17 листопада. Поїхав і сам із просвітянами. Побував і в тих хуторах, де комсомольці були. Розізнав, у чому справа: комсомольці не прохали, а просто вимагали; матюкалися в бога, коли їли, шапок не скидали й т. д. Просвітяни інакше поводилися: прохали, коли їли в кого, то без шапок і хрестилися. Селянам це подобалося, і їм давали.
Треба буде й комсомольцям так порадити.
24 листопада. Просвітяни, опріч пожертов на армію, привезли ще й п'ятеро курей, два гусаки й півсотні яєць. Кажуть, люди понадавали ...
З грудня. І я грішний: дістав собі на хуторах свиту й обмотки, пригодиться для морозів. Я на кватирі в куркуля Глевкого. Годує погано, бо я зараз мале начальство.
5 грудня. В Тумайовім лісі об'явилася банда. Орудую нею Бандура. €; чутки, що й Петро Рябенко там. Лихого від банди поки-що не бачимо, не знаю, як далі буде. Повітпарком озброїв усю нашу ячейку і комсомол. Мені дісталася руська ґвинтівка і бравнінг. Нехай тепер поткнеться Бандура!
10 грудня. Начальників розвелося у волості, хоч греблю гати. 7 членів волвиконкому, 7 секретарів. 5 членів правління КНС, 7 писарчуків, 4 сторожи, 2 кур'єри, 24 комуністи, 37 комсомольців... І кожен носиться з папкою (архів волосного правління розтягли), кожен їздить по хуторах, кожному подавай підводу ... (Біда комтрудові!) І кожен обов'язково везе з хуторів сало, масло, курей, пшеницю ... Навіть дехто з просвітян їздять на хутори яєчню їсти.
І це ще не все: ще міліції 12 чоловіка, продагентів 2, продінструктор, народній суддя, народній слідчий, секретар, писарчук ...
А скільки щоденно приїжджає, проїжджає, виїжджає: то міліція з города, то делегати в город, то інструктор з губерні...
Біда мужичкам!
13 грудня. Їздив сьогодні в повітпартком. Підводник дорогою плакався:
— Ех, біда, Петро Васильовичу! Хліба вже немає, викачали... Не знаю, чи хоч до весни дотягну — тоді на траву підемо пастися. А тут ще панщина скоро замучить: то в підводи їдь, то сам іди на роботу, то дітей посилай... Або оце: хіба ж для цього ми революції добивалися, щоб секретарів на вечерниці возити ?
— Як?
— Позавчора прийшов над вечір Сергій Співак; запрягай, говорить, у Прусівку за дезертирами поїдемо. Нічого робити — поїхав. Відтіль уже як їхав, узнав, що він на вечорниці туди їздить.
15 грудня. Волвиконком призначив мене до продовольчої комісії працювати. Ех, трудно приходиться — ніяк не везуть дядьки:
— Душі хіба візьмете! Вже й так все витягли...
18; грудня. Мобілізовано всі сили для викачки розверстки, їздимо по хуторах і лазимо по коморах, горищах, копаймося в соломі, в полові — шукаймо хліба. "Злоснії" не вміщаються в холодній.
1921 рік
1 січня. Святкували новий рік. Нового нічого не було.
5 січня. Відібрав в одного бувшого петлюрівця черкеску для "Просвіти".
— Соромно, — говорив петлюрівець, — українцеві і в українця брати !
А "Просвіта" хіба не українці ?! Навіть багато з приїждящих петлюрівцями просвітян називають.
7 січня. Різдво. Зодягся по — козацькому: в черкеску, широкі зелені шаровари, шапку з червоним верхом. До пояса причепив бравнінг, австрійський тесак, здоровенну люльку й зелено— червоний кисет. Ну, чим не козак ? Всі дівчата так і липнуть, як мухи до мед;. (До кобеняка, не бійсь, не липли).
На вечерниці тепер ми не ходимо (у нас самих вечерниці). Як тільки вечір — всі вже в "Просвіті". одинІ грає на піаніно, другий на грамофоні, третій ще на чому. Весело!
Дівчата хіхікають, а хлопці їм підморгують. Танцюємо, співаємо, граємо в різні фанти, сусідки, квочки. А під північ розлазимося парочками по куточках: той на сцену, той у суфлерську будку, той ще куди..
Верховодить усім Кирюша.
Ха — ра — шо!
22 січня. Увечері, мов божевільний, прибіг Оргій Співак:
— Хлопці! Петро Рябенко в Минківці!..
— Та ну, ти бачив ?
— Своїми очима бачив: по всіх кишенях нагани, за поясом бомби, в руках дві рушниці...
— А не брешеш ти?
— Щоб я з оцього місця не зійшов...
"От тобі й Петро! Невже й мені його боятися"?
20 січня. Решетило з міліцією що-почи їздить облави робити на Бандуру. Не знаю, чи бандити його бояться, а що селяни, то як звіра жахаються.
25 січня. Прислали з повіту нового голову волвиконкому (старий не згодився — позапартійний).
Новий голова — задавака й великий п'яниця. Видно зразу, бо й приїхав п'яний ...
26 січня. Новий голова захорів. Напився вчора в досточку й проспав цілу ніч під тином. Біс ного зна, чи й виживе...
