— І тебе прошу, водице бистра, водице чиста, водице громова. Ти біжиш-поспіваєш туди, де огнисько лада мого. Не обмини тієї стезі-сліду, на який ступить його ніженька, упаде зір, що полонить мир. Понеси до нього, божа водице, мою печаль-муку, ту звабу-присуху, що ні на мить не полишає, гнітить і кличе, а нічого не зиче. Та не губи її і не зупиняйся. Бо згубиш — людський мир погубиш, а зупинишся — сама згориш. Неси, водице, мою присуху до молодця Божейка, омий його тіло, внеси мої жадання у кров і в плоть. Як ти, водице, кипиш-закипаєш на камінні білому, так і серце Божейкове най кипить-закипає, моєю присухою переймається-палає, полум'ям горить і всьому світу явить: така вона є, моя мука-бажання. Жду його, дожидаю, серцем бажаю. Най приїде та вгомонить.
— Я тут, Миловидко!
Не повірила, певно, що то людський голос заговорив до неї, й оглянулася хутко, ба, позадкувала навіть. А нагледівши між дерев Божейка, стала мов кам'яна і довго відмовчувалася.
— Ти?!
— Я, ладо моє. Прибув, як обіцяв.
— Боги!.. Боги!.. — простогнала дівчина і, змалівши на силі, тихо та звільна стала опускатися на землю.
На пригорку, під лісом, тирлувався мало не весь молодший та наймолодший люд городища. Були тут мужі та молодиці, принаймні ті з них, котрі не встигли забути, що вони не так давно ходили в молодцях та дівках, а все ж більше було молодців та дівок, того пишного випальського квіту, котрий знав: це насамперед його свято. Нині зійшла з піднебесся покровителька злюбу — богиня Лада, завтра вийде з океан-моря й засіє землю ярим світлом життєдайний Ярило. Від того світла-тепла, від пролитого днями плодоносного сім'я дощу пробудиться мати-природа, забуяє зелень і квіт, а в серці людськім — надія-сподіванка. Тому так весело тут, на пригорку під лісом, від того такий вереск і сміх. Молодці винесли й поставили на видному місці Мару — солом'яне знамення зими, зодягнуте в картату полохту, старий байберек, на голові — зимова хустка, пов'язана спереду й націлена доверху гострими ріжками. Певно, через них і сміх у гурті.
—• Погляньте, на бабу Кобищиху схожа.
— На оту відьму?
— Ано.
— Га-га, а й правда схожа!
Снігу не було вже, тож брали груддя й кидали у Мару.
— Пріч від нас, злюща! Пріч!
Коли груддя летить мимо, молодців бере осмута, коли вціляє, тим паче в голову, — злітає до неба сміх. Такий гучний і такий розкотистий, який можуть видати тільки молоді й дужі груди.
Та ось вгомонилися потроху, принаймні старші. Тоді Мстивой, якому випало правити тут, на святі, бере від вогнища головню й запалює Мару. Дим, сморід стеляться долом, поміж людей, та люди не зважають на те. Веселі, гомінкі, кидають у вогонь паліччям і ще веселіше горланять, коли стовпом злітають до неба іскри.
Дівчата стають тим часом у коло, ведуть танок і наспівують:
Ой ми зиму зимували, не співали, Весни діждали — заспівали.
Гомін уступає місце пісні, а пісня — знову пісні.
— Ой Весна, Весна, ти у нас красна, Що ж ти нам, Весно, принесла?
— Принесла я вам літечко, Ще й рожевую квіточку. Та вроди, боже, житечко, Житечко, ще й пшеницю І всяку пашницю.
Молодці ще там, у городищі, вибрали поміж дорослих дівок найліпшу, ту, що і личком красна та ясна, і станом гінка, мов смерічка, жінки нарядили її в біле святошне вбрання, наділи на вимиті любистком та розпущені по плечах коси вінок із купав, посадили на білого коня, дали в руки сито з випеченими й золоченими медом жайворонками й сказали: "Нині ти, Добромиро, Ярилова наречена — Весна. Їдь у поле й обдаруй усіх своїми дарунками". Поки дівчата, що супроводжують заквітчану Весну, співають "дай нам жита і пшениці, в огороді сіножаті ", Весна встигає роздати дарунки, запрошує поселян до яств, виставлених на білому полотні. Там є хліб і печеня, пироги і набіл, мед бджолиний і корчаги з хмільним. А ще — вепрятина, лосятина, засмажені тетеруки. Вистачить усім і на всю ніч. Перші, як і годиться, сідають до яств мужі та молодиці. Їм не гоже починати свято з танку — танцюватимуть тоді, як захмеліють. Тож і не ухиляються від яств та братниць, і частуються, і здравиці виголошують на честь матері-весни, всеблагої Лади, богині злюбу та перелюбу. Ано, і перелюбу. Бо серед мужів Випалу немало таких, що прийшли святкувати з одними, а частуються з іншими, — тими, кого хотіла б воля, та не судила доля. Бо де ж тоді й угомонити її, змію-присуху, коли не на святі Ярила?
