— У кожного народу свої звичаї,— прийшов на допомогу дружині Петубаст.— Б'ють володарі, а не володарів. Нам головне — завжди мати ячмінь на кашу та паляницю, і будемо вдячні богам і людям, бо голод страшніший, ніж палиця. Ти теж їх скуштуєш, — посміхнувся доброзичливо.— Від людей знаю, що вчителі добряче лупцюють учнів і не шанують їхніх вух.
— О боги обох Кемітів! — заламала руки з переляку Нехті,— То нашого сина в школі дубаситимуть, як водовоз Амібу свого старого осла, ще й смикатимуть його за вуха! Хіба не одірвуть їх? — глянула уважно на сина, чи вони в нього ще на місці.— Довго тебе там мучитимуть?
— Десять років, але не мучити будуть, а вчити, — спростував материну думку Імхотеп.
— Десять років дубасити! — не здавалася Нехті і аж схопилася за голову.— Нерозумно жартуєш,— дорікнула синові.— Хіба тобі потрібно стільки часу, щоб набратися розуму?
— Так казав Меріб,— виправдувався Імхотеп.— Та й то не осягну всіх наук.
— Може, до того часу Осіріс покличе нас до себе,— згасла радість Нехті, як каганець, в якому забракло олії.— Наше життя коротке. Будеш навідуватися до нас, а ми з батьком — до тебе кожного десятого дня.
Петубаст збентежено звів очі на дружину.
— Кажуть, що учнів не пускають додому і тільки коли-не-коли дозволяють батькам навідуватися до них,— відвернувся від Нехті, яка дивилася на чоловіка зляканими, широко відкритими очима.
— Не треба Імхотепові такої школи! — вигукнула гнівно.— Нехай рибалить з тобою.
— І підставляє спину під палиці Анупа? — збунтувався хлопець.
Нехті розгубилася.
— Але ж за десять років ти забудеш нас і при зустрічі обминеш,— дорікнула синові так, ніби він уже зрікся батьків.
Петубаст мовчав, але його мовчанка свідчила, що він поділяв побоювання дружини.
— Досі я не брав тебе на море, бо хотів, щоб ти набрався сил,— підключився врешті до розмови.— Воно не для слабких. Проте пора вже привчатися до нашого діла. Треба знати спосіб на кожну рибину, уміти закинути сіті, щоб Сехет наповнила їх. Поки я не став досвідченим риболовом, мене, селюка, довго вчили й били. Зрештою не буду тебе силувати. Хочеш учитися — вчися. Але спершу добре обміркуй своє рішення, щоб опісля не каявся, бо ти вже не дитина, — застеріг сина.— Море і наш рибацький труд ти бачив, а про школу лише чув. Нічого більше поза тим, що розповів тобі Меріб, ти не знаєш про неї... Та й чи сприйме твій розум ті великі науки, які повинні знати писарі, землеміри і збирачі податків? Як їх не збагнеш і проженуть тебе зі школи, то станеш посміховиськом у Ракотісі і нас осоромиш.
Тривога батьків передалася Імхотепові. Справді, школа — неволя.
Десять років неволі... Досі вони не лякали його. Та все ж це дуже й дуже довгий час. Бувало, батько вранці не повертався з уловом і він, Імхотеп, з тривогою чекав його на пристані. Море зрадливе, а човни Анупа старі і вутлі. Воно вже поглинуло багатьох риболовів, які іноді заходили до їхньої хижі на розмову. Це лише один з тривожних ранків... А скільки їх, таких ранків, в одному році? А в десятьох? Треба бути дуже мудрим, щоб підрахувати. А якщо до хати закрадеться болотна хвороба чи батько не повернеться з риболовлі і мати залишиться сама? Ой, як тужно буде за ними. Та невже він, Імхотеп, не побачить маленької чорнявої Андроніки (її пестливо називають Ніке) — дочки начальника філакетів Царської дільниці Доріона, якому вони носять рибу.
Дівчинці тільки що сповнилося десять років, але вона еллінка і вже не ходить боса і з набедреним пояском, як єгиптянки в її віці, а в сандаліях і туніці.
Ніке набагато розумніша од своїх єгипетських ровесниць, бо грецький учитель навчає її різних премудрощів і
еллінських письмен. Ще й од няні-єгиптянки вона навчилася єгипетської мови.
Мати Ніке, Терсея,— велика пані, носить дорогий еллінський одяг і вишивані золотими нитками сандалії. Вона не голить голови і не ходить у перуці, як багаті єгиптянки, а рабиня робить їй укладку з її ж таки волосся. Але Терсея така скупа, що завжди завзято торгується з батьком Імхотепа за кожну рибину і за кожний мідний халкой 15. Тоді Ніке вибігає до Імхотепа під стару смоковницю на розмову. Він завжди приносить їй кольорові черепашки, які море викидає на берег і яким вона дуже радіє. Обоє сідають під деревом, Ніке вчить його грецьких слів і сміється, як він неправильно їх вимовляє. Навчила вже чимало...
Іноді при ньому і при батькові Терсея сварить дочку, що вона дружить з єгиптянином, ще й з Ракотісу, і од цього йому, Імхотепові, дуже боляче. Чим він гірший від своїх грецьких ровесників?