28 січня. Решетило пропав. Перестріли вчора бандити й забрали.
З міліції нікого не зачепили. Приїхали до Минківки ні живі, ні мертві.
29 січня. Знайшли Решетила в Тумайовім лісі мертвим. Кажуть — дуже понівечений .. .
Дядьки потихеньку гомонять:
— Так йому, супостатові, і треба!
.5 лютого. Верталися пізно з города: я, Денис Сергійович (секретар військового відділу; та Нестюшка. Заїхали в Кобзарівку до куркуля одного переночувати. Хазяйка наварила вареників —сіли вечеряти. Сім'я в куркуля не велика: він, жінка, маленька дитина та Христя — наймичка. Ів вареники, а очима стріляв на Христю. Вона, зустрівшись із моїм поглядом, соромилась.
"Ех,—думаю собі, —як би з нею переспати?" Повечерявши, лягли покотом на соломі спати. Хлопці — ті все з дядьком гомонять про різну політику, а я слідкую, де хто лягає...
Дивлюся: дядько з тіткою на полу лягли, а Христя з малим на піч полізла. "Ну, — думаю, — не втечеш: і на печі знайду!"
Погасили лампу — лежимо, розмовляємо, чи пак хлопці з дядьком розмовляють. А я мовчу, жду, поки ви к бісу замовчите й захропите.
Прождав з півгодини, а вони все розмовляють.
"І язик не задубіє тараторити! — вилаявся я про себе. — Тут спати як із ружжя хочеться, очі вже зовсім злипаються... Засну — пропаде заряд, бо вже хоч із гармат стріляй — не прокинуся".
Що ти робитимеш? А втім, стривай, от що зроблю: розкриюся зараз і так засну. Вночі змерзну й прокинуся ... Сказано — зроблено.
Прокидаюся — тихо в хаті, всі хропуть, як побиті. — Ну, тепер господи благослови!.. Потихеньку підвівся, зліз на лежанку, далі на піч. Христя розхристана спала (на печі було жарко).
Я потихеньку ліг поруч із нею, обхопив руками, притис до себе:
— Христе, Христечко! Христа прокинулася:
— Хто це ?
— Це я, Христечко, тихше ...
— Хто я?.. Тікайте, чого вам треба...
Я міцніше обняв її, затулив губами їй рота, щоб не кричала. Впна спершу пручалася, а потім як рвонеться, так я й відлетів від неї та дитині коліном у живіт.
Господи! Що тут зчинилося! Прямо біда: дитина в крик, галасує як опечена; Христя її забавляє, а вона ще гірше...
Чую — тітка прокинулася :
— Христе! Чого вона? Перелякана Христя винувато відповіла:
— А біс її знає - плаче й плаче...
Чую — тітка підвелася, засвітила лампу й лізе з нею на піч.
"Пропав, —— думаю, — аж тепер пропав!.."
Заліз у куток, сховався за комшук — сиджу ні живий, ні мертвий. Та Христя, спасибі їй, вирятувала: накинула мені на голову кожуха, а зверху ще й рядном накрила.
— Сиди, — мовляв, — коли втьопався по нікуди — Забавили вони дитину, погасили лампу та знов полягали. Посидів ще трохи — тихо. Мабуть, сплять. швиденько зібрався з печі, ліг на своє місце й заснув...
Уранці дядько все чогось посміхався, а коли сіли снідати, то й питає:
— А признайтеся, хлопці, хто з вас уночі на піч лазив? Дивлюся: хлопці мої — зирк — зирк одне на одного, а далі й на мене.
— Грішний,—кажу, — я лазив.
9 лютого. На ячейку нашу наводить жах Петро Рябенко. Тільки й балачок, що за нього. Одні говорять, що він укупі з Бандурою орудує; другі — що вій сам має банду, а я нічогісінько не думаю.
18 лютого. Був на повітовій партконференції.
Сидів, слухав, мовчав.
2 березня. Ночував у хуторі Ільхівці. Їздив із Нестором (секретар земвідділу) за місцевим податком. Повечерявши, пішли на вечерниці. (Ми скрізь на хуторах ходимо, де "Просвіт" немає). Гуляли довго й обнімалися з дівчатами. Враз двері в хату — рип: на дверях показався Петро Рябенко. Глянув я на нього, глянув на свою рушницю, що лежала на печі, і застиг на місці... Ми його злякалися, а вій нас... В мене збоку висів бравнініг, а в нього з кишені стирчав обріз ...
Постояли ми хвилину, поздоровкалися...
— Ну що ж,— запитав він перший, — будемо битися чи миритися ?
Всі, хто були в хаті, враз притихли, а далі потихеньку рип — рип із хати.
Дивлюся, заходять ще якісь три суб'єкти в хату: в одного стирчить обріз а, у другого наган...
— Сідай, поговоримо!
Зібрався я нарешті відповісти Петрові. Сіли на лаві, запалили цигарки.
Що ми говорили — не пам'ятаю. Знаю тільки, що розійшлися мирно. Коли прощалися (це я пам'ятаю),-він сказав:
— Гляди ж, нікому не говори, що ми зустрічалися — тобі ж гірше буде!
(Продовження на наступній сторінці)