А вогнища горять — не згасають, підносяться ввись, ширяться долом. І пісня не стихає, і гомін іде та йде лісом-дібровою, полем-перелогом і полем-випалом. Від весі до весі, од краю й до краю, на весь слов'янський світ.
Розлилися води на чотири броди,
Ой дівки, Весна красна, зілля зелененьке, —
чути від гурту піснярів, а десь в іншім кінці велелюддя злітає ще голосніше і бадьоріше.
— У гори-дуба! Ходімте гуляти в гори-дуба!
І клич той не лишається голосом волаючого в пустелі. Молодці вихоплюють із гурту своїх обраниць й спонукають їх, веселих, розпалених хмелем чи тільки ігрищами, туди, де рихтується вервечка охочих. Стають парами, ждуть — не діждуться, коли урядник виламає палицю й покличе мірятися: кому у парі стояти, кому пару шукати. Миловидка з Божейком як молодші не тиснулись уперед, бо ні один ні друга не гуляли ще в гори-дуба й не знають, що та як. Коли почнеться гра, мають приглянутися, стоячи позад інших, а тоді вже й робити те, що інші.
— А ти, Божейку, чого гнешся? — примітив його і покликав Мстивой-урядник. — Ходи та міряйся, коли не хочеш бути тим, що горить.
Палицю він вирізав довгу, і тим, що міряються, доводиться тягнутись часом, аби дотягтися до верху. То вже привід для чергових кпинів та дотепів. Ну, а де привід, там регіт серед парубоцтва, захист-благання серед дівок.
— Не все те велике, що вельми високе.
— Хіба?
— А так. Казав один: високий до неба, та не вельми треба.
— Не один, а одна. Ти це хотіла сказати?
— Може, й це. Чом ні?
Та ось серед усіх, що мірялися, знайшовся й такий, кому випало горіти. Молодь знову стала парами, жде, затамувавши віддих. А парубок-невдаха не подає виду, що невдоволений: ходить перед усіма гоголем і, жартуючи, бадьориться, зрештою стає на визначене йому місце і, взявшись у боки, кричить що є сили:
— Горю, горю, дуб!
— Із яких яруг?
— Із випальських!
— Чого ж ти гориш?
— Красної дівиці хочу!
— Якої?
— Тебе молодої!
Молодець і дівчина, що стояли першими, зриваються з місця й біжать кожне своєю стороною в кінець вилаштуваних парами. Той, що горів, норовить наздогнати дівчину-утікачку і вхопити її до того, як опиниться позад усіх і візьметься зі своїм обранцем за руки. Та не на ту натрапив. Дівчина бігла хутчіш і таки встигла стати на безпечне місце.
Гра повторюється. І раз отак, і вдруге, аж поки котрась із дівок не загаялась-таки і не опинилася в обіймах того, що горить бажанням злюбу.
Вереск поступається місцем сміхові, такому дружному і такому втішному, щоті, біля яств, уклякають на мить, ніби питаються: "Що там?" Проте тільки на мить. У них своя бесіда і свій сміх. І ігрища свої. Той леститься до сусідки, той споює сусіда, аби упився та зліг мерщій, третій підозрює щось за жоною і хмуриться або бере, мов татя на татьбі, за руку й каже: "Не в'язни до того бовдура, бо заробиш по писку".
А все ж найбільше таких, що радіють святу, липнуть-голубляться одне з одним на цім велелюднім святі і тішаться, що вони щасливо поєднані Ладою, що їм, людоньки гожі, є за що дякувати Ладі. Бо живуть одною думкою, сміються одним сміхом і певні, усі втішені сьогодні величним із величних свят.
А ніч виснула та й виснула над землею Тиверською, над бурхливим і швидкоплинним Дністром. Пахнув передлітніми пахощами ліс, пахнуло поле, дихала розбуджена до життя земля. І ніхто не помітив, будучи споєний тими пахощами, святковими помислами та бажаннями, що поки їхні світлі та ясні боги спочивають чи омиваються десь за морями-океанами, на землі Тиверській діє інша сила — Чорнобог. І діє підступно. Десь аж звідтам, із чужкраю, наслала вона в цю землю татей при повній броні, а ті, знаючи звичаї сусідів, їхні споєні нині добром і націлені на добро серця, не забарились підкрастися до Випалу й обступити як городище, так і умиротворену святом та святковістю випальську юнь, що гуляла поза городищем.
Першими нагледіли татей ті, що пішли від вогнищ й утаємничилися далі від людей, та не одразу второпали, хто то і що то. Коли ж второпали та сполошилися, пізно було застерігати. Та й хто почув би їхні застереження, коли у полі за Випалом злітав і виснув при лісі веселий молодечий гомін, а ще веселіший сміх, рвалася під склепіння неба й виляскувала в небі безжурна людська радість. Тоді аж спинилися випальці й принишкли вражені, як обступили пригорок і їх на пригорку кінні таті з чужкраю й звеліли скорити перейняті святковим настроєм серця, а руки подати до пут і вериг.
— Не піддаваймось! — перший опам'ятався і крикнув на повні груди Мстивой. — Молодці, мужі! Беріть дрюки і захищайтеся!
(Продовження на наступній сторінці)