Батько відповідає йому знехотя, що у греків батіг, а у єгиптян спина для ударів, бо грецькі пришельці — пани Чорної Землі. А яка може бути приязнь між батогом і спиною, паном і рабом, багатим і злидарем?
Та не всі єгиптяни злидарюють.
Риболови, які навідуються до батька, кажуть, що багато живуть писарі, землеміри, збирачі податків, бо елліни потребують таких людей. Греків ще замало, щоб замінити їх. Добре купцям, лихварям і таким шкуродерам, як Ануп. Вони платять податки, позичають гроші еллінам, і ті не втручаються в їхні справи. Але найкраще живеться вищим жерцям при святинях великих богів. Царі залишили їм усі землі і багатства, ще й обдаровують новими, бо ті вірно їм служать. Так кажуть риболови, але яка це служба —мовчать. Може, бояться гніву богів.
Буває, що Ніке приносить йому солодкі тістечка. Якось він дав таке тістечко матері, але вона не схотіла його їсти: казала, що єгипетський бог пекарів Гебегет не поблагословив еллінського печива і єгиптяни од нього хворіють.
Навряд! Він ніколи не хворів од тістечок Ніке.
10 Халкой — найдрібніша монета.
А хіба не тужно буде за морем? Так приємно в гарячий день похлюпатися у його водах, погойдатися на гребенях хвиль, а опісля, гріючись на сонці, виводити на білому піску (в пустинях, кажуть, він жовтий) очеретяною паличкою загадкові знаки — письмена, вирізьблені на мурах святині Гора. Завдяки Мерібові вони промовлять до Імхотепа. Він буде пильним учнем. Терсея не гордуватиме ним і дозволить зустрічатися з Ніке, якщо до того часу не віддасть її за елліна.
Така можливість злякала Імхотепа.
"Боги не дадуть згоди",— підбадьорив себе.
Але відразу ж і постало перед хлопцем питання, яким богам молитися, бо їх дуже багато. Батько каже, що вони ворогують між собою, як люди. Сет ^ знищив Осіріса, вибив око богові-соколові Гору: тепер воно в нього заплющене. Треба спитати Меріба. Від учителя він довідається багато розумного.
— Хочу вчитися,— сказав тихо, але рішуче Імхотеп, не дивлячись на батьків, ніби боявся, що їхні засмучені обличчя похитнуть його рішення.— Випрошу в богів для вас багато років здоров'я, наберуся мудрості, а тоді Ануп не відважиться лупцювати вас і погрожувати, що вижене з хатини й відбере човен і сіті,— зачепив за живе батьків.— Учитись буду так, що за один рік осилю більше наук, ніж інші за два. Меріб каже, що час навчання не однаковий для пильних і ледачих.
Петубаст і Нехті повеселіли. Слова вчителя і натяк на Анупа зробили їх податливими. Шкуродер-риботорговець зі шкіри вилізе, коли він, Петубаст, розбагатіє і матиме чотири човни. Та й розлука з сином не така вже страшна, як здавалося. Адже залоги купецьких кораблів, що здебільшого складаються з бідняків Ракотісу, вирушають у далеке плавання за пахощами і дикими звірами в країну Пунт 17, і сім'ї чекають їх довгі роки. Іноді так і не дожидаються. А Імхотеп буде поруч з ними, і вони, напевне, знайдуть спосіб, щоб зустрітися з ним. Вартові святині не погребують кількома оболами, бо вони теж хочуть повеселитися і не бачитимуть як Імхотеп крадькома вийде за ворота.
— Приготуй нам на завтра чисті фартушки,— запропонував дружині Петубаст, і Нехті згідливо кивнула головою, що не завжди бувало.
III
Переписувачі населення не брали драхм даремно і ретельно виконували своє діло. Від їхнього зіркого ока не сховався жоден з восьми мільйонів жителів Верхнього і Нижнього Кемітів: багатий чи бідний, єгиптянин, іудей чи сірієць — усі платили різні податки, а найбідніших, у яких не було навіть халкоя, засилали в каменоломні і на рудники. І Петубаст щороку віддавав цареві кілька оболів.
16 Сет — староєгипетський бог зла.
17 Країна Пунт знаходилася на території Сомалі.
— Мабуть, вони конче потрібні Птоломеям на ячмінну кашу й кисле пиво,— жартував невесело він.
Слова батька викликали в Імхотепа сумнів.
— Невже царі справді такі убогі, що без твоїх оболів голодували б? — запитував він наївно.
— У них бездонні, ненаситні черева,— пояснював синові риболов.— Бодай би кожен кусок застрявав їм у горлі!
Імхотеп вірив і не вірив батькові. Що ж то за черева, що завжди порожні? Адже йому і батькам вистачає кількох дрібних рибин і одної ячмінної паляниці, щоб насититися.
Греки, на яких спиралася влада Птоломеїв, податків не платили. Вони користувалися особливими привілеями, займали найвищі державні посади, воювали і придушували бунти єгипетської бідноти. Вони проживали у великих містах над Гапі, і найбільше їх було у багатій, веселій Алек-сандрії, яку заснував Александр Македонський, прогнавши з Чорної Землі персів, чиє владарювання було ще жорстокіше, ніж еллінське.
(Продовження на наступній сторінці)