У Царській дільниці раз у раз зустрічалися філакети у мідних нараменниках, які пильно охороняли ситий спокій її жителів, гопліти в блискучих панцирах і округлих шоломах, статечні елліни, еллінки і раби, котрі завжди кудись квапилися. Рабів було набагато більше, ніж греків. Кожен еллін мав кілька, а то й кільканадцять "тіл без душі", а багатії навіть сто і двісті. За великі гроші вони віддавали їх у найми державним установам для спорудження святинь, доріг і каналів.
Перед святинею Гора Петубаст і Імхотеп зупинилися, щоб оглянути написи на її мурах.
За мурами стояла тиша, чути було, як дзюрчить вода, що глиняними трубами текла у басейни.
Біля відчинених воріт вартували молоді, найнижчі за саном жерці. То були колишні учні-невдахи, яким палиці не нагнали розуму, і вони стали божими слугами, але без права навіть на мідну пластинку.
Нудьгуючи від неробства, вони обмовляли вищих за саном жерців, жінок, які проходили повз них, насміхалися з нечисленних, але достойних прочан.
Святиня була багата: на її землях працювали тисячі фелахів, до того ж вона діставала щедрі дари од Птоломеїв, які не шкодували золота для своїх вигаданих прапредків, а вартових уволю годували ячмінною кашею, сочевицею, досхочу напували кислим пивом.
Але каша — розкіш злидарів — не задовольняла вартових. Вони заздрісливим оком поглипували на приношення багатих віруючих (які наслідували царів) — жирні печені качки, гуси і поросята з ніжно-брунатною шкірочкою і здоровенні нільські окуні, амфори з дорогим вином.
Вартові знали, що бог-сокіл, кам'яна статуя якого з золотими коронами Верхнього і Нижнього Кемітів зберігалася в найпотаємнішому сховку святині (куди доступ мали тільки довірені), і мармуровий Аполлон, який стояв побіч, ніколи не бачили і не нюхали тих смакот. Усе це злопають жерці з золотими і срібними пластинками та їхні сім'ї, а решта цього добра дістанеться тим, що з мідними. Божі слуги високого сану безконтрольно розпоряджалися прибутками святині. Вони жили з сім'ями в Александра у власних будинках, утримували гареми, влаштовували бенкети.
Поява Імхотепа і Петубаста з кошиком втішила вартових. На обол, а тим паче драхму, надії мало, але смаженою рибою можна поласувати.
— Чого роззявили роти? — вдавано сердито накинувся на них один, мабуть, старший. — Заходьте! — потягнувся рукою до кошика, але Петубаст вчасно встиг сховати його за себе.
— Шкодуєш божим слугам рибини,— присоромив вартовий Петубаста.— Боги обійдуться без двох-трьох твоїх риб'ячих хвостів.
— Вони для достойного Меріба, — виправдувався Петубаст, все ще тримаючи за спиною кошик.
— Для головного вчителя? — здивувався вартовий.— Чи не хлопця ти привів до школи? — показав на Імхотепа.
— Хай набирається наук, щоб стати писарем,— не приховував завчасної гордості за сина риболов.— Достойний учитель велів передати вам, щоб ви показали дорогу до нього.
— Коли так, то проведемо вас і риби не візьмемо,— приязно проказав вартовий.
Чи то він так боявся, чи шанував головного вчителя. Несподівано з-за мурів долинув розпачливий крик.
— Либонь, б'ють раба,— посумнів Імхотеп.
— Або нерозторопного учня,— засміявся вартовий, і батько з сином розуміюче перезирнулися.
Важкий шлях науки! Багато палиць коштує жердина землеміра чи футляр збирача податків.
До будинку школи вела широка алея, обсаджена яблунями, грушами і вишнями, яких донедавна не знали в Кеміті (їх привезли з Еллади.) Однак їхні плоди були ще дорогі, недоступні дітям з Ракотісу.
Була пора цвітіння, і дерева стояли в ніжно-білих шатах, їхня краса так заворожила Петубаста й Імхотепа, що вони раз у раз зупинялися, щоб налюбуватися нею.
По дорозі часто зустрічалися сановиті жерці з поголеними головами, декотрі були зі срібними пластинками,— вони з презирством дивились на убогих богомольців і на їхній скромний дар. Квапились кудись виснажені, змізернілі і напівголі або і голі раби. Вони зупинялися на мить біля Петубаста, пожадливо ловили запах смаженої риби.
Імхотеп уже потягнувся був рукою до кошика, щоб дати рибину старому, схожому на кістяк рабові, але Петубаст не дозволив.
— Усіх голодних не нагодуєш,— повчав сина.— Роздаси рибу — і до головного вчителя прийдемо з порожнім кошиком.
У глибині парку стояли різні будинки. Перед найбільшим вартовий зупинився.
— Ось школа, у якій тебе дубаситимуть,— пожартував.— Повідомлю про вас головного вчителя, а ви ждіть мене,— він зник у будинку.
За хвилину повернувся і рукою покликав риболова з сином.
