш — морем збираємося йти... Черн полишаю на Вепра, — додав довірливо, — а вогнище — на тебе.
Аж засвітилася на виду. І сльози-росинки засяяли в очах.
— Спаси біг, — сказала й поклала Волотові на серце руку — Дітьми і вогнищем не печалься, я дам їм раду та й лад. Аби тільки з тобою все гаразд було. Чуєш, муже мій, аби усе гаразд.
VII
Останнім пристанищем у Тиверській землі стала для сольства давня грецька колонія Тіра. Від греків лишилися тут всього лиш кам'яні плити з написами про їхнє давнє, як світ життя-буття, в цім краї та муровані з каменю підкліті, в які зсипали свого часу придбаний у Скіфії хліб і тримали до початку навігації на Понті Евксінському та в лиманах Понта Евксінського, а то й до того часу, коли в метрополії підіймалася на хліб потрібна колоністам ціна. Все інше зруйнував час та численні вторгнеиня. На місці старої Тіри, власне, поблизу неї, стояла тепер невелика вежиця, а у вежиці — митниця для заморських гостей, котрі правилися у слов'янські землі з товарами, споруди для залоги, що стерегла обводи Тиверської землі, а заодно і митницю, заїжджий двір із ложницями для іменитих гостей.
Нині в ложницях припахувало невивітреною після зими цвіллю. Отож доглядачі, завваживши, хто і з яким наміром пристав до їхнього берега, поспішили роздмухати вогнив ои пустити в оселі гарячий дух, охоронець добра та спокою серед тих, що оселилися.
Лиман не встиг ще позбутися криги, принаймні скрізь, і кормчий порадив слам заждати день-другий, поки подме сіверко. Той швидко подробить кригу й очистить морську просторінь для плавання. Він не набагато й помилився. Десь на третю добу, під ніч уже, з полуночних країв подув потужний вітрюган. Лиман забрижів, згодом знялися пінявіхвилі, і плавання знову довелося відкласти: за такого вітру (хай і попутного) ризиковане виходити у відкрите море, та ще на не вельми надійній лодії. І вітрило може зірвати, потрощити кріплення і лодію накрити крутою хвилею.
А мати-природа не зважала вже ані на присутність криги на берегах Дністра та лиману, ані на зимні вітри з полуночного краю. Ішла по землі й засівала її теплом, зелен зіллям, а ще — пташиним співом. Такий він голосний і такий знадливий був, той спів величавий, ніби зумисне чарував своїми знадами й казав голосом знад: не поспішайте, люди, потіштесь теплінню, тим, що народжується з кожною миттю на землі. Присяйбіг, таке не скрізь і не завжди угледите.
Може, й не хотіли б сли піддатися спокусам, що чарували їх на берегах Дністра, та мусили: вітер дув день, дув другий, дув і третій. Лише вночі з третього на четвертий стишився й дозволив кормчому сказати всім: "Пора"..
З Тіри вийшли не вельми рано і, здавалось, за цілковитої тиші. А опинилися в лимані, подивувалися одміні: вітер коли й стихав, то всього лиш на ніч. З настанням тепла знову свіжішав. Не так щоб дуже, однак і не попускав вітрила, напинав та й напинав їх.
Дуліби раділи. "Гля, — казали один одному, — як весело біжить лодія. Коли так і далі правитимемося, за три-чотири доби в Константинополі будемо".
Кормчий лиш осміхнувся на те.
"Вйдемо в море, — гадав собі"— побачите, як правитись з ним".
І мовби наврочив. Як тільки поминули пересип, вітер відчутно натужніш вдарив у вітрило, примусив порипувати снасті. Хвилі, щоправда, до якогось часу були такі, як і в лимані, — невисокі і згладжені, проте лише до певного часу.
— Оце і є вже море?
— Воно, достойний. Завваж, берег лишень позаду. Попереду вода та й вода.
— А ми не зблудимося на сій воді? — поцікавився Ідарич.
За лодочних відповів князь Волот:
— Кормчий Домовит не вперше ходить морем. Вдень постарається триматися берега, вночі — зорі путеводної.
Обіцяного берега не було та й не було. Десь аж пополудні об'явився він праворуч. Принишклі з якогось часу дуліби пожвавішали, стали гадати, де вони зараз. Бо не лише князь Волот, серед дулібів теж були такі, що ходили за імператора Юстина на ромеїв, зміряли з сівера до полудня Скіфію, Нижню Мізію і тільки в горах були затиснуті Германом та його комесами. Анти вої міцні і мужні. Тож билися, доки була сила в руках. Та що могли вдіяти, коли наскочила коса на камінь? Добре вже те, що вихопилися якось із тіснини та відійшли з рештками тисяч за Дунай.
(Продовження на наступній сторінці)