Уздовж коридора, яким вів їх вартовий, були ясні, просторі зали. Різьба на стінах відтворювала події з життя Гора і бородатих фараонів. На постаментах стояли статуї бога-сокола і Аполлона. Особливо гарно виглядали вимощені кольоровими плитками підлоги. В одному з залів викладено озеро і крокодила в ньому. Крокодил здавався живим, й Імхотеп добряче злякався страшної тварини: ану ж виповзе з води і накинеться на нього!
Батька і сина здивувало, що зали порожні. Школа без учнів?
— Гамірно тут стане через кілька днів, як закінчиться місяць відпочинку. Тепер старших учнів відпустили додому, а молодші на майданчиках за святинею граються м'ячем, борюкаються, стрибають, бігають. Головний учитель дбає, щоб тіло і розум розвивалися разом.
— Значить, учнів відпускають додому? — аж зупинився в подиві Петубаст.
— Завдяки достойному Мерібові тепер тут уже не так суворо, як було колись,— порадував обох вартовий.— І годують учнів ситніше. Повернувшись з Еллади, головний учитель скасував багато шкідливих старих звичаїв, хоч як опиралися деякі старигани. Школа, каже він, не неволя, і грецьких дітей вона не лякає. Учні живуть з батьками, тому й не тужать за ними, займаються фізичними вправами, отже, ростуть здорові, а тому швидше і краще засвоюють науку, ніж завжди голодні єгипетські діти. "Ми також голодували",— заперечували головному вчителеві старигани, але верховний жрець вирішив спір на його користь. Тепер кожного десятого дня батьки можуть навідуватися до синів.
Розповідь вартового неабияк втішила Петубаста і Імхотепа. Така школа справді не неволя. От зрадіє Нехті, довідавшись, що матиме можливість частенько бачити Імхотепа, навіть пригощати його дома.
Повагавшись, Петубаст дістав з-за фартушка обола і подав вартовому, але той рішуче відхилив його руку з монетою.
— Від гостей достойного головного вчителя ми не взяли б навіть халкоя, — пояснив причину відмови. — Інша справа, якби ти приніс щось у дар богам. Тоді в твоєму кошику не стало б половини риби,— засміявся єхидно. — Я теж колись був учнем і пильно вчився,— продовжував.— Але завжди був таким голодним, що, здавалось, гриз би й кістки. Достойний Меріб перебував тоді ще в Елладі. Одного разу, як голод добряче мені дошкулив, я поцупив жирненьку качечку, призначену для жерців. Не встиг посмакувати нею, як мене зловили на гарячому, надавали палиць і прогнали зі школи. Добре, що хоч призначили вартовим, бо ніякого іншого ремесла не знаю.
Він зупинився перед дверима з вирізьбленим соколом.
— Заходьте! — показав рукою і, обернувшись, пішов геть.
Кімната, куди ввійшли Петубаст й Імхотеп, була велика і ясна, але її обстановка виглядала скромно. Крізь широкі, прорубані в мурах вікна (на ніч їх заслоняли солом'яними плетінками) вливалося досередини сонце, і його проміння розсипалося по кольорових плитках підлоги.
Уздовж стін вишикувалися полиці з дерев'яними, шкіряними, полотняними, навіть глиняними футлярами, в яких, здогадувався Імхотеп, зберігалися сувої папірусів. Футлярів було так багато, що хлопцеві стало страшно. Невже Меріб ввібрав у себе зібрану в них людську мудрість? Напевне... Тому-то всі так його шанують і слухаються. Чи й він, Імхотеп, збагне колись мудрість папірусів, що зберігаються у цих футлярах?
В одному куті кімнати стояло прикрите солом'яною матою ліжко, біля нього столик, а на ньому миска дактилів, глечик води чи пива, каганець, кремінь, залізне кресало і трут. Мабуть, головний учитель і в ліжку не розлучається з наукою — читає папіруси при скупому світлі.
Меріб сидів у зручному дерев'яному кріслі за довгим низьким столом з мармуровою стільницею, на ній стояло кілька чорнильниць, лежали сувої папірусів, загострені очеретини і гусячі пера. Він, певне, займався якимись підрахунками, бо в одній руці тримав гусяче перо, а друга лежала на дерев'яному абаку — рахівниці з нанизаними па шнурки кружечками.
— Петубаст й Імхотеп зичать тобі, достойний, доброго здоров'я і прихильності богів! — Риболов поставив на підлогу кошик, і вони з сином торкнулися долонями колін.
Меріб ледь усміхнувся. Мабуть, подумав, чи не забагато для нього всіх божих щедрот, але промовчав.
— Прийми од нас, маленьких людей, наш скромний дар,— підставив ближче до головного вчителя кошик з рибою Петубаст,— Ти велів нам прибути — і ми явилися перед твої мудрі очі.
— Хіба я казав вам прийти з рибою? — нахмурився Меріб, і гості розгубилися, принишкли.
— Не личить з порожніми руками йти до достойних людей,— несміливо виправдовувався Петубаст.— Такий звичай споконвіку в Чорній Землі.
(Продовження на наступній сторінці)